Русскій корабль - іді нах*й !

Невдала втеча


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село рекіти


Тоді я закінчив п’ятий клас. Нічого хорошого не чекало мене
влітку, а як завжди – щоденна важка робота. Найперше – з сіном. Бо
відколи помер батько – ми всі змушені були косити: мама, сестри,
я… Навіть молодший від мене братик помагав… «Не ти, Митре, махаєш косою, а вона – тобою», «Такий-ись малий, що тя з трави не
видко», «Коси, коса, поки роса», - йдучи на свої косовиці, казали
мені чоловіки-косарі.
Тихо жаліли мене, я відчував це, але помогти ніхто не поспішав,
бо в кожного по ближніх і далеких узгірках кісьби своєї вистачало.
Очам дивитися важко, а руки – зроблять. Та й розплатитися з косарем, якщо б навіть і прийшов помогти, у нас не було чим. Отож без
чиєїсь помочі змушені були заготовляти сіно на зиму не лише своїй
корівчині-годувальниці, а й колгоспній худобі, бо ж мати – колгоспниця. Її колгоспне поле ніхто за неї не покосить. Дарма що вдовиця,
що свою власну ділянку нема кому покосити.
А ще за грибами ходити по далеких смерекових хащах, щоби насушити й продати старому Илькану з Березової Паді. Він у горян на
місці купував дешевше, возив у Львів і там здавав клієнтам значно
дорожче. З того й жив метикуватий чоловік. І непогано жив. Ми ж
за ті грошеняти могли купити собі черевики, костюмчик, сорочину…
Коли я наймитував – хазяї одягали й взували мене у прямому й
переносному значенні слова. Як помер батько – я вернувся додому
помагати матері…
Ще лісові ягоди збирали – яфини, малини, здавали їх на заготпункт Підголиці і з того копійчину якусь мали…
Отож літа були для трудів, а не для відпочинків.
- Митре, - якогось недільного дня звернувся до мене сільський
листоноша Ялинський, принісши газети до хати. – Видів ня позавчора директор школи Іван Васильович Гутич і просив, щоб ти до
нього прийшов.
- Чого? Коли? Нащо? – здивувався я.
- Не знаю, айбо зайди обов’язково.
«Що б це значило? – губився я в здогадах, поспішаючи на світанні, аби застати директора вдома, в сусідню Березову Падь, де зна-
ходилася восьмирічна школа. – Ачей навчальний рік я закінчив
добре, нічого поганого за мною нібито не рахувалося. Навіщо я
йому? Нікого ж більше з села не викликав, лиш мене…»
Директор зі своєю дружиною Мартою Іванівною і глухуватою матір’ю – старою, але суворою жінкою, якої ми боялися більше, аніж
самого директора та його дружини, разом узятих, мешкали біля
школи. Марта Іванівна вчила нас математики й була моєю класною
керівницею. Вона була такою красивою, що її не можна було не любити. Нікому не зізнаючись у цьому, я навіть тихо кохав її… Не
маючи особливого потягу до її предмета, я все-таки посилено вчив
математику, навіть записався у математичний гурток. Струнка, чорноока, енергійна, завжди чистенька, акуратненька, вона сяяла в мені
ранковою зірницею.
Навіть якщо інколи «ранкова зірниця», як і всіх інших хлопців,
за якийсь проступок ребром дерев’яної лінійки била мене по пучечках складених пальців – для мене то був солодкий біль… Крізь засльозені очі я дивився на її довгі вії, брови, личко…
- Доброго ранку, Іване Васильовичу, - несміло привітався я, зайшовши в коридорчик. Директор саме взувався. Крізь відчинені у
спальню двері я побачив диво – Марту Іванівну в купальнику кольору спілої малини. Майнула, як мана, як чари, таїна, мов недосяжна
мрія, що вічно кличе людину в незвідане…
- Добре, Дмитрику, що зайшов, - одразу повів Іван Васильович. -
Є путівка в піонерський табір «Шипіт». Це в Кленівці, знаєш?
- Знаю Кленівку, бо не раз з мамою через гори ходив туди.
- І тебе, як відмінника навчання, дирекція школи нагороджує туди
путівкою. – Він простягнув мені папірчик.
Вже у спортивному костюмчику не вийшла, а мовби випливлазасяяла «ранкова зірниця» Марта Іванівна зі спальні-опочивальні.
Запахуща, свіжа, рум’яненька, з ледь вловимим усміхом карих очей.
- Як проводиш канікули, Дмитрику?
Я стояв, зачарований нею, і від хвилювання не відразу зміг знайтися на відповідь.
