міжгірський район (всі новини)карта сайту
Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.
|
село рекіти
Тоді я закінчив п’ятий клас. Нічого хорошого не чекало мене влітку, а як завжди – щоденна важка робота. Найперше – з сіном. Бо відколи помер батько – ми всі змушені були косити: мама, сестри, я… Навіть молодший від мене братик помагав… «Не ти, Митре, махаєш косою, а вона – тобою», «Такий-ись малий, що тя з трави не видко», «Коси, коса, поки роса», - йдучи на свої косовиці, казали мені чоловіки-косарі. Тихо жаліли мене, я відчував це, але помогти ніхто не поспішав, бо в кожного по ближніх і далеких узгірках кісьби своєї вистачало. Очам дивитися важко, а руки – зроблять. Та й розплатитися з косарем, якщо б навіть і прийшов помогти, у нас не було чим. Отож без чиєїсь помочі змушені були заготовляти сіно на зиму не лише своїй корівчині-годувальниці, а й колгоспній худобі, бо ж мати – колгоспниця. Її колгоспне поле ніхто за неї не покосить. Дарма що вдовиця, що свою власну ділянку нема кому покосити. А ще за грибами ходити по далеких смерекових хащах, щоби насушити й продати старому Илькану з Березової Паді. Він у горян на місці купував дешевше, возив у Львів і там здавав клієнтам значно дорожче. З того й жив метикуватий чоловік. І непогано жив. Ми ж за ті грошеняти могли купити собі черевики, костюмчик, сорочину… Коли я наймитував – хазяї одягали й взували мене у прямому й переносному значенні слова. Як помер батько – я вернувся додому помагати матері… Ще лісові ягоди збирали – яфини, малини, здавали їх на заготпункт Підголиці і з того копійчину якусь мали… Отож літа були для трудів, а не для відпочинків. - Митре, - якогось недільного дня звернувся до мене сільський листоноша Ялинський, принісши газети до хати. – Видів ня позавчора директор школи Іван Васильович Гутич і просив, щоб ти до нього прийшов. - Чого? Коли? Нащо? – здивувався я. - Не знаю, айбо зайди обов’язково. «Що б це значило? – губився я в здогадах, поспішаючи на світанні, аби застати директора вдома, в сусідню Березову Падь, де зна- ходилася восьмирічна школа. – Ачей навчальний рік я закінчив добре, нічого поганого за мною нібито не рахувалося. Навіщо я йому? Нікого ж більше з села не викликав, лиш мене…» Директор зі своєю дружиною Мартою Іванівною і глухуватою матір’ю – старою, але суворою жінкою, якої ми боялися більше, аніж самого директора та його дружини, разом узятих, мешкали біля школи. Марта Іванівна вчила нас математики й була моєю класною керівницею. Вона була такою красивою, що її не можна було не любити. Нікому не зізнаючись у цьому, я навіть тихо кохав її… Не маючи особливого потягу до її предмета, я все-таки посилено вчив математику, навіть записався у математичний гурток. Струнка, чорноока, енергійна, завжди чистенька, акуратненька, вона сяяла в мені ранковою зірницею. Навіть якщо інколи «ранкова зірниця», як і всіх інших хлопців, за якийсь проступок ребром дерев’яної лінійки била мене по пучечках складених пальців – для мене то був солодкий біль… Крізь засльозені очі я дивився на її довгі вії, брови, личко… - Доброго ранку, Іване Васильовичу, - несміло привітався я, зайшовши в коридорчик. Директор саме взувався. Крізь відчинені у спальню двері я побачив диво – Марту Іванівну в купальнику кольору спілої малини. Майнула, як мана, як чари, таїна, мов недосяжна мрія, що вічно кличе людину в незвідане… - Добре, Дмитрику, що зайшов, - одразу повів Іван Васильович. - Є путівка в піонерський табір «Шипіт». Це в Кленівці, знаєш? - Знаю Кленівку, бо не раз з мамою через гори ходив туди. - І тебе, як відмінника навчання, дирекція школи нагороджує туди путівкою. – Він простягнув мені папірчик. Вже у спортивному костюмчику не вийшла, а мовби випливлазасяяла «ранкова зірниця» Марта Іванівна зі спальні-опочивальні. Запахуща, свіжа, рум’яненька, з ледь вловимим усміхом карих очей. - Як проводиш канікули, Дмитрику? Я стояв, зачарований нею, і