Володимир Зеленський: Прийде весна, будемо саджати!

Книга з пекла, або Непроста доля «Вікторії регії»


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село рекіти


Книга з пекла, або Непроста доля «Вікторії регії»

МОЯ ПЕРША ЕЛЕКТРОННА КНИЖКА!
https://andronum.com/product/durunda-andriy-viktoriya-regiya/

Без книг ми б залишились дикунами
Гельвецій

Кожному письменнику важко дається його книжка, як і дитина – породіллі. Бо книжка – теж дитя свого творця.
Як і людина, кожна книжка має свій характер, вік, судьбу свою та історію-біографію, інколи навіть цікаву й захоплюючу. Саме таку має «Вікторія регія».
Бере вона початок аж у 1984 році. Тоді, полишивши свою улюблену журналістську роботу в обласній газеті «Молодь Закарпаття», за пошуком даху над головою я змушений був упрягтися у ненависного чиновницького воза: за протекцією друга, з яким перед тим два роки прослужив у армії, я став інструктором оргвідділу Закарпатського облвиконкому. Це – найважчий, найвідповідальніший і чисельно найбільший підрозділ штабу обласної влади. Брали сюди тільки людей пишучих і мислячих, які можуть безвідмовно працювати, не нарікаючи ні на що. Часто допізна, навіть у вихідні. Темп – шалений. Усе – термінове. Ми знаходилися ніби на вулкані: не знаєш, де й коли вибухне. Сесії та виконкоми – обласні, районні, міські, селищні, сільські, виконання наказів депутатам усіх рівнів, починаючи з СРСР до сільських Рад, перевірка скарг, які поступали в область, Київ та Москву – тодішню столицю величезного СРСР, і т. д. і т. п.
І зарплата у мене була менша, аніж у редакції. Там були ще гонорари. А тут – ставочка. Мізерненька. Це начальство оплачувалося щедротно, а інструкторик…
Але якщо хочеш мати те, що хочеш, мусиш робити те, що не хочеш. А ми всі хотіли мати житло. Тому знали, за що мучимося. Тоді там за 3-4 роки можна було отримати квартиру.
У ті перші місяці своєї чиновницької епопеї я ходив, як змилений кінь. Щодня нам, 8 інструкторам, на нараді відділу давалося стільки завдань, що голова пухла. Довідки, інформації, дані з районів такі і отакі, доповіді начальству та всілякі виступи…
Господи, сьогодні згадую цю просто пекельну роботу в обласному Білому домі – кров стине у венах. Про все це я потім написав у романі «Сльози Святої Марії» (Ужгород, 1999).
І саме тієї пекельної чиновницької пори стрів мене мій земляк, викладач Ужгородського державного – нині Національного – університету Микола Зимомря – сьогодні знаний доктор наук, професор, письменник і критик-публіцист. Говорили про се, те.
– Ти знаєш, що сто років тому була перша трудова еміграція закарпатців? – щось згадавши, раптом спитав він мене.
Я вже десь читав, що трудову еміграцію українців розпочали саме закарпатці, коли у 1877 році виїхали до США у шахти Пансільванії. Потім були масові еміграції – у Канаду, Аргентину, Бразилію… Нині їх уже налічують аж чотири хвилі. Недарма ж з гіркотою кажуть, що нашого цвіту – по всьому світу.
– О-о, Сило Небесна, мені зараз тільки про еміграцію думати, – утомлено відповів я. – На моїх плечах – такий чиновницький тягар, що еміграція порівняно з нею – рай…
– Напиши про це повість, – спокійно та упевнено порадив він. – Заробітчанство – надзвичайно болюче для закарпатців питання. І зараз минає саме століття з того часу… Книжка вийде саме до цієї ювілейної події…
– Миколо Івановичу, – застогнав я. – Не маю коли на небо глянути, пташечку послухати, краєвидом помилуватися… Це – не робота, а пекло, справжнє пекло на праведній землі.
– Через місяць твір має бути готовим, – не слухаючи мене, вів своє Микола Іванович.
– Та я, та ви…
У мене слів не вистачало, аби все пояснити.
Справді, важко пояснити людям, навіть мудрим та розумним, які ніколи не куштували чиновницького хліба, який він на смак.
Ми розсталися. І хоч слова ніякого я не давав, а все-таки взявся за роботу, аби за місяць встигнути. Бо ж книжка. А в радянські часи видати її було архіважко, а тим паче – першу. Мабуть, Микола Іванович із видавництвом уже домовився, інакше б у такі часові рамки не ставив…
