Володимир Зеленський: Прийде весна, будемо саджати! ДОВІЧНО!

Весни журливий усміх...


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село рекіти


– Побив би їх Бог і сесі гори, – сердито сплюнув того вечора мій
хазяїн Петро, повернувшись десь із Севлюського району. Їздив туди
за якоюсь шестернею для колгоспного млина. – Там, у низині, сади
цвітуть, як молоко, люди землю засівають, засаджують, а туйки ще
сніги і сніги… Та й земля тота низинна – золота: що не захочеш –
вродить: і помідорчик, огірочок, і диньку, і грушку, яблучко, і ягідку,
малинку, виноградик, і персик, абрикосик… – він так ніжнесенько,
пестливенько називав усякі овочі-фрукти, половину з яких я не те
що не куштував, а навіть не бачив.
Мені, малому, було важко уявити, що десь, зовсім недалечко, куди
за день можна з’їздити – туди й назад, є така багата земля, і вона вже квітне, а в моїх краях ще стільки старого снігу… Лиш де-не-де перші проталини, та над урвищем, на осоннім боці, над потічком – перші квіточки мати-й-мачухи золотіють…
– А ти не бурчи, – не сердито, як завше, а напрочуд лагідно мовила до нього його дружина. – Усе ти ся щось не любить, як кудись
поїдеш. На тебе дороги недобре дійствують.
– Та де би ня не їло, Христино, коли ми туйки з рана до ночі робиме, як воли, а нич не маєме. А там у людей і винце своє, і томати, салатики всякі…
– Тебе з того всього май більше винце й гризе, – не дала йому докінчити перелік багатств жінка. – О-о, ти би у тому винці днював і ночував.
– Айно, як тот Діоген, що недавно в толоці читала про нього Диричова Анна, школярка. Заліз би в бочку і кукав відти на білий світ, – уже геть миролюбиво додав Петро.
– А в нас зате – молочко, м’ясце, булька, капуста…
– Айбо в них – і те, й другоє, і не мучаться так, як ми у цих Богом
забутих горах-полонинах. Бодай позаривалися. Налльи ми децу, бо
ня фрас бере.
Він, втомлений дорогою, сидів чинно край дерев’яного стола й
курив дешеву цигарку «Верховина», заклавши ногу за ногу. З гумового чобота на підлогу капало.
Маленькі синочки Романко й Степанко вже посопували на ліжку.
Я, їхній наймит, сидів на печі й грівся, уявляючи ту казкову рівнину
на Севлющині, де в цю пору все чарівно цвіло-буяло, а тут біліли ненависні сніги, мовби насміхалися з весни.
– І чого туйки наші предки оселилися колись, що їх сюди, в цю
верховинську глухомань, потягнуло, що звабило? – продовжував своє Петро. Він завжди так говорив, повернувшись із своїх доріг.
– Як ти щось уповім – нараз перестанеш бурчати, – знову мовила
Христина – тепло так, гарненько, ставлячи перед ним миску вареної
капусти і картоплі – вічної і древньої верховинської страви, яка, одначе, ніколи не приїдалася.
– Га, а що ти мені такоє можеш уповісти, – гакнув хазяїн, махом
хильнувши з погара налитий самогон-первачок. – Ге-ех. – І погладив себе по грудях, задоволено так, красиво. – Аж ня загріло.
І почав їсти. Смачно. Красиво.
Перед ним сиділа Христина, склавши на колінах натомлені за
день червонуваті руки.
Мовчала. Вичікувально мовчала.
– Но та що за новина? – не витримав чоловік і ніби байдуже спитав. Але його цікавило.
Новини всіх цікавлять.
– О-о, ще й яка-а, – аж заспівала Христина. Її красиві очі аж світилися.
– Но та кажи вже, кажи, – якось прохально-примирливо звернувся
Петро.
Нічого не відповівши, жінка з шухляди стола вийняла конверт і
