Володимир Зеленський: Прийде весна, будемо саджати!

До дня батька


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село рекіти


Нині, в день батька, з особливим болем хочу розповісти про свого тата-мученика, який у 54 роки полинув у засвіти... І мені завжди у житті, навіть до сьогоднішньої сивини, коли і сам я вже батько, так не вистачало його ні з чим незрівнянного батьківського тепла, підтримки, поради, та-ак...
Це – уривок з художнього твору.
Печальна й невмируща
...А мати моя потому зі страхом і болем оповідала про ту жахливу
й так до кінця не розгадану ніч свого життя.
Її середульша дочка Галя ввечері пішла до сусідів: справляли сороковини по старому Микулинцю.
Було ще студено, хоч з календаря опадали березневі листки.
Черлену Купіль тяжко проклинала весна, бо завше брала її в зими
з жорстокими боями, та й то аж у квітні, коли в низинах уже сади
буяють ніжним цвітом, а тут, у високостях, провесняні вітри простуджуються, безпечно витанцьовуючи на ще засніжених полонинських плаях.
Того березня Черлену Купіль теж гнітили сніги - тверді й синюваті, мов злість.
...Повечерявши, мати помолилась пошепки за себе й за здоров’я
чоловікове, який знаходився у лікарні, лягла на теплій глиняній печі.
Натомлена за день, скоро й здрімнула. Крізь сон вчула різкий стук
у сінешні двері. Прокинулась.
«Напевно, Галя», - з цією думкою, не запалюючи лампи, навпомацки вийшла в морозні сіни. Нічого не питаючи, відсунула дерев’яний засув і...
Перед собою побачила тільки порожню моторошну ніч. Жінка ще
переступила поріг надвір і потьопала по снігу... Окликнула.
Раз.
Удруге...
Мовчанка. Мов у глибоченній ямі.
Ноги задеревіли, та не стільки від холоду, як від страху, що наступав на неї з-під стріхи, з-між дров, з-за стайні, визирав з недалекого смерекового ліска...
Й сама вже не пам’ятає, як підійшла до порога, замкнула двері,
добралася до печі. Тремтячи, лампу запалила і вже тут, серед дітей,
розридалася.
Плакала тихо, аби не розбудити сплячих, і довго, аж доки не прийшла дочка й загриміла в двері: «Мамо, відкрийте, се я!..»
Діди потім таємниче казали: е, хто знає, яка мара ночами блудить
по селу. Може, п’янюга попутав дорогу, може, то приснилося бабі,
а може... А хто відає. Кажуть же: не довіряйся ночі, воді, вогню і
жінці.
Ніхто поганого не передчував. Лиш сусідові, старому Олексі, приснилося, що йому вирвали зуб і кров не текла. То вже потім скажуть,
що це з хатою прощалася татова душа.
Мені день наступний - неділя - з самісінького ранку почався
якось так важко, мовби в душу гострими кігтями вчепилося щось невідступне і тягнуло, звало до батька, в лікарню. Якось так виходило,
що часу для його відвідин у мене постійно не було. У будній день
після уроків - хлів, корова, теля, свині, кури... А там вечір суне.
Недільними днями Петро з Христиною йшли до когось у гості,
лишаючи все господарство і дітей на мене.
Про якісь дороги мені було нічого й думати. Хоч до хворого
батька йти завжди хотілося, завжди...
Тої неділі я заявив:
- Нині маю піти до тата. Вже другий місяць лежить, а я ні разу
не був. Всі брати й сестри відвідують його. Лиш я мов чужий...
Хотілося додати: «З-за вашої худоби, ясним огнем би вона згоріла».
Мабуть, це було мовлене голосом таким твердим, що хазяйка заперечити не посміла і неохоче згодилася.
...Намивши картоплі хазяям і свиням, навівши порядок біля худоби в стайні, вдягся в чисту шкільну одіж і, випросивши двадцять
копійок батькові на пряники, заспішив у Підголицю, в лікарню.
...Яке це несказанне щастя – мати батька і йти до батька! Під ногами поспівувала біла морозна дорога, збігаючи з гори. Радісна бентега грала в грудях, і хотілося летіти, лиш би швидше до татка.
І раптом я заспівав:
Та посаджу яворика в городець за хижу,
Коли буду старий дідо - в холодку посиджу.
Ой посаджу грушу, сливу - усяке деревце,
Буде садок розцвітати, радувати серце...
Чогось потягнуло на садівницьку тематику.
Коломийки полилися одна за одною, як весняний струмок. Почувався птахою, котру випустили з клітки, і вона не може насититися
волею.
Скільки разів до того міряв кроками цю путь, але ніколи не співав!
Заозирався, та на шляху нікого не було. Майже впритул до дороги
позбігалися смереки, бажаючи не тільки вчути, але й глянути в одухотворене лице юного співака.
Ось і лікарня. Її товсті стіни, мабуть, бережуть у своїй зболеній
пам’яті нелюдські зойки й страждання. Угорські жандарми колись
били в ній і батька, молодого й безправного. Згадував якось про це
вдома - і сплакнув, так тяжко ’му було.
Колись тут його збивали з ніг, а тепер ставлять на ноги. Вже кілька
разів лежав у цьому домі, підлікується - і до роботи. Якби й зараз
скоро піднявся, бо через якийсь місяць сніги спливуть, весна примчить, та й загінки, плаї, ораниці покличуть до себе робочі руки.
Крадуся коридором, мов злодій. Зараз зроблю батькові сюрпризик: тихенько зайду, застелю очі: «Хто прийшов? Відгадайте!»
