Володимир Зеленський: Прийде весна, будемо саджати! ДОВІЧНО!

Гаряче питання


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село рекіти


Світ без Цiндолi став геть сiрим, нецiкавим. У толоку я ходив з
одним телям. Це тривало з тиждень.
- Довго ти мучитимеш нас без молока? - суботнього вечора знову
напосiлася Христина на Петра.
- Що, я корова? - трошки пiдпилий, вiн робить глупий вигляд і
лукаво посміхається. У такому станi його не бере нiяка мораль.
- Не рiвняй себе до корови, не ганьби її. Ти - встократ гірший.
Про свою сiм’ю, дiтей навiть птиця пiклується, всяка дика звірина,
а ти... Продали’сьме Цiндолю, а тобi й серце не болить, що без молока дiти лишилися. І свинi не хочуть їсти, кидь молоком не приправлю. Що, зорiвочку замiсть нього їм підсипати?
Слово «зорiвочку» Христина вимовляє з гiркою iронiєю, але
Петро нiби не помiчає цього. Поклавши ногу на ногу, вiн мирно постукує пальцями по столу. Курить. Рука лежить коло принесеної ним
паляницi - така ж загорiла й рум’яна, як хліб.
Дивлюся на Петра, заздрячи його спокою. У моїй душi хазяїн нiколи не був одновимірним: лиш добрим або лиш злим. У ньому все
складно переплiталося й перегукувалося, як i в будь-кому, та коли
щось уже брало верх, то найперш це була жорстокiсть. Вона ховалася
в ньому, як хижий звiрок у засiдцi, чекаючи свого часу.
Але найбiльше подобався вiн менi в таку ось мить, коли сидить i
щось обдумовує, не звертаючи уваги на Христининi громи i блискавки. Покурюючи, вивершував у головi щось вельми важливе, про яке
потiм сповiщав дружину. Рiдко траплялося так, що вона не одобрювала задуманий план чоловiка, хоч i вносила iнколи свої корективи – розумнi й доречнi. Але так було не завжди.
- Ну що ти завелася - молоко та молоко. Давай завтра i махнеме в
район, саме базарний день, та й купимо корову. Чого вiдкладувати? - Петро революцiйно розтинає долонею повiтря, пiднiмається, кидає недокурок пiд плиту, в попіл.
- Татку, а що менi принесете? А менi? - довкiл нього застрибали
синочки, зачувши про завтрашню дорогу батька, навперебій просячись на руки. Взяв обидвох, сiв на постiль і почав гратися з ними:
- Тобi - тракторика, а Ромковi - конфеток.
- Нє, й менi конфеток, i менi, - протестує Степанко.
- Диви - йому лиш купувати. А за що грошi вiддати - його не болить. Купити й дурень може. Туйки вибрати треба, щоб не попався такий чорт, як Цiндоля.
- А хто її вибрав? Хiба не ти? Я ще тогди видiв, що то бiсова худобина, бо огненного кольору, а ти - берiм та берiм, молока много дає.
- Хiба мало давала? По п’ятнадцять лiтрiв на день, що всiм вистачало.
- Тодi нащо проклинала’сь її?
- А ти не проклинав? Що, лиш я ливала за нею? Ти не глядав її
по горах i лiсах? Не бив, аж дивитися було страшно? Не зв’язував
ноги?
- Зате я не проклинав, - примирливо вiдказує Петро, зайнятий
синками.
- Не проклина-ав, - протягує Христина. - Не проклинав. Ангелик
найшовся. Хiба вiд того легше? А що мучив її - то нич?
- Я її мучив? Гм-м, я мучив корову. Смiшна ти. А вона не мучила
нас? Скотарiв кiлькох помiняла? Його зазвiдай, Митра, як йому скотарилося? - махнув головою в мiй бiк. - І кiлько вiд людей я наслухався.
Я участi в дискусiї не беру. Моє слово тут нiчогiсiнько не важить.
Христина вибiгла надвiр, занесла ще дров, пiдклала в плитi, зачаклувала над паруючими каструлями, готуючи вечерю.
- Треба, солодкий, дивити, що купити. Не кота в мiшку, а файну
коровку, - каже вона вже стишено.
- А я щось проти маю?
- Не маєш, айбо подумати треба.
- Що думати? Що, ти коров’ячий фiлософ, мудрець? Кiдьби всi
так довго думали, як ти, боялися всього нового, то не ракети, а трактора би не було на свiтi. Кониками б орали, бичками.
- Біди б не сталося без твоєї ракети, не бiйся. Бiду кiдь чекати, то
саме вiд неї, вiд бомби атомної. Он що американцi вчинили в Японiї
двi бомбочки - i два мiста згинули. А теперечки що витворяють, не
чуєш? Радiо слухати треба.
- Як, коли? - тут пiдключаюся я. Дивно: невже Христина таке
знає?
- Ще в сорок п’ятому роцi. Та й зараз калiки там родяться: без
пальців, без руки, звихнутi... Мучаться все життя. А що вони винні,
дiточки?
Навiть маленькi дослуховуються до материнського болю.
У такi хвилини її фiлософського натхнення менi здавалося, що
Христина могла стати не простою домогосподаркою, а великим вождем, письменником або провидцем.
З широченних воєнно-полiтичних горизонтiв розмова знову опускається до насущних питань, до корови.
Зачинає хазяйка:
- Кажеш, на базарi купити?
- Ну а де ж?