- Помалу, - врешті вимовив я, не зводячи з неї зачудованого погляду.
Як я заздрив директору, що має таку красиву дружину! «Мабуть,
усі директори живуть із такими вродливицями, - думалось мені. –
На те вони й директори-начальники».
Додому я не йшов, а летів, переповнений радощами. І не снилось
мені, і не мріялося, що пощастить побувати у піонерському таборі –
справжньому земному раю, мабуть. Про це лише читати доводилося,
як там гарно, цікаво і добре.
- Кидь треба йти, то йди, - сказала мати. Для неї слово вчителя,
та ще й самого директора школи, було понад усе. Навчитель для
горян завжди був незаперечним авторитетом.
- А як косити будете без мене, мамо? І скотарити, і гриби-ягоди?..
- Не журися. Ми туйки якось пробудеме. Кидь кажуть іти, то йди.
Путівка є путівка. Йди і нич не думай. Три тижні скоро минуть…
- У табір, казав директор, треба спортивний костюм, кеди, білу
сорочку, - мовив я сумно. Нічого того ніколи в мене не було.
Ми назичили це в людей – того ж Бурчика, Сегляників…
Вирядила мене мати, як могла.
Ми прийшли з нею у Кленівку у визначений день. Влаштувавши мене
в табір, ненька одразу подалася додому. Там її чекали гори роботи.
З перших днів у таборі мені страшенно не сподобалося. Дисципліна – як в армії, про яку чув із розповідей солдатів-односельців.
Підйом.
Ранкова зарядка надворі.
Потім чистити зуби, але ні пасти, ні зубної щітки в мене не було,
і за це мене соромили вихователі-вожаті. Вдома ми ніколи і не чули
про таке – чистити зуби. Потім піднімання прапора. З піснями через
усе село – на сніданок, на обід, на вечерю… Люди працюють на
полях, а ми – пісні співаємо, нероби…
В їдальні годували нас остогидлими макаронами, гречкою, яку я
ніколи не любив. По цукерці давали. Щоправда, коли приходили перевіряючі – давали по кілька цукерок, яблучко…
Хоч і вдома я жив далеко не в розкошах, частіше був голодний,
аніж ситий, але в тім таборі… І яка б не була їжа, щоразу ми, встаючи
з-за столу, змушені були хором дякувати:
- Спасібо нашім поварам за то, что вкусно варят нам!
Нас водили на екскурсію на недалеку гірку. Навіщо це мені, коли
я не в таких горах-бескеттях живу?
Часто нас змушували збирати лікарські трави – звіробій, деревій,
листя мати-й-мачухи. Була навіть визначена норма, яку кожен змушений був виконати. Як трудова повинність за ті макарони.
А після обіду – спати. Хто чув таке – вдень спати? Я ні разу не
міг заснути. Не звик.
З табору нікому нікуди самостійно не дозволялося йти. Всюди –
колективно. І з піснею. У строю.
О-ох, і встряв я. Найостаннішому двійочнику не побажаєш. Й
лиш за те, що відмінник навчання. За твоє сито тебе ще й бито, як
любить казати ненька.
Дуже не подобалось мені все це. І я вирішив утікати з цієї піонертабірської неволі. Досі читав, як героїчно наші військовополонені
втікали з німецьких концтаборів. Їм тоді за це загрожувала смерть. І
вони не боялися. А я що, не зможу здійснити подібний подвиг? Чи,
точніше, це буде антиподвиг.
На свободу хотілося, до своїх рідних гір і стежок теплих, до трав
запахущих у Затіни й Новинах і дорогоцінних грибів-боровиків за
Кичерою.
Задумом поділився з Іваном Фурдем – своїм новим піонертабірським другом, рідна сестра якого працювала в нас старшою піонервожатою. Йому було легше: коли хотів – ішов додому, на день-два
робив собі перерви від цього «відпочинку».
…Після вечері, коли до смеркання було ще вдосталь часу, аби я
завидка встиг перейти гори, зібравши в торбинку свої пожитки, я помалу вийшов із гуртожитку на подвір’я. Тут весело гралися піонерки
й піонери, життєрадісні й щасливі. Ніхто на мене навіть уваги не
звертав. Я востаннє глянув на ненависні вікна, за якими залишалася
моя неволя, на клумбівські квіти, що посхилялися у вечірній задумі.
Здавалося, всі вони співчували мені й бажали щасливої дороги.
Вийшов на вулицю й радо, гордо та вільно попрямував. На душі
було легко й радісно. Мов навесні. Все, закінчились мої піонертабірські дні, прийшов час жаданої свободи.