поклала перед ним.
– Що се? – спитав хазяїн, обдивляючи його. – Туйки щось не понашому написано.
– Ото-то й є, що не по-наському, – мовила торжествуюча дружина. – До нас у гості приїжджають чехи.
– Че-ехи-и? – перестав жувати Петро. Підняв очі на Христину. Ніби
то не люди повинні були навідатися, а якісь інопланетяни. Я теж перестав дрімати й видивився на неї. Бо доти не те що ніяких іноземців
бачити не доводилося – я навіть за межі своєї рідної Черленої Купелі
рідко ступав – хіба що в сусідні Громове, Березову Падь, Підголицю,
куди могли понести мене ноги. А тут одразу – чехи-и. Ого-го.
– То наші родичі по мамі, – вела хазяйка… – Її сестра, а моя тітка.
Я тобі розказувала про неї. Як служила там у єдного нотаря, та так і
не вернулася домів по війні. Вийшла заміж за чеха, айбо дітей своїх
не мають…
– А ти звідки всьо знаєш? – запитав Петро.
– Відки. З письма. Возьми почитай.
Але Петро читати не збирався. Він продовжив жувати.
– Она, тітка Софія, робить у дитячому будинку, а її чоловік якимсь
контролером. Жиють у його домі, в Моравії десь…
– А коли мають приїхати? – перебив її Петро. Йому, мабуть, нецікаво
було вислуховувати, ким працюють і мешкають де ті загадкові чехи.
– Пишуть, що на днях. Коли точно – не знають. Кортить її, тітку,
рідних своїх стріти, на свої любі гори подивити, в яких дитинство її
минуло…
– Кідьби ї таки любі й милі, то не лишала би їх, не міняла на
Чехію, – вставив Петро.
– Ти не знаєш, як тоги було, якоє життя до войни, з-за мадярів та
чехів, – заступилася Христина за своячку.
– Бо ти дуже знаєш якоє. Ще сама попід стіл на чотирьох бігала.
Професорка, - буркнув Петро. – Життя. Що життя? В сих горах воно ніколи не було легким. Айбо люди не втікають у чужину.
– Тадь ти сам лиш перед сим проклинав сесі гори, Петре…
– Но та й що, що проклинав? Що, я і вповісти нич не можу у своїй
хижі?..
Довго подібна бесіда точилася між ними. Це в них так часто траплялося, дискусійно. Задля цікавості їхнього життя.
Коли я вже засинав, ще чув, що Петро й Христина журилися, як
їх прийняти, чехів? Се тобі не прості гості, а з-за кордону. А хто їх
знає, які в них там прийоми. Вони ж принесуть подарунків усяких, і
їм треба віддячитися за це. Та й не лиш за це: родичі ж…
«Боже, – уявлялось мені у півсні. – Якщо у якомусь Севлюші, де
був нині хазяїн, сади цвітуть, а це в нашій області, то що там, у Чехії, робиться? Може, і відцвіли вже і люди черешнями ласують першими… Бо, уявлялось мені, чим дальше від Черленої Купелі, тим, мабуть, тепліше, краще…
На другий день Петро зранку пішов собі у свій млин, а я лишився
з хазяйкою. Вона мене навіть у школу не пустила, у перший клас, бо треба порядки наводити.
Її синочки гойдалися в дерев’яній колисці, а ми з Христиною чистили все, що тільки можна було чистити: ніжки стола, стільців, лавиць, підлогу, двері, пороги, піч, плиту, образи на стінах, миски й ложки…
– Ви казали про подарунки, – звернувся я до хазяйки. – А мені щось
чи принесуть? Ци знають вони, що у вас служить чужий хлопець?
– Аяк, – безпечно мовила. – І черевики, й сорочку, й курточку,
шкіряну…
У мене аж дух перехоплювало: і шкіряну курточку? Та в усій
школі нашій, Черленокупільській початковій школі, ні в кого такої
курточки нема, лиш у куфайках усі ходять, а в мене – буде… Господи мій милосердний, і на мене ти зглянувся, на слугу…