Якась із медсестер, що весело сміялася біля столу, накинула на
мене халатик, припровадила в палату.
Батько лежав горілиць на ліжку під вікном. Як він змінився! Хвороба висушила обличчя, яке давно ніхто не голив. Очі були заплющені.
- Ей, Іване, чуєте, син до вас прийшов, - голосно проговорила
медсестра, зігнувшись над ним, затрясла плече, аби пробудився,
якщо спить. Але чоловік, видавивши з себе слабеньке «угу», продовжував незрушно лежати...
Я стояв, не насмілюючись серед чужих людей навіть поздоровкатися з ним, спитати бадьоро: «Татку, як ся маєте?..» Може, від голосу,
від доторку сина він би ще вернувся до життя.
Нерішучих, якихось аж надміру вижидаючих і тим самим згубних
хвилин опісля того в мене було ще немало, але за тими кількома біля
смертного батькового одра глибоко жалітиму довіку.
А тим часом медсестра побачила, що з хворим щось неладне, відкрила двері й крикнула в коридор за колегами, і зробила це не якось
страшно, перелякано, а навдивовижу спокійно. Зрозумів: батькова
кончина для них несподіванкою не стала. Вони очікували її. І хіхікали
собі в гурті, паскуди. Іншого слова тоді я для них не знаходив.
Вбігли люди в білих халатах, мене повернули спиною до вмираючого, але я все-таки краєчком ока бачив, як двома розчепіреними
пальцями медсестра придавила його вії, інші випрямили голову, зі-
гнули й поклали на животі руки... Я сповна не міг усвідомити, що це
означає: все, крапка. Життя, як цікаве оповідання, скінчено. Але ж
оповідання прочитаєш заново, а от спробуй прожити ще раз життя...
Коли мені вже навіть про смерть сказали і послали додому сповістити - не йняв віри тому, що сталося.
«Невже все? Кінець? Я віднині - півсирота?.. Не може цього бути,
що вмер батько мій, лишив стількох дітей», - і я кинувся між білі халати, обійняв свого найріднішого за шию, притулився до його... вже
студеної колючої щоки...
Мороз пішов мені поза шкірою.
- Татку, солодкий татку! Не вмирайте, любий мій, не вмирайте!
Я вам ще пряників і цукерок принесу...
Мене силоміць відривали від мерця, але марними були їхні потуги.
А потім я спішив додому, страшну вістку ніс матері.
Дорога поважчала і не співала, а охала, мов людина від непомірного болю. Не веселощі виривалися з моїх грудей, а стогін. Не ридав:
у мені все закам’яніло, стверділо, запеклося.
Сніг постарів, а з-за зсутулених смерек несміливо виглядало
сонце, обливаючи путь скупуватим печальним світлом.
Льодяний вітер гір остуджував мою непокриту розпашілу голову...
Неньки вдома не було: пішла до церкви. Відтак завше спішила до
чоловіка.
...Крізь відчинені церковні двері надвір долинає протяжний і сумовитий людський спів. Бачу спини людей і бородате лице попа. Він
і мене вздрів, глипнувши в мій бік. Продовжував вести богослужбу.
Я вже йшов прямо на священика. Остовпілі сельчани видивилися
на нахабу. Я напружено шукав маму. На звичному «нашому» місці
(у церкві кожне має своє місце) її не було.
Раптом... із першого ряду, від самого дяка, мені назустріч рушила
сама не своя худенька жінка в чорному. Глянув у її сірі благальноздивовані очі - і таким невимовно глибоким жалем переповнилася
моя дитяча душа, що нічого їй не вповів, лиш узяв за руку, і вона
слухняно, мов дитя, пішла за мною до виходу.
Спинилися під високим кам’яним хрестом.
Мама, змучена, тиха, напружено вдивлялася в мене, вижидаючи.
Довго терзати її мовчанням не міг.
- Тато вмер...
Вона охнула, мов від удару, побіліла, обома руками вхопилася за
стовпик хреста, повільно посунулася вниз, незмигно дивлячись на
мене: може, пожартував?
Не впала, а, хитаючись, як п’яна, пішла... Ступала не до виходу, а
кудись до дзвіниці, звернувши безумний погляд у небеса, де мав бути
Бог, якому вона щовечора, щосвята молилася ревно й віддано.
Мати йшла навмання, потім зупинилася і заверещала так дико й
несамовито, що я подумав: зараз вибіжать люди з церкви. Але звідти
й далі чувся сумовитий спів...
Ми вдвох стрімголов побігли в Підголицю. Попереду - мама, безперестанку охрипло й дико йойкаючи... Вона летіла між білих снігів,
мов зранена чорна птаха. Їй, мабуть, не до кінця вірилося в почуте,
а чи здавалося, що встигне врятувати мужа - опору свою, хоч і заслабу вже в останні літа. Ми мчали безупину, руками й легенями хапаючись за повітря. А підвечірній сніг і ліс дихав студінню,
прохолоджуючи мою розпашілу, неприкриту голову.
Я жалів не себе, що лишився півсиротою. Мені було жаль матері
моєї. Здавалося, не добіжить вона до Підголицької лікарні, впаде
пластом на сніг і сама стане бездиханною, як татко...
Невимовно жалів її і тоді, коли в горі своєму безутішному забилася над своїм мертвим чоловіком у коридорі суворої, мовчазної лікарні; у ті вже післяпохоронні миті, коли найтяжчі прокльони світу
сипала на голови лікарів, що не змогли, не зуміли, не схотіли врятувати її п’ятдесятичотирилітнього Івана; коли долю свою нещасну
проклинала й сльозами зрошувала...