Та не так сталося, як гадалося. Не знаю, чи Фурдь розповів своїй
сестрі-вожатій, чи хтось з інших дітей, але за мною раптом почали
бігти дві піонервожаті. Серед них і старша вожата Ганна Фурдь.
- Стій, стій! – кричали.
Хоч побачив, що мій план зірвався, але я не спинявся, почав тікати.
Вони – за мною. «Скоро дорога закінчиться, почнеться гора, і тоді вони
мене нізащо не наздоженуть», - радо подумав я, озираючись.
Бігти було важко: кеди були замалі й муляли ноги. Чуже є чуже. І
тікав я обережно: не дай Бог, порву чужі кеди, отоді буде мені табір
і до табору. Тому я біг, мов якась дамочка.
Відстань між нами скорочувалася, і я це з жахом бачив. Ми віддалилися за поворот, звідки вже не було видно «Шипіт», а лише
пуста дорога і гори, і сонце за полонинами.
«Мабуть, це не просто вожаті, а спортсменки-бігуні», - думав я
гарячково. Роззуватися було ніколи, аби босоніж помчати. О-о, тоді
б вони побачили, як я бігаю. А в кедах…
Рятунку не було. Я, помітивши за придорожнім кущем трубу, по
якій із канави через дорогу текла вода, заліз у неї.
Причаївся. Вони прибігли до труби, глядь – утікача нема. «Де? Де
він? Мов крізь землю провалився», - скрушно Ганна Фурдь. «Та не
міг він нікуди дітися. Десь туйки має бути», - мовила інша і глянула
в трубу.
Їхнім радощам не було меж: вони знайшли мене!
- Вилізай! – скомандувала Фурдь.
- Не вилізу, - злякано озвався я. – У табір не хочу вертатися.
- Ми тобі дамо додому, - нахвалялася друга. – Інші – можуть бути
в таборі, а ти – не можеш?
- Я додому хочу, - одповідав я.
Піді мною текла вода – тонесенька цівочка, бо дощів давно не
було.
- Вилізай, кажу тобі, бо ще гірше буде, - лякала Фурдь.
Я знав, що доброго мені чекати нічого, й подумки проклинав свою
таку невдалу операцію.
Починав боятися: я тут довго не витримаю. Рано чи пізно, а змушений буду вилізти прямо в руки суворого піонертабірського правосуддя. Вони ж без мене в табір не вернуться… Сидітимуть
спокійненько по обидва боки труби й ждатимуть. Ачей їм не тяжко
сидіти собі, а не те, що мені в цій сирій заболоченій трубі… Ох, і
встряв я, ох і встряв…
І я, ще трошки полежавши, виліз на білий світ брудний і знищений, як чорт. Фурдь прямо тут, не відкладаючи на потім, вхопила
мене за волосся лівою рукою, а правою як почала давати ляпасів –
аж у голові дзвеніло. Била, скільки хотіла, і приговорювала:
- Ти біди нам хочеш найти, виродку нещасний, і тікати у ніч? Тобі
наш радянський піонерський табір не подобається? Тоді нащо йшов
сюди? Ніхто ж тебе мотузкою не тягнув, ніхто не заставляв, ніхто… -
І била, била...
Я ладен був витерпіти всі ці знущання, тільки б відпустили додому.
Але мене, мов злодюгу-рецидивіста, привели, тримаючи за руки,
знову до табору. Саме починалася вечірня лінійка. Всі дивилися на
мене з цікавістю, мов на якогось інопланетянина. Дехто навіть співчував, але помогти мені нічим не могли.
Мене на тій лінійці піонертабірне начальство так довго й нудно
соромило, ганьбило, лякало, погрожуючи, що в школу напишуть, у
міліцію здадуть…
Стояв я перед піонерами червоний-червоний, як той піонерський
галстук. Відчував, як моє лице горить, а серце бухкає-болить. У душі
я проклинав того, хто придумав ці чортові піонертабори, громова
куля би їх побила. Мабуть, той, хто і концтабори. Я проклинав і ту
мить, коли згодився взяти путівку…
До пізньої ночі морально катували мене вожаті, аби й іншим було
в науку. Я їх чудово розумів. Вони ж мене – ні.
А вночі…
Побитий, принижений і знеславлений, я не спав. Коли вже бралося на ранок, тихо відчинив вікно і з другого поверху, де ми жили,
переліз на гілку дерева і все-таки втік. Бо життя після тої невдалої
втечі в таборі мені не було б…



2020-04-14
переглядів: 1834
джерело: Андрій Дурунда

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(0):

свіжі новини:
(рекіти)

свіжі коментарі:
(рекіти)

всі коментарі

найбільше читають:
(рекіти)



© Сергій Росада 2013-2021, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.