– А відки вони знають, що мені треба? Який розмір?
– Я їм казала, – впевнено відповіла Христина.
«Де? Коли? Яким чином це було сказано?» – не допитувався я в
неї. Просто вірив їй, як усі малі вірять старшим. За них, хазяїв, за діточок їхніх не допитувався я: їм точно всього накупують, а от мені, чужому…
І я з усіх сил старався. Навіть сніг довкіл хати позгрібав, до самісінької землі почистив, скалочки всякі повизбирував, гілочки… Хотілося, аби й у нас уже весну щось нагадувало, а не сніги до самого порога нахабно сунулися…
Мив, ножиком обскрібував з дерев’яних стін усілякий бруд, кожну
шпаринку вичищав, кожну сходинку, камінчик кожний обмивав…
Почервонілі руки мої не відчували холоду, а тіло – втоми. За черевики, сорочку, особливо ж – ку-урточку. Господи, та я б усі хати нашої Черленої Купелі помив, пообскрібував, почистив, а не лиш хазяйську…
Петро, прийшовши ввечері, аж охнув, чого від нього зазвичай
важко було дочекатися:
– Та ви туйки і справді потрудилися – еге-гей!
Він пройшов своїми брудними чоботами по чистенькій підлозі,
яку я так старанно мив… Мовби по душі моїй пройшовся. Але мовчала дружина його, змовчав і я.
Уночі мені приснилася прекрасна мить: як у хаті на дерев’яній ла-
виці сидить ота тітка Софія з чоловіком-чехом. Біля них – мішок, з
якого вона виймає подарунки: хазяйці, Петрові, синам… І – мені:
шкіряну куртку, на якій аж виблискує металевий довгий замок, кишеньки, що застібуються.
– І черевики тобі, ось, – подає. Я відразу взуваю їх – трошки завеликі, але я підросту. Жовті, красиві, аж блищать, мовби до мене і до світу всього посміхаються.
– От і ножик ще в додачу, – простягнув чоловік тітки Софії. Точнісінько такий, про який я мріяв. Ну й тітка Христинина, ну й Софія,
Бог би їй дав здоров’ячка та щастячка на тисячу літ. Яка добра та
щедра душа, Господи. Якби вона була моєю хазяйкою, аби я в неї
служив, який би був незмірно багатий і щасливий, який… Ех. І спитати хотілося: «А не треба вам наймита, в Чехії? Я залюбки піду до вас за такі подарунки. Усе робитиму, що би ви не наказали, без вагання і сумніву, чесно. Я ж у Оленчуків служу добросовісно, і вони хвалять мене матері моїй і батькові…»
А вона гладила мене по голівці, ніжно так і ласкаво, як ніхто й ніколи мене не гладив. Я був на сьомому небі.
Щасливий сон дитинства, одна з найпрекрасніших митей світанку
мого життя. Хай навіть уві сні…
– Вставай, у школу треба йти, бо вчора’сь пропустив, – будила
мене вранці Христина. «А черевики, а курточка?» – хотів я спросоння спитати її, бо все те багатство ще стояло перед моїми очима.
Але до мене дійшло, що то був тільки сон, всього лише сон…
У школі я не міг витримати і про все розповів Василеві Бурчиковому, з яким улітку скотарили разом по Стинках, Купалищах, поза
Ріг (назви урочищ. - Прим. авт.). Хоч він і старший за мене, але я
йому завше звіряв свої таємниці. Від заздрощів він тільки витріщив
на мене очі, як булі.
Після уроків я по дорозі забіг додому похвалитися рідні, які подарунки ждуть мене. Спокійно і стійко все те вислухали брати і сестри, мати й батько, який хворий лежав на печі й тихо зітхав. Але
ніхто особливо не зрадів моїй звістці. Мабуть, теж заздрили.
– Як будеш мати, тогди й радуватимешся, – тільки й мовив тато,
сумно та й глибоко закашлявся, вихаркнувши в ганчірку часточку