Але найпекучіший жаль точив мене в тім підголицькім новім будинку біля дороги, де жив Мізник. У нього були коні, сани.
Смеркало.
Ми сиділи на дерев’яній лавиці в теплій Мізниківській кімнаті.
Ненька, несміливо схлипуючи, вкотре благала:
- Бу-удьте такі добрі... Та вивезіть Івана мого-о... Поможіть... Бо
що я оде з дітваком сама зроблю-у???
Чоловік стримано віднікувався. Йому було краще сидіти в домашнім затишку, ніж маятися по далеких нічних снігах.
- Богом вас прошу-у, солодкі-і...
- Ци більше ні в кого неє коней, що імилась ’ся до мене? - зводив
свої сіро-водянисті очі на прийшлу.
- Я вже була і в Омельків - там дома нікого, і в Царів... У старого
Царя хворячка якась...
- Айно, айно, - підтакнула господиня, крутячись біля печі. - Грипує.
- А ти всьо знаєш, професорко, - гаркнув на неї чоловік. - Хто
хворий, що ’го болить, де ’го свербить...
Змовкла дружина.
Зависла гнітюча тиша. Тільки в плиті потріскував огонь, мовби
гірко сміявся з жалібного прохання вдовиці.
По якійсь паузі мама знову тонким, тремтячим голосом, як найостанніша жебрачка планети:
- Я вам булі копати навесні піду, ци вибирати восени, ци сіно
гребсти... Та поможіть ’ми, Бог би вас ласкавий та праведний
любив...
Віддячуватися збиралася роботою, а не грошима, бо не мала їх...
- Міг бись помочи... Господа бійся, вдова просить, Федоре... - несміливо озвалася дружина.
Мовчав хазяїн, мов камінна статуя. Мені було важко повірити, що
люди можуть бути такими... Це був ніби кошмарний сон, що безжально спалює мою душу й нині, через стільки літ... Ні до, ні після
того я ніколи не бачив свою многострадну неньку такою безмірно
приниженою.
Федір врешті здався, сердито вивіз мертвого додому, за всю дорогу не промовивши до нас жоднісінького слова...
Не відаю, як для матері, а для мене ці три кілометри були страшенно довгими, гіркими й страдницькими, і не лиш тому, що я їхав
зі своїм мертвим татком, не лиш тому...
Якщо сором - це вогонь, то моя дитяча гордість тоді осиковим
листком тремтіла і скручувалася у полум’ї найжахливішого пекла
світу...
«Боже мій, Боже, - скрушно думав я. - Мати так молиться Тобі,
так вірить... А чи видиш ти все це, чи чуєш?.. Господи-и! За які гріхи
дозволяєш так принижувати не лише нас, живих, але й мертвого
татка нашого? Ми на землі ще поплачемо, потужимо, розрадимо одне
одного, а він?..»
Увечері Христина не пустила мене додому дивитися, як в останню
путь виряджають батька.
- Тобі то не треба видіти. Ще малий, - буркнула.
Незабутні дні з батьком вернулися до мене тої безсонної зимової
ночі. Яке багатство, яка розкіш, яка сила є в людини - пам’ять!..
* * *
- Тато вже вдягся. Йдеш з ним? - торкнула моє плече мати.
Я так мріяв піти в ті далекі Долини, де ми косили.
Миттю зстрибую з ліжка, за звичкою влітаю в домоткані штанята,
біжу в сутінках до сіней і... тої нещасливої секунди моя заспана голова на своєму стрімкому шляху раптово стикається з одвірком, який
у цьому двобої виходить безсумнівним переможцем.
- Бам!
Залишки сну разом з гулею справа на лобі вискакують з неї.
Нікому й слова про це, бо скажуть: раз такий необережний - сиди
дома. А в хаті за свої майже шість літ я так набувся - далі нікуди.
...Меркнуть малинові зорі, а ми бредемо з моїм татком у вранішнє
поле високе. Достиглі, налиті вже трави шовковії сни додивляють,
схиливши голівки додолу. Колише їх вітрик тихенько, гойдає, як мати
щаслива первістка свого золотого.
Врочисто і солодко сплять літні трави у росах пречистих.
Та ось на сході вже світліє, розгорається пожежа, і з-за маківки
Осениці витикається краєчок золотистий і огнистий та й росте,
росте, росте...
Оживає косогір наш, звернений до сонця, а трави очі протирають
і в промінні золотому дивним сяйвом розквітають.
У тій барві пречудовній грає гора ізумрудна і дзвенить собі, дзвенить.
- Дзінь-тінь... Дзінь-тінь...
Напружую слух. У глибокім межигір’ї хтось косу клепле.
Височини мені завше нагадують дзвони, дивною силою зрощені.
Унизу ще спить село, вкрите туманами, а тут - такі чудеса!
Батько спиняється, віддихується і смутно спогладяє несамовито
буяючу красу верховин. Легенький вітрець бігає попід його роз-
стебнуту латану-перелатану сорочку, підкочені до колін штани
мокрі, босі ноги оповила м’яка зелень. Він зараз подібний до...
хлопчика.
Стоїть тато на узгірку, не хитнеться, вчарований. Коса - на плечі.
Її лезо б’є мені в очі сліпучим відблиском...
Йдемо все вгору та вгору, заглиблюючись у високий липень.
Астматичні ковтки повітря даються батькові непросто, і кожний
крок коштує йому дорого. Але він іде вперто, у самісіньке підхмар’я,
вихаркуючи з болючих грудей сіро-червонясті згустки.
Сідає на хвильку і знову вперед. Долаємо круті підйоми і спуски - через ліс, Кут, поза Шийку, Ріг, Стинками нарешті опиняємося на
чолі Осениці, що височить над Черленою Купіллю, як сонячний трон.