- Боженьку, який вiн незнайко. Може, ти не в Черленiй Купелi
вирiс, а на Марсi й нинi спустився на грiшну землю? Підеш на
базар - i знову такого чорта купиш, як Цiндоля. Тут треба сiм разiв
вiдмiряти...
- Мiряй i сто разiв, - перебиває Петро сердито.
Менi жаль, що Цiндолю порiвнюють лише з чортом. Самi ви
чорти рогатi, а не корова. Розумiєтеся ви в них, як баран у Біблiї.
Христина продовжує:
- На базарi знаєш як: на, небоже, що менi негоже. Прихвалять,
пригладять - а ти береш. Треба десь у нашiм селi прочути: може,
хтось продає...
Подiбнi розмови точаться щовечора i щоранку.
Знаю: цим питанням Христина активно займалася рівно тиждень.
І Петро дарма час не тратив.
- Та є корiвчина в Петра Гулiбашового. Мала єдно теля, - каже
вiн.
- Ну й що? - iронiчно питає дружина.
- Погода файна, що, - перекривляє жiнку Петро. - Продає її, бо
ж має двi.
- Скiльки хоче за неї?
- Не знаю.
- А нащо говориш?
- Кiдь твоя ласка - можу й помовчати.
- Молоко хоч дає? - знову пiсля паузи запитала Христина.
- Нє, золото дає. Видиш, Гулiбаш собi та й жонi зуби золоті навставляв. Корова їх обдарувала.
Розмова заходить в iронiчне русло, пригасає на якийсь час.
Маленькi близнюки самостiйно граються на лiжку. Петро пiшов
погодувати малого бичка, свинi, вичистити стайню. Таке геройство
вiн проявляв нечасто, вважаючи, що це поле дiяльностi для мене i
Христини. Але зараз вiн просто втiк від чогось роздратованої дружини.
Господиня встигла нагодувати дiтей, вкласти їх спати. На столi
парує вечеря, а чоловiка нема. Стривожена, майнула надвiр. Я глипнув у вiкно: Петро сидить на колодi, за квiттям, і покурює у вечоровiй тишi.
- Чого не йдеш вечеряти? - схиляється над ним Христина. Пiсля
тривкої паузи чується бас:
- Думаю.
- Про кого?
- Про корову.
- А-ха-ха-ха, а-ха-ха-ха, - дзвенить у пiдвечiрку її соковитий сміх.
Смiялася вона чарiвницько i була в ту мить казково прекрасною. Мабуть, i Петро за це полюбив її, десь на вечiрках забачивши й зачувши
цей чаклунський смiх, проти якого встояти було несила.
Вона змовкає, присідає поруч, зазирає в Петровi очi... Чоловiк незграбно бере її голiвку i тулить до своєї. У такiй позi сидять довго,
мов двоє святих, щось стиха перемовляючись. Щасливi. Десь у глибинi моєї дитячої душi ворушиться тиха заздрiсть, i я йду від вiкна, сiдаю на лавицi й почуваюся геть самотнім, забутим.
З гiркотою, мов обiкрадений, вкриваю дiтей, вилiзаю на пiч,
лягаю лицем до стiни. Лежу. Сон не йде. Заходять господарi.
Хазяїн смачно хрумтить сметаною приправлену сиру капусту,
потім розправляється з нажареною картоплею, все це запиває, булькаючи, свiжою криничною водою. Уявляю, як любовно дивиться Христина на мужа.
- Го-ох, - каже вiн, мовби пiсля тяжкого труда. Якусь мить обидвоє мовчать. Петро вiддихується.
- Дай рушник, - просить вiн.
- Нащо? - насмiшкувато питає Христина.
- Пiт витру, нащо.
Рипить стiлець, потiм пiдлога пiд її босими ногами.
- Кiдь’бись такий i до роботи, - голосно каже йому дружина,
потiм щось шепоче - мабуть, на вухо. Обидвоє стиха сміються.
Вона збирає посуду.
- Малий спить? - запитує Петро.
- Митре, ей, ти спиш? - злегка торкає мене хазяйка. Ворухнувшись i замуркотiвши, мов крiзь сон, мовчу.
- Корову треба купувати, точно, - мовить хазяїн, з кректанням
стягаючи чоботи. - Питання гаряче. - Слово «точно» проскакує в
нього тодi, коли налаштований на бесiду серйозну і супокiйну. Христина це прекрасно знає.
Полягали, i в темрявi починається детальна розробка коров’ячої
теми. Вслухаюся, бо це питання найбiльше все-таки болить мене.
Петро пропонує найперше купувати корову лагідну, а не таку, як Цiндоля, щоби не мучитися з нею. Христині це не дуже пече. Їй би
тiльки молоко лилося рiкою.
- А Митро такий, що й iз чортом буде скотарити, - мовить вона
врештi.
«Щоб вона сама з чортами скотарила, - подумалось менi з огняною досадою. - Їй що – випровадила мене в толоку, i бiльше нiчого
не цiкавить. А як я там з тою коровою мучуся - їй до того нич».
- Митро Митром, айбо ти потому перша будеш нюнi менi розпускати: йой, куди побiгла корова, здохла би, кiлько бульб потолочила, трав, - у голос Петра вже закрадалися сердитi нотки. Але Христина не думала здаватися:
- Тобi б лиш корову, а молочна ци нi - не цiкавить...
Чоловiк мовчав.
- Гроші вiддати - на се розуму великого не треба. Туйки треба
поподумати за що, - продовжила. - Бо он Голяничка купила - i
файна, i молода корiвка. Чим лиш не годують, а молока мало дає,
ходь сядь та плач. Що, й ти так хочеш?