свого болю в грудях… Він повільно згасав…
Але я вже не дослуховувався до його слів, а стрімголов летів до
Оленчуків, своїх хазяїв. Там могли мене вже чекати й подарунки.
…Був сонячний провесняний день. По зворинках радісно жебоніли струмочки, земля поволі виповзала з-під снігового панцира, підставляючи свої груди сонцю, що пригрівало все більше й більше.
Якась веселість витала довкіл, навіть у шумі старезного ясена, що
схилився над нашою стайнею, мов древній мудрий і печальний
страж.
У хаті Оленчуків усе було не так, як завжди. Серед білого робочого дня Петро лежав на постелі й смачно хропів. Малі синочки
гралися на підлозі. Христина мила посуду.
Я, миттю переодягнувшись у домашню робочу одежу, навіть не
поївши, одразу взявся вологою ганчіркою старанно витирати підлогу.
Коли скінчив – спитав хазяйку, що би ще зробити для гостей.
– А нич уже не треба, – одповіла байдуже.
– Як? Чому? – аж задеревів я.
– Бо вони вже у нас були.
– Коли? – ледь видихнув.
– Нині. Посиділи малинко, погостилися. Та й пішли до других родичів.
– А… А… ч-черреви-ки-и… Ку-кур-рточку-у м-мені… – Я втрачав дар мови від страшенного хвилювання. Не так цікавили мене
чехи, як ті обіцяні подарунки.
– А нич не принесли ні мені, ані Петрові, ні тобі. Прийшли. Посиділи. Пішли…
У словах її не було ні осуду, ні жалю, ні злості, які б у ній неодмінно грали, якби це так сталося насправді. Я її вже добре знав…
Але що я міг тоді вповісти безправний наймит? Це вже потім на Петрові я побачив новенькі черевики з товстою різьбленою підошвою з
натуральної шкіри, яким зносу не було. Христина вдягнулася у новеньке плаття… Розмальовані й барвисті папірці від цукерок згодом
я знаходив у найрізноманітніших місцях обійстя… Лише для мене,
чужого наймита, нічого не знайшлося серед тих дарунків із закордоння…
Це все буде потім, а тоді, почувши від хазяйки ту звістку, я тільки
присів, прямо на підлогу, мовби у груди у мої щось сильно бухнуло.
Як це так, ну як це так? Було наобіцяно, такі гості, а мені – анічогісінько-о? Я ж так старався, я так чекав їх, з такою надією…
Не мала з того особливої жури ні хазяйка – теж трохи підпила,
ані її Петро, який, вельможно розкинувшись на ліжку, блаженно похропував, ні тим паче маленькі Оленчуки, що весело бігали один за одним по підлозі.
А у вікна…
А у вікна пругкими крилами била радісна весна – великий спільний дарунок-празник усім живущим у цих горах, снігами забитих і
Богом забутих…



2020-01-16
переглядів: 1663
джерело: Андрій Дурунда

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(5):

2020-02-27 пак
у соймах форель годуй петре вовняку

2020-02-14 Петро
Зрада.Казка перетворилась у ненавість.

2020-01-17 винуватий
вибачте(злі язики)

2020-01-16 До Андрія
Петро винуватий.

2020-01-16 Міжгірець
Ну, що говорити. Не можу вперше не дати зі своєї сторони позитивний відгук на вже не перше прочитане мною Твоє оповідання. Похвально. З місцевим колоритом і щиро. І для верховинців особливо, і не тільки. Тому, Андрію, так тримати. Скоро, дасть Біг, по можливості і я зможу долучитися до подібної прози. А на сьогодні Ти молодець. Творчої наснаги Тобі та подальших успіхів.

свіжі новини:
(рекіти)

свіжі коментарі:
(рекіти)

всі коментарі

найбільше читають:
(рекіти)



© Сергій Росада 2013-2021, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.