Роздолля ясне і широке відкрилося нам.
- Гори, здрастуйте, - хрипло промовляє батько, ніби вони - живі
й розумні – стоять зовсім поруч.
- Здрастуйте, - каже ще раз, тихіше, ніби вибачаючись.
Я з подивом зиркаю на нього, відтак на довколишні височини, і
собі шепочу, як молитву, ці слова.
- Не ганьбися, голосно загойкай, бо я вже не можу, - він стоїть
біля мене - такий добрий і збентежений чимось.
- Сими пречудовими горами треба весь вік гордитися. Я, неборику, щасливий, що у них народився, виріс, прожив та й... - замовк,
мовби щось здавило горло. Простяг руку вниз, на підгір’я. - Видиш,
онде йдуть. Туристи. Відки лиш не приходять - і з Азії, Сибіру,
Москви, Ленінграду, щоби лише подивитися на полонини. А ми туй
жиєме, сину, жи-є-ме! - останнє слово аж прокричав, зраділий, ніби
диво якесь відкрив.
Ступаю крок вперед, мов на сцену, вдихаю повні груди літа і:
- Го-ори-и-и, драс-ту-уй-те-е-е!..
Довго не вщухає луна в ближніх і дальніх міжгір’ях. Здалося, що
вони з любов’ю стоголосо відгукнулись мені. На душі раптом стало так
легко й радісно, ніби зробив комусь дорогому конче потрібну послугу.
Стоїть батько, милується краєвидами.
Йдемо знову - жде сінокіс. Але... вертаємось тим путівцем, яким
ішли на Ріг, і аж потім стежка веде в новому напрямку.
- Нам Ріг був не по дорозі? То нащо ми дерлися на нього? - зди-
вовано питаю в тата. Йому ж так важко йти. Жорстка долоня лягла
на мою голову, розкуйовдила волосся, пригладила.
- Так треба було, сине. Треба...
Та й більше нічого не відповів. Уже пізніше зрозумію, що батько,
відчуваючи близьку кончину, прощався з горами...
Нарешті добралися до зелених Долин.
Знизу поле сторожить буково-ліщиновий гай, згори - одинока
смерека-княгиня. З-під її коріння - джерельце вибивається. Вода в
криничці студена і чиста, як сльоза. Кажуть, сам Довбуш ту криницю
викопав.
Довкіл гаї, ліси та гори - косогори. Земне царство зелені й благодаті. Людино, радуйся! А людина скидає з себе сорочку, точить виклепану звечора косу і поринає у високі трави. Людині треба радіти
з краси своєї роботи.
- Ш-шіть, фіть, фшіть...
Ожили, затанцювали кості під ледь засмаглою шкірою. Худий
батько, слабий, але косить колгоспне поле, бо хто його обробить,
якщо не він?.. Не лишати ж некошеною отецьку землю...
З усіх робіт тато найбільше любить косити. У сінокісну пору навіть його замучене хворобою тіло мовби омолоджується, душа наливається пречистим світлом липневих світанків і співає. Здається,
якби не було старих і кволих днів осінніх, заметільних, глибоченних
та сумних зимових і скрипуча татова коса мала можливість весь рік
гуляти в зелен-травах - яка не є немилосердна хворість - і та відступила б.
За батьком лягають духмяні валки, а я розсуваю їх рівними пластами, щоби скошена трава краще сушилась. Ніхто не змушує мене
це робити, але хочеться хоч трошки допомогти знесиленому таткові.
Гірко, що я малий і не можу стати поруч із косарем.
Тато косить - так енергійно й розмашисто, ніби всю гору зібрався
обкосити.
Охлялий, сперся на косу, потім сів, не спускаючи уважного погляду з дальної полонини, ніби вона ось-ось повинна була розсипатися або злетіти в небеса.
Дивився-видивляв, а потім:
- Гори, гори, такі’сьте красні, Господи...
Очі в нього зволожіли. Затулив їх долонями, схиливши голову.
Його плечі дрібно затремтіли, затряслися.
- Таточку, вам недобре?
Він мовчав, сховавши лице.
- Татку, татку...
Відняв руки - і на мене глянули... засльозені очі. І така глибоченна
печаль запеклася в них, що мені стало боязко, мовби в передчутті
чогось дуже поганого.
- Синку мій солодкий, добре мені. Тому й плачу...
Міцно обійняв мене і притис до своєї неголеної щоки, мовби хотів
захистити від якогось лиха. Батькові сльози котились мені за шию.
У Долинах ми косили кілька днів.
Якось, коли мати винесла обід, а сама з дітьми пішла розтрясувати
валки скошеної трави, - ми з татом блаженно сиділи у тіні смереки
і їли суп з грибів, нарізану варену картоплю, приправлену яєчнею,
варені стручки бобу...
Звідтоді пройшло немало літ. Де лиш мені не довелося побувати,
на яких гостинах і в яких краях, але ніде й ніяка навіть найвишуканіша страва не була для мене такою пресмачною і якоюсь аж навіть святою, як та проста, селянська, в сінокісних горах мого
дитинства...
Далі батько поважно закурив. Хоч уже ледве дихав, але курив...
Тої миті з-між кущів висунувся наш недалекий сусід - одинокий
у старості своїй і біді своїй Шикула, що теж косив десь неподалік.
Низького росту, неголений, худющий, як і мій тато, з очима лагідними й голубими, мов у дитини. Відірвавшись на мить від роботимучительки, вони сіли в затінку, диміли й вели неспішну бесіду.