від хвилювання не відразу зміг знайтися на відповідь. - Помалу, - врешті вимовив я, не зводячи з неї зачудованого погляду. Як я заздрив директору, що має таку красиву дружину! «Мабуть, усі директори живуть із такими вродливицями, - думалось мені. – На те вони й директори-начальники». Додому я не йшов, а летів, переповнений радощами. І не снилось мені, і не мріялося, що пощастить побувати у піонерському таборі – справжньому земному раю, мабуть. Про це лише читати доводилося, як там гарно, цікаво і добре. - Кидь треба йти, то йди, - сказала мати. Для неї слово вчителя, та ще й самого директора школи, було понад усе. Навчитель для горян завжди був незаперечним авторитетом. - А як косити будете без мене, мамо? І скотарити, і гриби-ягоди?.. - Не журися. Ми туйки якось пробудеме. Кидь кажуть іти, то йди. Путівка є путівка. Йди і нич не думай. Три тижні скоро минуть… - У табір, казав директор, треба спортивний костюм, кеди, білу сорочку, - мовив я сумно. Нічого того ніколи в мене не було. Ми назичили це в людей – того ж Бурчика, Сегляників… Вирядила мене мати, як могла. Ми прийшли з нею у Кленівку у визначений день. Влаштувавши мене в табір, ненька одразу подалася додому. Там її чекали гори роботи. З перших днів у таборі мені страшенно не сподобалося. Дисципліна – як в армії, про яку чув із розповідей солдатів-односельців. Підйом. Ранкова зарядка надворі. Потім чистити зуби, але ні пасти, ні зубної щітки в мене не було, і за це мене соромили вихователі-вожаті. Вдома ми ніколи і не чули про таке – чистити зуби. Потім піднімання прапора. З піснями через усе село – на сніданок, на обід, на вечерю… Люди працюють на полях, а ми – пісні співаємо, нероби… В їдальні годували нас остогидлими макаронами, гречкою, яку я ніколи не любив. По цукерці давали. Щоправда, коли приходили перевіряючі – давали по кілька цукерок, яблучко… Хоч і вдома я жив далеко не в розкошах, частіше був голодний, аніж ситий, але в тім таборі… І яка б не була їжа, щоразу ми, встаючи з-за столу, змушені були хором дякувати: - Спасібо нашім поварам за то, что вкусно варят нам! Нас водили на екскурсію на недалеку гірку. Навіщо це мені, коли я не в таких горах-бескеттях живу? Часто нас змушували збирати лікарські трави – звіробій, деревій, листя мати-й-мачухи. Була навіть визначена норма, яку кожен змушений був виконати. Як трудова повинність за ті макарони. А після обіду – спати. Хто чув таке – вдень спати? Я ні разу не міг заснути. Не звик. З табору нікому нікуди самостійно не дозволялося йти. Всюди – колективно. І з піснею. У строю. О-ох, і встряв я. Найостаннішому двійочнику не побажаєш. Й лиш за те, що відмінник навчання. За твоє сито тебе ще й бито, як любить казати ненька. Дуже не подобалось мені все це. І я вирішив утікати з цієї піонертабірської неволі. Досі читав, як героїчно наші військовополонені втікали з німецьких концтаборів. Їм тоді за це загрожувала смерть. І вони не боялися. А я що, не зможу здійснити подібний подвиг? Чи, точніше, це буде антиподвиг. На свободу хотілося, до своїх рідних гір і стежок теплих, до трав запахущих у Затіни й Новинах і дорогоцінних грибів-боровиків за Кичерою. Задумом поділився з Іваном Фурдем – своїм новим піонертабірським другом, рідна сестра якого працювала в нас старшою піонервожатою. Йому було легше: коли хотів – ішов додому, на день-два робив собі перерви від цього «відпочинку». …Після вечері, коли до смеркання було ще вдосталь часу, аби я завидка встиг перейти гори, зібравши в торбинку свої пожитки, я помалу вийшов із гуртожитку на подвір’я. Тут весело гралися піонерки й піонери, життєрадісні й щасливі. Ніхто на мене навіть уваги не звертав. Я востаннє глянув на ненависні вікна, за якими залишалася моя неволя, на клумбівські квіти, що посхилялися у вечірній задумі. Здавалося, всі вони співчували мені й бажали щасливої дороги. Вийшов на вулицю й радо, гордо та вільно попрямував. На душі було легко й радісно. Мов