Якраз перед тим по обласному телебаченню йшла передача про маленьке сільце у Свалявщині, з якого колись чоловіки й жінки подалися на заробітки у Бразилію. Тому це поселення потім нарекли Бразилією.
Доти в мене було пекло на службі чиновницькій, опісля того стало пекло в пеклі. Після роботи я стрімголов мчався у обласну бібліотеку і там трудився аж до закриття зали. Брав з собою книги і не читав, а просто ковтав їх. Збирав матеріали, читав про Бразилію найрізноманітніші видання та енциклопедії, довідки, повісті й романи, вдивлявся у художні полотна, аби краще уявити край, про який писатиму…
Одного дня навіть вирвався у те сільце Бразилія, але нічого путнього не знайшов: там жили уже праправнуки тих, які колись полишили свою землю… Пилюка забуття на всьому тому лежала товстим шаром. Тільки дорогоцінний час згаяв.
А дні летіли. Я майже не спав. Писав-переписував і вдома – жив тоді в гуртожитку, і на роботі.
Якось готував один важливий – а в Білому домі нема неважливих! – документ, але надійшла якась думка і я почав писати уривок з тої бразильської теми. Раптом у кабінет не увійшов, а ввірвався заввідділом – і прямо до мене, аби побачити, на якій стадії підготовка документу. Мабуть, чини верхні не давали йому спокою. Я не встиг сховати листочки з повісті, і він узяв один з них і почав учитуватися. Я потерп. Зараз буде і Бразилія, і квартира, і книга… Непомітно сховав інші листочки в шухляду і почав натхненно трудитися над чиновницьким папером. Начальник кривився, не в змозі прочитати мої чернетки майбутньої повісті… Він нічого не розумів.
– Що це таке? – суворо спитав, простягаючи аркуш. Підозріло недобрі нотки прозвучали у його голосі.
– Не знаю, що ви взяли, – невинно мовив я. – Тут куча всяких паперів. Ось закінчую ваше завдання…
Чоловік дивився на мене як Мюллер на Штірліца з «Сімнадцяти миттєвостей весни».
Хоч завдання Миколи Зимомрі я виконав вчасно, але твір тоді так і не побачив світ. Не було там ні образу Лєніна чи якогось комуніста, ні соціалістичного реалізму, як тоді, в радянські часи, вимагалося.
І лежала собі преспокійно в шухляді «Вікторія регія» не рік і не два, а цілих 26 літ!
Але сталося так, що моя дружина Наталія – тоді я працював у Києві – якось знайшла її в папці й прочитала. Твір їй сподобався. І питає, чому не видаєш?
– А як? Де гроші? Та й кому воно потрібно, – знічено і безнадійно казав я. – Хай собі лежить. Ачей їсти не просить.
Але, завдяки її настійливості, повість завдяки спонсорській допомозі друзів усе-таки у 2011 році прийшла до людей у паперовому вигляді у видавництві «Гражда» в Ужгороді накладом 1 тисяча примірників.
Минуло 9 літ – і знов-таки за наполяганням дружини твір зараз виходить у електронному вигляді. Бо тема, піднята в ньому, надзвичайно актуальна і сьогодні – тема ЗАРОБІТЧАНСТВА, коли мільйони моїх знедолених співвітчизників у пошуках кращої долі полишають свої рідні терени, свої благословенні отчі пороги і краї…
Отака непроста і нелегка доля суджена цій невеличкій книжці…



2020-09-10
переглядів: 903
джерело: Андрій Дурунда

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(4):

2020-09-11 Вибори
Людоньки пак дивіте кулько їх іде на вибори. Партії міняут єдна за друго злодійня а што добооє зробили ци бплоги ци якісь слуги цт батьківщина ідіте собі а то томаш тимошко нигда нич не робив поомувавмя у білім домі а жуна цого по кпвярнях берут узятки думайте людоньки добре

2020-09-11 Афонін
то охоронна фірма належить щурю василю він головний а не Юотин

2020-09-10 Ваня
Як міжгірці довіряють охоронній фірмі Юртина Володіє бувшого мента не довіряйте його фірмі учора він возився із бандитом шубертом а потім ми задаємо собі питання що викрадають хати

2020-09-10 шовак саша
про мого боса васю Щуря щось напиши бо він іде на вибори

свіжі новини:
(рекіти)

свіжі коментарі:
(рекіти)

всі коментарі

найбільше читають:
(рекіти)



© Сергій Росада 2013-2020, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.