- Бог би її побив, і тоту кісьбу (косовиця. – Прим. авт.), - раптом
заговорив Шикула. - Я вже зовсім не бирую косити, айбо мушу...
Пензії ще неє, як і в тебе...
- Чому мусиш? - спитав батько і пильно подивився на нього.
І Шикула почав страшну оповідь, яка й донині пекучим жалем
живе в мені.
Пару літ тому, коли вмерла його дружина, він теж занеміг. Ледве
біля хати покосив. А сюди, аж у Тіні, в Долини, йти не збирався.
Якогось вечора обережно рипнули сінешні двері, і в хатину скрад-
ницьки, наче злодій, засунув бригадир черленокупільської бригади
здоров’як Іліянюк. Сів на лавиці, лагідно заговорив, потім:
- Чому не косиш у Долинах? Що, я за тя буду косити?..
- Не бирую, солодкі, нич не бирую. Як Анця пішла на тот світ...
Я до дохторів, у Підголицю... Дивіть, кілько таблеток...
- Не бируєш? А колгозні корови та вівці най здихають узимі з голоду? Га?.. - Бригадир суворо рушив до Шикули. - Я з тя зараз хвороти виб’ю, усі до єдної...
І вдарив старого кулачиськом, прямо в груди вдарив, аж той заточився. Потім ще, у плечі...
Шикулі вдалося вискочити надвір, а там хтось раптом під ноги
палицю - впав Шикула долілиць.
Лежачого били вдвох. Другим був голова Березовопадської
сільради, до якої відносилася і наша Черлена Купіль, Моркляник.
Били в темряві ногами, скільки хотіли. Шикула уже не кричав, тільки
стогнав.
Захлинаючись кров’ю, просив пощади.
- Будеш косити? - спитав голова, нахилившись.
- Буду... - захрипів.
- Теперки вже будеш? Виздоровів? Ци ще не повністю? - зло засміявся Іліянюк і щосили копнув прямо в живіт.
- Не бий ’го, доста, - мовив Моркляник.
- Ми тя научиме любити колгоз, кидь тя тюрма не навчила (Шикула сидів за те, що зразу не хотів вступати в колгосп), - відходячи,
пригрозив Іліянюк.
Я слухав розповідь Шикули - і душа моя дитяча терпла. «Невже
усі на світі начальники б’ють людей?» - думалось мені.
Відтоді я панічно боявся і ненавидів бригадирів.
Боявся їх і тато. Бо коли Шикула сповідався йому, своєму другові
дитячих літ, батько мовчав, зітхаючи, тяжко зітхаючи...
Мені було відомо, чому він зітхає.
Це сталося минулого літа. Ми косили недалечко від села, коло лісу.
Я поспішав до батька з обідом. Десь позаду на гору дерлася мама, несучи на собі і тягнучи за собою молодших дітей, вила, граблі...
Раптом я закляк між смерічками: на скошеній галявині біля
в’язанки бур’яну, склавши руки на зігнутих колінах, сидів батько,
схиливши голову. Над ним, як суддя, стояв суворий Іліянюк.
- Крадеш колгозноє сіно, паскудо? - питав, важко дихаючи.
Батько мовчав.
- Бог би тя побив, злодію, та ти з колгозу серед білого дня красти?
Гадаєш, що я на тя писати бумаги кудись буду? Я тя сам покараю...
Я слухав і дивився ні живий ні мертвий.
Підняв батькову голову, і я побачив, як його щокою скотилася
сльозина:
- А ви взимі ци серед білого дня прийшли до моєї стайні з двома
возами і взяли сіно, якоє я, хворий, так тяжко наробив...
- Айбо в тебе корова здохла була, то нащо тобі було сіно? Ци
сам бись ’го їв зі своїми засранчатами (себто нами, дітьми. – Прим.
авт.), га?
Батько повільно встав на ноги, приклавши долоню до правого
боку грудей:
- Ви взяли - й не журилися, що будуть їсти мої діти. А за то, що
вернете, й слова не було. Ци сесе чесно? Теперки я у зворині накосив
теляткови сього бур’яну, що й так пропаде, і ви гойкаєте?
- То є не твоє, а колгозноє, і не руш, поняв? Най пропадає, тебе
най голова за то не болить. А сіно... Ци я його собі взяв? А не для
маржини колгозної? - аж заспівав бригадир, у самісінькі батькові очі
зазираючи. - Ти для колгозу жалієш? Да-а? - спитав і щосили вдарив
кулаком у груди. Тато звалився, мов підкошений. Іліянюк щосили
почав копати його в живіт і груди, приговорюючи:
- Тобі колгоз - то нич? Ти проти колгозів, проти політики?..
Я, заверещавши не своїм голосом, кинувся з смерічок до батька.
Забачивши мене, бригадир спинився.
- Бігай ближе, біжи, я й тобі дам, чортику малий, поза уха, - попросив.
- Йой, люди-и, бригадір убиває тата-а! - на всі груди й межигір’я
закричав я. - Мамо-о!..
- Тихо будь, Митре, - заблагав тато, обнімаючи мене.
Внизу йшла ненька. Іліянюк вздрів її і заспішив геть.
- Ти диви мені, бо я тя скоро в баранячий ріг скручу... - кинув наостанок.
- Нич не кажи мамі. І нікому, бо ще май велика біда може бути, -
попросив батько, витираючи кров з лиця. - Піду помиюся у зворину...
Мовчав про це тато, не зізнавався Шикулі...
Сиділи під смерекою тої обідньої сінокісної днини Шикула з батьком і курили самокрутки, мріючи:
- Минулої осени на з’їзді у Москві Хрущов уповів, що через двадцять років у нас буде комунізм, - сумовито якось мовив прийшлий. -
Усьо в крамниці буде, бери, кілько хочеш.
