Володимир Зеленський: Прийде весна, будемо саджати! ДОВІЧНО!

КОЛИ ПОБАЧИВ ВІДРІЗАНІ ГОЛОВИ ОДНОПОЛЧАН – НЕ МІГ ЗАСНУТИ КІЛЬКА НОЧЕЙ


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село синевирська поляна


КОЛИ ПОБАЧИВ ВІДРІЗАНІ ГОЛОВИ ОДНОПОЛЧАН – НЕ МІГ ЗАСНУТИ КІЛЬКА НОЧЕЙ

Найстрашніша біда – війна. Її пекельні випробування можна зазнати й у мирний період. Під час десятирічної радянської збройної інтервенції в Афганістані у складі обмеженого контингенту військ судилося стати учасниками чужої брані й понад півтори сотні молодих солдатів із Міжгірщини, призваних на строкову службу. Уродженцю Синевирської Поляни Миколі Бабічину (на фото разом із матір’ю Марією та сестрою Юстиною) випав украй суворий жереб – він одним із перших переступив кордон ісламської країни й за наказом командування, який не підлягав оскарженню, брав участь у бойових діях.

Куди потрапив – не повідомляв рідню майже пів року
Так уже склалися обставини, що всю військову повинність верховинець виконував за межами СРСР. Після проводів у армію навесні 1979-го майже одразу потрапив у 112-й мотострілецький полк південної групи військ, який дислокувався в угорському місті Сегед. Був водієм-механіком БТР-60 ПБ. Під кінець першого року служби два місцеві полки засекречено й терміново об’єднали в один бойовий. За тривогою була команда з аеродрому відправлятися в Таджикистан, нібито на військове навчання. Караван літаків ІЛ приземлився в Душанбе, а звідти поспіхом поїздом усіх відправили в м. Термез, що сусідував із Афганістаном, де вже понад рік палахкотіло полум’я суспільної війни.

За місяць перебування в наметах на полі неподалік р. Амудар’я, де повним ходом ішло модернізоване переозброєння полка, всім стала зрозуміла істинна причина перебазування. І наказ не забарився: треба захищати священні рубежі Країни Рад, але за межами її території. 2 лютого через понтонний міст полк спецпризначення, який підпорядковувався тільки командуючому армії, ешелоном рушив до чужої азійської держави. Й уже через лічені дні після вторгнення вони включилися у виконання бойових операцій: зачистку кишлаків від душманів.

«Это только цветочки», – казали командири молодим солдатам, коли ті на власні очі почали пересвідчуватися в жахах воєнної свари. Найбільше, розповідає Микола Бабічин, вразив епізод, коли вперше побачив відрізані голови двох полонених однополчан – молодих співвітчизників. Не міг заснути після цього страхіття кілька ночей.

Про пекло, в яке несподівано потрапив, синполянець не повідомляв рідню майже пів року – строго заборонили командири. А потім, як трішки підняли залізну завісу, дозволяли писати трафаретно, що все нормально. Якщо хтось спробував відхилитися від наказу, вдавшись у якісь подробиці військових буднів, цензура, фільтруючи пошту, безжалісно знищувала лист.

Смерть чатувала щомиті й усюди
Небезпека чатувала всюди й завжди. Сержанту Миколі Бабічину кілька разів зазирала у вічі смерть. Одного разу його БТР «напоровся» на замасковану міну. Під час вибуху командира відділення важко поранило в ногу, а водій-верховинець зазнав травми голови та був легко контужений. Ще двічі бойову машину в засадах підбили з гранатомета. Кілька піхотинців отримали значні поранення, а Миколу милував Бог. Нині зізнається: щоденні молитви побожної матері Марії стали йому на помочі. За участь у збройній боротьбі його представили до нагороди медаллю «За відвагу». Це підтверджує і збережений лист, надісланий батькам, у якому командир висловлює їм вдячність за виховання хороброго сина. Але відзнаку донині так і не отримав.

Утім, за нещастя буває і щастя. Міжгірчанин на війні радів, що поруч із ним служили земляки – Володимир Томинець та Федір Деркач із Ізок, Юрій Курин із Торуна, Іван Беля із Запереділля. Міцну дружбу, яка піднімала дух у скрутний час, мав із тячівцями, рахівчанами, хустянами… Серед них – Михайло Попович, Микола Беркела, Василь Мотичко, Василь Олаг, Іван Ожоганич… Каже, що в полку тоді нараховувалося далеко за дві сотні закарпатців. Настрою також додавали передишки від боїв, під час яких, як правило, ремонтували техніку, грали в шашки й шахи. Були й концерти приїжджих популярних артистів. Особливо «оживив» воїнів-інтернаціоналістів виступ Олександра Ро­зенбаума…

Найбільший страх, ділиться 59-річний колишній «афганець», як не парадоксально, відчув під час дембеля, коли на літаку, повертаючись у СРСР, перетинав кордон. За відльотів надто напористо полювали душмани-зенітники за радянськими повітряними «сталевими птахами». Полегшено зітхнув у Ташкенті, коли приземлилися. Демобілізований разом із ним місцевий прапорщик гостинно запросив до себе додому, тож цілий тиждень із ним весело розслаблялися, зарубцьовуючи болісні спогади від пережитого.

Мирне життя
Втрати бойових побратимів, як не прикро, продовжилися в мирний період. Микола Степанович із сумом констатує гіркий факт: сьогодні з півтори сотні земляків, яким дали наказ іти в Афганістан, залишилося вже менше половини. Здоров’я передчасно підточила війна на чужині.

Повернувшись додому, Микола Бабічин включився у мирне життя: спочатку трудився помічником оперативного чергового Воловецького райвідділу міліції, відтак був переведений у Міжгірський РВВС, де пройшов шлях від інспектора до начальника ДАІ, здобувши високе звання підполковника міліції. Вийшовши на пенсію, став директором місцевого автопідприємства – ПП «Міжгірське АТП-12138». Отримав почесну урядову нагороду – звання заслуженого працівника транспорту України. Має дві вищі освіти, здобуті в УжНУ, – історичну та юридичну. З дружиною-педагогом Ольгою Дмитрівною виховали двох синів, Віталія та Сергія, які вивчилися на лікаря та економіста-фінансиста.

Зрозуміло, в першу чергу Микола Степанович гордиться великою родиною, бо родом із багатодітної сім’ї – мати з батьком, який передчасно пішов із життя у 47 років, виростили та виховали їх аж семеро. Особливо пишається матір’ю, якій цього березня виповниться нівроку 84. У тому числі і як патріоткою України: вона з вовни вив’язала теплі шкарпетки та светри й подарувала воїнам АТО, які мужньо захищають територіальну цілісність нашої держави.

Василь НИТКА,
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ



2020-02-16
переглядів: 1354
джерело: Василь НИТКА, Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(0):

свіжі новини:
(синевирська поляна)

свіжі коментарі:
(синевирська поляна)

всі коментарі

найбільше читають:
(синевирська поляна)



© Сергій Росада 2013-2020, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.