Русскій корабль - іді нах*й !

Екологічні шкарпетки в'яже на Міжгірщині 90-літня бабця


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село розтока


Екологічні шкарпетки в'яже на Міжгірщині 90-літня бабця

Щоденно, як лиш прокинеться, першим ділом до рук бере молитвослов. Так і каже бабця Марія: “Молюся за всіх, щоб у кожному куточку була злагода між людьми”.

Тепер, коли їй, миролюбній розтоківчанці, виповнився 91 рік, незважаючи на робочий день, попросилася у рідні піти до церкви. Під час сповіді о. Василь одним з перших привітав Марію Михайлівну Покорбу з поважним віком, відзначивши її нормальне самопочуття.

Довгожителька визнає, що сам Всевишній послав їй міцне здоров’я за щирі молитви до нього. Як і рух в роботі додає сили. І на схилі літ не розлучається з рукоділлям. Випивши спозаранку чашку запашної кави для бадьорості, одразу сідає за почорнілу куделю, яка майже її ровесниця. Моторно пряде вовну, а відтак, спритно перебираючи спицями, в’яже теплі капці. Інтенсивно працювати стареньку змушує родинна обставина: має нівроку 11 онуків, 10 правнуків та ще з’явився праправнук, отож, бажається нікого не зобидити – всіх на зиму забезпечити “екологічними” шкарпетками. Зізнається, що найбільше їй до душі за все життя була робота за кроснами або вишивати, щоб оселю перетворити у світлицю.

Коли була ще молодою, то Марії Коваль (дівоче прізвище) доводилося йти на панщину аж в Угорщину. Далеку путь долала здебільшого пішки через полонини і долини. Жнивацькі заробітки були мозолястими і гіркими. Коли проходила Друга світова війна, то повернулася з порожніми руками. Добре, що живою залишилася – сумно згадує минувшину. Одразу після збройного часу побралася з на рік старшим земляком Василем. З ним за 15 літ нажили п’ятірко дітей – чотирьох синів та дочку, яка виявилася наймолодшою і стала у великій пригоді матері у домашньому жіноцькому газдівстві.

- Усем робила, що треба, - каже Марія Михайлівна. – І дрова колола, не лиш граблі, але й косу у руки брала, бо дітей у світ виводила.

А так усе своє трудове життя практично провела у колгоспі, вирощуючи булі. Там працювала за трудодні, а вже на ФАПі, де була санітаркою, давали мізерні рублі. Чоловіку Василю Степановичу, з яким всього рік за спільного життя не дотягнули до рубінового весілля – помер небога дванадцять літ тому, також довелося скоштувати хліб колективного ладу: був комірником, тваринником. Одного разу його обрали і головою сільради, але лиш рік встояв на посту. Незлюбила його місцева радянська влада за те, що не брав активної участі у розкуркулюванні земляків-селян, натомість їх захищав. Запам’ятався всім ще як вмілим гентешем – треба й такого роботящого челядника у селі мати.

Як кажуть, яблуко від яблуні далеко не котиться – які батьки, такі і діти. Нащадки справді до цятки вдалися у старшину. Що старалися бути слухняними з малих літ, а що трімними. Життя розпоряджається по-своєму, як виросли потомки, то й розлетілися по всіх боках, мов птиці з сімейного гнізда. Два сини “приземлилися” у верховинській “столиці” – Міжгір’ї, дочка у сусідньому Пилипці, а Іван майнув з молодості аж у Тюмень. На вітцизнині залишився лише Володимир. Ніби всі одинакові за характерами, найперше виразно виділяючись рисою людської добропорядності і скромності, зате різні фахи кожен обрав собі: найстарший Степан здебільшого сумлінно пропрацював на політетиленпроводі, стихією Івана стала справа кранівника, Михайло обдарований Богом художник, а Володимир чесно трудився у якості рядового робітника на райцентрівських заводах “Селена” та ВО “Електрон”. Вже всі сини склали компанію матері, здобувши за віком статус пенсіонерів. А Ганна, з якою зараз матір живе під однією стріхою у Пилипці, продовжує вчителювати у початкових класах рідної Розтоки. Нелегко з року в рік добиратися, бо 8 км відстані від дому до роботи, але педагог віддана як своєму покликанню, так і дітям, котрих вчить, виховує. Ганна Василівна сповіщає, що матір повсякчас тягне у село під Бескидами, де від неї всього на рік старша її односельчанка Ганна Довгінка. Всім, хто любить свою землю, бажається дожити старість у рідному краї.

На знімку: куделя – то є вічна “подруга” у роботі для М. М. Покорби.



2016-10-26
переглядів: 1416
джерело: Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(0):

свіжі новини:
(розтока)

свіжі коментарі:
(розтока)

всі коментарі

найбільше читають:
(розтока)



© Сергій Росада 2013-2021, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.