- І конфетів усяких мож буде брати повно? - спитав я, передивований.
- Айно, і конфетів, - погладив мене по голові батько. - Лиш не
знаю, відки то все нападає. Хіба з небес...
- Е, не дожити нам з тобов, Іване, уже до того, - скрушно зітхнув
Шикула. - Митро ще дожиє, а ми...
Я радів, аж серце забилося в грудях, що при комунізмі всього матиму доволі. «Мабуть, во ім’я того комунізму і є такими жорстокими
бригадир Іліянюк, голова сільради Моркляник? - думалось мені. -
Але краще б не їсти досхочу ні тих конфетів, ані печив та білих булочок, лиш би не били батька, не знущалися з нещасного Шикули...»
Я по-новому глянув на щедротно залиті сонцем гори, що завмерли
у своїй сліпучій ізумрудній красі, на трави, які у тих далеких межигір’ях треба косити з таким трудом і кров’ю, з останніх сил…
Мені зробилося важко, так важко, що глибоке зітхання вирвалося
з грудей.
- Не журися, Митре, - тріпнув мене стеблиною прив’ялого вже
Петрового батога поза шию Шикула, встаючи на ноги. - Як виростеш - тогди, може, не такоє тяжкоє життя буде, як іннись.
- Ге, хто знає, як буде колись, - мовив батько, теж піднімаючись
до роботи. - А ми своє, куме, як могли, так прожили...
...Зимового пообіддя я забіг від Оленчуків додому, і ми сиділи з
батьком біля вікна, за яким дорогою пливла траурна процесія. На
цвинтар везли татового однолітка Фединчука. Йому лише за п’ятдесят перевалило - і пішов зі світу. Як і інші, що нелюдським трудом
у горах-полонинах на ноги піднімали колгоспи, - ні їм не потрібні,
ані державі, бо сиділи в неї на шиї. Хоч люди й трудилися, як прокляті. Лише один тато - змарнілий, хворобою точений - вручну змушений був косити ділянки у чотирнадцяти різних місцях: у
Мильових Кутах, Кичірці, Закруті, Затіни, Кирничках та інших
урочищах. Разом це складало понад п’ятнадцять гектарів! Тож нічого
дивуватися, чого такими молодими вмирали. Бо народилися, щоб робити, як воли, а не жити, як люди...
Все це я вже нині знаю, а тоді... Батько був уже такий слабий, що
не мав сил піти провести померлого в останню путь.
Сповільна йшов натовп за труною, смиренно, стишено, як і годиться.
Дивився тато на ту смутну картину, дивився тужливо, потім стиха
прорік:
- За ним піду і я...
Не надавав я особливого значення тим словам, та якби й надав -
що би це змінило?
Я сів собі на підлогу, наколов скалочок і почав складати хрестики.
З похорону надійшла мати.
- Не мусів бись хрести складати, смерть у хату зазивати, - прохально-жалібним речитативом прорік батько.
- Най бавиться дітвак, - заступилася за мене мама. - Ачей никому
не мішає...
Тоді я матір послухав і безпечно продовжував свою недобру роботу.
Хрестики чогось такі гарні виходили, мовби самі просилися з рук.
Печально зітхнув татко:
- Не бійтеся, дочекаєтеся моєї смерті, дочекаєте...
Хриплячи і харкаючи, пошкандибав грітися на теплу піч.
Сьогодні я не раз тяжко каюся з-за тих хрестиків, але кому в
цьому химерно-бездушному світі потрібні запізнілі каяття?..
...Сонце жадібно випивало росу, спинившись над самісінькою головою. Поклепавши косу, батько далі гнав валки.
Раптом присівши, ніби щось вишукуючи в землі, покликав до
себе. Прибігаю.
- Джмелі.
Біля напівзогнилого пня він акуратно розгортає мох, з-під якого
обережно виймає маленькі золотисті соти завбільшки з півкуряче
яйце, куштує, смачно чмокає і дає мені, а сам - знову за роботу.
Ласую диким медом. Довкола тривожно гудуть джмелі, і я з
жахом стежу за ними, з’їдаючи солодкі плоди їхньої несамовитої
праці. Боязко засуваю руки в гніздечно, шукаю ласощі, та неждано
джміль сів на чоло. Різкий порух - і роз’ятрені дружно кинулись в
атаку. Я - ноги на плечі і, відчайдушно розмахуючи руками, помчав
нескошеними травами.
Скоро опинився аж над Лазами, звідки ледь виднілася маленька
батькова постать. Чоло зліва засвербіло. Через якийсь час ще одна
гуля прикрасила мою безстрашну голову. Чубчиком прикрив дві свої
оздоби і геть змокрілий повернувся назад.
Тата оточили якісь люди. Я злякався: «Хто?» Наблизився, помітив
рюкзаки. Туристи - мабуть, ті, котрих ми бачили вранці.
- Што ето такоє? - питає молодий здоровань з лисуватою вже головою.
- Коса.
- Покажі, отєц, как она косіт.
Гірка посмішка вкриває спітніле батькове лице.
- Коби вона сама косила, ого-го, що би було.
Тато демонструє раз, удруге. Здоровань хоче й собі спробувати,
бере у свої ручища косу, мов іграшку, обдивляє її, обмацує і так незграбно змахує нею, що ледь не встромляє лезо в живіт свого товариша, який стоїть зовсім недалеко, вирячивши крізь окуляри сиві очі.
Друзі й подруги заливаються реготом.