Петро не витримує, спалахує гнiвом, навiть слово «точно» його
не рятує.
- А щоб ти трiсла зі своїм молоком, та кiлько тобi треба його -
тонну, двi? Що, мусиш свиней ним годувати?
Схоплюється з постелi, шукає цигарку в промаслених штанях,
потiм у куртцi, але й там нема рятiвного зiлля. Це ще бiльше злить
його.
- Ти видiла, вби хтось молоком свинi поїв? Видiла? - голос у
нього глибокий, грудний.
- Кідь би не видiла - не казала би’м, - тихо, нiжно, геть безневинно вiдповiдає. Вона знає чоловiка розiзлити, але вміє й заспокоїти. - Гулакова стара - поїть?
- Бо в неї нiкому їсти молоко: вона - узвари з трав п’є, а Василь - самогоночку. То ж не виливати молоко на землю. Гулiбашi,
Маньки - не поять же, так? А солонина у їхнiх свиней не така, як у
наших? Що, на пiвметра наросла? Ех, ти, молока мало, - сказав уже
полегшено.
Менi на печi враз стає нецiкаво: все, перегорiв Петро. Хотiлося
хоч раз побачити його розлюченого не коровою чи кимось iншим, а
Христиною. Як би поступав з нею? Що би творив?
Довго ще тече бесіда - мирна, супокiйна, тепла. З натугою перемагаючи сон, дивуюся, як багато хазяї знають про корів села! Хто, коли, в кого i за скiльки купив, чия молока дає вдосталь, а чия - скупо; в кого - зла, а в кого - лагiдна; чия багато їсть, а чия – менше i ще чимало iнших подробиць. Навiть я, що в толоцi бачу коров’яче плем’я зблизька, i то не володiю такою широкою iнформацiєю.
До глибоченної ночi не сплять Оленчуки. Петро вiдчуває, що з
Христиною нiчого путнього не домовиться, і хоче заснути, але вона
знову й знову лiзе. У неї невтомно трудиться язичок - то лагідний i
солодкий, то грубуватий холодний. І так їй не пiдходить, i так не до
вподоби, i так недобре. Чоловiк невдоволено вовтузиться, сопе; поскрипує смерекова постiль пiд ними.
- Тихше, дiтей розбудиш, - шепоче йому дружина.
- Ну а що ти хочеш від мене, що? - майже викрикує нещасний.
Рвучко встає, вмикає свiтло. - Тобi нiяк не вгодиш, ну нiяк. Побив
би її Бог, i ту корову, i то купування-вибирання.
З-пiд покривала зиркаю на хазяїна. Стоїть посеред хати, як вiл,
могутнiй.
При кожнiм видиху бiла майка на грудях розтягується, мов гумова. Люто проклинаючи молоко, свiт i жiнок, починає порпатися
біля плити, в попелi. Нарештi знаходить недокурок, запалює його i
пресмачно затягується, дивлячись за відчинене вікно у нiчнi гори.
Налите силою тiло аж пашить. Справді, гаряче питання. А Христина - насмiшкувато:
- Ну, що, заспокоївся? Втихомирив нерви? Ще разок затягнися,
от так...
Навіть я вже злюся на неї. З вогнем жартує. Хазяїн сидить, мов із
черленого каменю витесаний. Мовчить. Докуривши, спльовує, вимикає свiтло, зачиняє вiкно i влягається на лавиці.
- Живуть же щасливi люди i без корiв, без овець, сiнокосiв і
глини. У туфельках, халатиках, у кабiнетиках... Нi дощу, ні вітру тобі, музика пiд вухом... Е-ех, життя, життя. - Петро бурчить, але вже мирно, як потiчок пiд хатою.
Я теж уявив собі змальовану ним картину i позаздрив тим щасливцям у теплi й затишку.
- Ти чого? - запитала здивована дружина.
- Нічого. Спати хочу.
- Та там?
- Туйки.
- Здурів чоловiк.
- Ага.
- Я сама боюся спати. Чуєш? Ходи сюди... Ну пой до мене…
Тиша.
Жінка піднімається, якусь мить мовчки сидить, потiм стає на підлогу і ступає до нього - якось скрадливо, по-кошачи. Вся в білому, мов із казки.
Петро вiдвертається до стiни. Вiн теж любить, аби його просили.
Дружина це знає. Припещений нiжнощами, iде за нею до постелі, як зачарований. Чути цiлунки, гарячий шепiт, дихання…
По якiмсь часi нарештi доходять згоди: рано чи пiзно, а корівчину
треба купувати. Тут як не крути, а без неї не обійтись. Вiдкладати
нiчого - завтра саме недiля, базарний день, і я з Петром поїду в
район. Бо в селi, та й у Березовiй Падi, Підголицi, не продає нiхто. Атв Мiжгiр’ї, можливо, на щось путнє натрапимо. Грошi не братимемо,тхіба на завдаток, але й на це Христина боїться давати грошi Петровi.
Ми тільки оглянемо корову, тобто проведемо своєрідну глибоку розвiдку-перевiрку. То вже потiм, якщо Петрові (та й менi) якась припаде до вподоби, Петро з Христиною пiдуть прямо до того хазяїна i куплять. Без неї таке стратегічно важливе питання остаточно бути вирiшеним не може.
Скоро вони, сповненi щастям і мрiями, засинають, а я дивлюсь
у місячне вiкно - і не можу надивитися... Радiсно стукає серце: завтра - не в толоку, а до центру, до свiту, у Мiжгiр’я!.. Уперше в життi мені належить вийти за межi своєї Черленої Купелi. З усiєю серйозністю не усвiдомлював, що таке буває лише раз на вiку...