навесні. Все, закінчились мої піонертабірські дні, прийшов час жаданої свободи. Та не так сталося, як гадалося. Не знаю, чи Фурдь розповів своїй сестрі-вожатій, чи хтось з інших дітей, але за мною раптом почали бігти дві піонервожаті. Серед них і старша вожата Ганна Фурдь. - Стій, стій! – кричали. Хоч побачив, що мій план зірвався, але я не спинявся, почав тікати. Вони – за мною. «Скоро дорога закінчиться, почнеться гора, і тоді вони мене нізащо не наздоженуть», - радо подумав я, озираючись. Бігти було важко: кеди були замалі й муляли ноги. Чуже є чуже. І тікав я обережно: не дай Бог, порву чужі кеди, отоді буде мені табір і до табору. Тому я біг, мов якась дамочка. Відстань між нами скорочувалася, і я це з жахом бачив. Ми віддалилися за поворот, звідки вже не було видно «Шипіт», а лише пуста дорога і гори, і сонце за полонинами. «Мабуть, це не просто вожаті, а спортсменки-бігуні», - думав я гарячково. Роззуватися було ніколи, аби босоніж помчати. О-о, тоді б вони побачили, як я бігаю. А в кедах… Рятунку не було. Я, помітивши за придорожнім кущем трубу, по якій із канави через дорогу текла вода, заліз у неї. Причаївся. Вони прибігли до труби, глядь – утікача нема. «Де? Де він? Мов крізь землю провалився», - скрушно Ганна Фурдь. «Та не міг він нікуди дітися. Десь туйки має бути», - мовила інша і глянула в трубу. Їхнім радощам не було меж: вони знайшли мене! - Вилізай! – скомандувала Фурдь. - Не вилізу, - злякано озвався я. – У табір не хочу вертатися. - Ми тобі дамо додому, - нахвалялася друга. – Інші – можуть бути в таборі, а ти – не можеш? - Я додому хочу, - одповідав я. Піді мною текла вода – тонесенька цівочка, бо дощів давно не було. - Вилізай, кажу тобі, бо ще гірше буде, - лякала Фурдь. Я знав, що доброго мені чекати нічого, й подумки проклинав свою таку невдалу операцію. Починав боятися: я тут довго не витримаю. Рано чи пізно, а змушений буду вилізти прямо в руки суворого піонертабірського правосуддя. Вони ж без мене в табір не вернуться… Сидітимуть спокійненько по обидва боки труби й ждатимуть. Ачей їм не тяжко сидіти собі, а не те, що мені в цій сирій заболоченій трубі… Ох, і встряв я, ох і встряв… І я, ще трошки полежавши, виліз на білий світ брудний і знищений, як чорт. Фурдь прямо тут, не відкладаючи на потім, вхопила мене за волосся лівою рукою, а правою як почала давати ляпасів – аж у голові дзвеніло. Била, скільки хотіла, і приговорювала: - Ти біди нам хочеш найти, виродку нещасний, і тікати у ніч? Тобі наш радянський піонерський табір не подобається? Тоді нащо йшов сюди? Ніхто ж тебе мотузкою не тягнув, ніхто не заставляв, ніхто… - І била, била... Я ладен був витерпіти всі ці знущання, тільки б відпустили додому. Але мене, мов злодюгу-рецидивіста, привели, тримаючи за руки, знову до табору. Саме починалася вечірня лінійка. Всі дивилися на мене з цікавістю, мов на якогось інопланетянина. Дехто навіть співчував, але помогти мені нічим не могли. Мене на тій лінійці піонертабірне начальство так довго й нудно соромило, ганьбило, лякало, погрожуючи, що в школу напишуть, у міліцію здадуть… Стояв я перед піонерами червоний-червоний, як той піонерський галстук. Відчував, як моє лице горить, а серце бухкає-болить. У душі я проклинав того, хто придумав ці чортові піонертабори, громова куля би їх побила. Мабуть, той, хто і концтабори. Я проклинав і ту мить, коли згодився взяти путівку… До пізньої ночі морально катували мене вожаті, аби й іншим було в науку. Я їх чудово розумів. Вони ж мене – ні. А вночі… Побитий, принижений і знеславлений, я не спав. Коли вже бралося на ранок, тихо відчинив вікно і з другого поверху, де ми жили, переліз на гілку дерева і все-таки втік. Бо життя після тої невдалої втечі в таборі мені не було б… 2020-04-14 1834 Андрій Дурунда
ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):
коментарі(0):
|
свіжі новини:
(рекіти)
свіжі коментарі:
(рекіти)
найбільше читають:
(рекіти)
|