Жалібно поскрипує коса в новоспеченого косаря, блискавкою
літає довкіл нього, зрізаючи траву високо від землі.
- Я хочу вам помочь, - басить здоровань.
- Добре, добре, помагай, - добродушно всміхаючись, одповідає
батько.
Одна з напахчених гостей підходить до мене, присідає, вгощає
шоколадкою, гладить по голівці й... мовби обпікшись у дві гулі, відхапує пахучу долоньку. Потім бере на руки, як дитину, і несе до своїх
подруг. Вони обдаровують солодощами, клацають з усіх боків фотоапаратами, оглядають із таким подивом, ніби щойно прилетів з Венери чи якоїсь іншої планети.
- Аборіген. Екзотіка. Автохтон. Как міло! - чуються довкіл незнайомі слова.
Радію і тішуся. Сонце, трави, очі й руки - все стало таким добрим, щедрим, теплим, як у найщасливішу днину дитинства.
Але раптом... коса в дужих руках прийшлого, прощально крикнувши, ламається. Гостроконечне лезо залізає в землю.
Всі весело регочуться, дехто плеще в долоні, а я глянув на тата -
зніченого й печального. Він мовчить...
Скоро виводжу безтурботних туристів до найкоротшої стежки,
що біжить у сині гори, за якими ховається Синевирське озеро. Одне
за одним вони йдуть попід Ріг під бадьору і транзисторну музику, а
я з заздрістю довго дивлюся їм услід.
Потім вихором лечу згірками, верхами, плаями додому, за новою
косою. Дві гулі мовби тягнуть вперед... Вернувся пообіддям.
Надвечір’я сповиває гори в рожевуваті пелюшки, як мати мого
маленького братика.
Напливає ніч.
Сидимо з батьком під наспіх зробленою колибою - двоє володарів
нічних гір.
Смерека над нами зоряні небеса підпирає.
Печемо шматок старої, аж пожовтілої солонини на рожнах. Витанцьовуючи, невеличке вогнище відганяє темряву, яка згущується
довкруг нього, ховається за нашими спинами. Мовби погрітися хоче.
Мовчить тато.
Їмо, смачно запиваючи м’якою криничною водою.
Потім батько, не поспішаючи, робить невеличку самокрутку, глибоко затягується і, коліном підперши підборіддя, з задумою дивиться
в гаснучий огонь. Я підкладаю сушняк, свіжий димок звертає на
батька, і він, мабуть, вдихає його, бо раптом глибоко закашлюється
і, вирячивши очі, схоплюється. Тримаючись за живіт, відходить убік,
довго харкає. У грудях аж шкварчить. Сердито лаючись, вертається
під колибу - геть розчервонілий, змучений, хрестом лягає на
прив’ялу ароматну траву. Чути його шумне дихання, озвучене якимсь
тонісіньким рипінням.
- Що то грає у грудях? - запитую. Мені так жаль хворого татка -
аж душа ниє.
- Там гуслі - малі-малі, - сумно жартує він і гірко всміхається.
Справді, мов сум двох струн - при вдиху звук короткий, при видиху - довший.
Тієї ночі на батька щось надійшло, і він говорив, говорив, мовби
сповідався переді мною.
...У татових споминах оживає мати. Породила його в муках і не
знала, що через п’ятнадцять років він стане круглим сиротою. І два-
надцять літ ковтатиме замішений на сльозах і крові найгіркіший у
світі наймитський хліб.
Все чуте зблискує в моїй уяві ясними картинами.
...Лежала на печі, як засохлий осінній листок.
Крізь замальоване морозом віконце всередину не пробивається
сонце. Та й що би воно помогло двом нидіючим душам у ветхій хатині край села?
Над матір’ю беззвучно схлипує хлопчина.
В руках у нього - сира картоплина. Вночі її гризла миша. Тепер,
обрізавши, догризає її він. Від голоду в голові тьмяніє. Йому
страшно, боязко, холодно... Ніхто не йде до них уже кілька днів.
Мовби село вимерло, придушене глибоченними снігами.
Мати відкриває очі - дві запалі ямочки, й назмигно дивиться
вгору. Довго дивиться, аж скам’яніло. Малий - ні слова, потім несамовито:
- Мамко, мамко!..
Здригнулася від пронизливого скрику, ворухнула губами. Нічого
не розчув, зраділий, лиш заобіймав, зацілував найріднішу: жива,
жива.
Ворушиться мати, гладить сина. Збирає залишки сил, мов примара, піднімається з лахміття, злазить з печі й, не розгинаючись, ступає глиняною долівкою. Шукає щось під припічком.
- Мамко, огню накласти?
- Огню, солодкий, огню...
Малий запалює в печі, збирає у горщики снігу, кладе грітися: води
теплої захотіла.
З матір’ю коїться щось незрозуміле: почала метушитися по хаті,
ніби кудись дуже поспішає. Охаючи, довго і старанно миється у дерев'яному кориті, мовби всі нещастя й болі свої хоче відмити й вилити зимі; вдягається у празничну одежу, і передивоване хлопченя
допомагає їй у всьому, не розуміючи, до чого це все.
- І ти вдягайся, - прохрипіла жалібно.
- Нащо, мамко?
- Гм-м, нащо? Підемо в гості до Гулаків...
- Теперки, в студінь?..
І вони рушають у сніги, лишивши пустою зажурену хату. Здивованими очима проводжає їх чорний кіт, мов злий провісник.
Жахливої заметільної ночі через глибоку зворину ледве добираються до Гулаків - найближчих сусідів і далеких родичів.
Перемерзлих кладуть на теплу піч.
Мати марить.
- Господи, яка страшна...