2019-12-13
переглядів: 2298
джерело: Андрій Дурунда

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(9):

2019-12-15 топанок
хочу зузульку у богончах

2019-12-15 дякую
суки не потрібно

2019-12-15 Миколаю
топанок заслуговує сука

2019-12-15 Миколай
Например) Топанок заслуговує бараболю...

2019-12-14 Миколай
Серце вже біля половинки.ТИ ДРУЖЕ ЗАПІЗНИВСЯ.ЖАЛЬ ПРОСИ ЩОСЬ МОЖЛИВЕ.

2019-12-14 Сонечко
Зозулько мені ТИ подобаєшся ТАКОЮ ЯКА ТИ Є.Я обережний і під ноги дивлюся, кожний крок уважно переступаю.Я дуже вдячний команді хто біля мене був!ВСІ ОТРИМАЮТЬ ФІНАНСОВУ ПОДЯКУ!!

2019-12-14 Зозулько
Хто Тебе засмутив???

2019-12-13 Зозулька
Андріку під ноги диви бисся не зашпотив

2019-12-13 Андрійко
Оля? Олька?? Олечка??? Зозулько, чого Ти така сумна.....????

свіжі новини:
(рекіти)

свіжі коментарі:
(рекіти)

всі коментарі

найбільше читають:
(рекіти)



© Сергій Росада 2013-2021, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.