- А їй лиш тридцять п’ять...
- Нещасна, - стиха перемовляються Гулаки.
Опівночі хвора приходить до тями, усміхається, красивішає, і
малий безмірно радіє: виздоровіє мамка.
- Анцьо, Анцьо, я спішу в дорогу, - задихала, хапаючи повітря. «В
яку ще дорогу серед ночі?!» - щиро дивується хлопчина. - Послідноє
слово... Доведи до... пуття сина... - з великими зусиллями вимовляє
кожне слово. – Я радуюся їй, бо спочину. Айбо син... Дай ’го мені...
- Я порозуміла тебе. Та нащо тобі дитина??
Божевільно й хижо косить на сусідку:
- Да-ай! - останки життя скрикують у ній так страшно, що переляк охоплює хатніх. Малий бачить, як мати згасає.
За стіною траурну мелодію виводить відьма-завірюха...
* * *
...Тої лагідної літньої ночі у горах, біля ватри, таткові згадувалося
особливо охоче, а мої очі склеплював сон. Спочатку я боровся з ним -
то виринаючи, то потопаючи. Врешті мої прапори впали. У медвяних
хвилях поплив у інші дива...
Більше ніколи батько не оповідав мені. Не судилось.
Боже, скільки цінного люди безповоротно відносять із собою, не
лишаючи нам усіх золотих зерен свого життя.
...Хмуравий тихий день мерзне на білих снігах. Опечалена Черлена Купіль зібралася коло нашої хатки.
Навперебій ридає вся рідня, постававши довкіл батькової труни.
А мені не плачеться - хоч убийся. Соромно. Ніби я не жалкую за
ним. Видавлюю з себе сльози, до крові, до болю кусаю язик, губи -
дарма. Сліз нема.
Люто проклинаючи, зненавидівши себе, ступаю вбік: краще загубитися в натовпі, але чиясь сильна рука бере мене за комір і ставить на те ж місце. Обертаюся – вуйко (дядько по матері) Ілля
свердлить поглядом. Втирає мокрі очі, віддано хреститься. «Тепер
плачете за батьком? А коли він, хворий, косив Долини, Горбок, Затінь, Новини - ви тоді думали про нього? У вас же три дорослі чоловіки і сінокосу менше в два рази. Чого ні разу не помогли йому?
Що тепер ваші сльози значать, вуйку Ільку? Нащо мертвому жалі?
Лишіть їх при собі. Люди не сліпі й без цього знають вашу доброчесність...»
Святий отець, походжаючи, співає, помахує кадилом і робить усе
так таємничо, що мені здається наче в його руках відповіді на всі загадки життя і смерті людини... Йому лиш варто дуже захотіти - він
би й тата воскресив.
З вузенької смерекової хатиночки-труни спокійно вслухається
батько в молитву, стогони, ридання, охриплі зойки, голосіння. Ніщо
вже його не тривожить, ніщо не болить.
Лежить він серед правічних велетенських гір, як син їхній і слуга,
лежить гордо й красиво. Бо жив на них і для них, віддаючи їм свою
силу і любов.
Мені стає жаль цих засніжених верховин - Долин, Затіни, Новин,
Кичірки та інших урочищ, на яких урвав своє здоров’я, як шепочуться між собою похоронні люди. Ось-ось прийде весна - і вершини-косогори знову заспівають-задзвенять. Але даремно
квітами-очима виглядатимуть свого вірного ратая...
Туманними світанками земля ждатиме його в росяні трави, серпневими теплими вечорами виспівуватиме йому... І хоч не буде тій
запахущій пісні вечоровій ні кінця ні краю, та не вчує її батько з-за
гробових дверей. Бо він, гладенько поголений, чистенький такий, супокійно лежить у чорнім костюмі й чорних аж блискучих туфлях. І
сорочка на ньому чорна, як найпекучіша у світі печаль. Такої новенької одежі через вічні нестатки за життя ніколи не мав, то хоч в
останню дорогу… «Це у земному житті можна в дранті, а на тому
світі, мабуть, ні. До Бога треба йти акуратним і чистеньким…» - думалось мені.
Мій ріднесенький, мій прекрасний, мій єдиний на світі, мій золотий-презолотий татко ще ніколи не був таким гарно вдягнутим…
***
...Втомлено й розбито ступаю на кладовище. Труна, мов чорний
кораблик з хрестом, пливе переді мною по білому морю. Поодинокі
сніжинки падають на неї і стають краплями. Здається - і дерево
сльози ронить.
Ось і вічна таткова постіль у землі на стрімкім затіненім косогорі… Звідси, татку, ви бачитимете нашу хатку, своїх діточок, які лишилися без вас…
Востаннє священик співає тому, хто дав мені життя.
Поруч опиняється моя хазяйка Христина:
- Від ями я піду до Фрищаків, треба ми щось. А ти, Митре, побіжи і дай теляткові, корові, свиням, курям, - шепоче мені на вухо.
«Тисячу разів здохла би тота ваша худоба. Та в такий день не можете обійтися без мене?..»
***
Серед сніжистого косогору виросла свіжа могила з дерев’яним
хрестом.
По батькові на білім світі лишилися не лише його діти, внукиправнуки, а й світлі спомини людей і безсмертних гір. А в мене -
особлива така, препекуча пам’ять. І – вічна любов.
Любов печальна й невмируща...



2020-06-22
переглядів: 280
джерело: Андрій Дурунда

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(0):

свіжі новини:
(рекіти)

свіжі коментарі:
(рекіти)

всі коментарі

найбільше читають:
(рекіти)



© Сергій Росада 2013-2020, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.