Hotels24.ua Отели за полцены и реальные отзывы гостей!
Володимир Зеленський: Прийде весна, будемо саджати!

Красо моя опечалена...


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село рекіти


…Від тої тяжкої звiстки, як вiд страшного грому, здригнулася
наша Черлена Купiль: Чедрикова Маня повiсилася. Вiддалася в сусiдню Березову Падь за якогось там, що роками лiтав по сибiрах за
великими грошима. І повiсилася. Проосiнньої днини менi це сповiстив у толоцi мiй скотарський друг Васько Бурчикiв. І сказав це буденно, безтурботно насвистуючи собi коломийкову мелодiйку.
- Ти що, здурiв? - спаленiв я. - Як це повiсилася?
Усмiхнувся Васько, криво так посмiхнувся, як умiв лише вiн:
- Хiба не знаєш, як вiшаються? За шию - i каюк. Готово. Нi печалі,
нi воздиханiя, но жизнь безконечная-а, - речитативом докiнчив.
«Жорстокий ти, Бурчику, безсердечний. Людина вмерла, землячка
наша, з якою i тобi пару лiт тому доводилося деколи скотарити, а
зараз тобi наплювати. Посвистуєш собi... Свиснути б тобi поза вуха.
Але сердечностi не доб’єшся цим, даремно я...» - подумалось менi
з гiркотою. Я мовчки і важко попростував у смерековий гущанок за
худобою. Вже не завертав її до Васьки, а сiв мiж молодими смерiчками, підпер голову руками, i так на душi стало тужливо, нiби це
вмерла моя рідна сестра... Iнколи i за чужою людиною так жалкуєш,
як за кровною родичкою.
У печалi людинi краще бути з кимось разом. І найкраще з тими,
хто зрозумiє тебе. Але свiт на таких такий бiдний, такий...
Боже, як менi хотiлося того пообiддя чиєїсь розради, я-як!
Я сидiв одиноко i сумно у веселiм лiсi, i тiльки зрiдка до мене долiтав байдужий Бурчикiв голос:
- Митре! Митре-е! Де-сь пропав там?..
- Зараз iду-у! - відповiдав я.
Але не йшов до нього. Глухий вiн до болю чужого, i нiчого тут не
подiєш. Невилiковна хвороба душi. Як рак.
У менi ожила Маня, покiйниця Маня Чедрикова, воскресли подiї
минулих лiт, недавнiх лiт...
Тодi я був зовсiм малий, i скотарити самого мене ще не виряджали. Часто в толоку я йшов зi своєю старшою сестрою Галею. Вона
дружила з Чедриковою дочкою, яку я любив чистою дитячою
любов’ю...
Сердечною була Маня, i нещасною. Маму свою ледь пам’ятала:
та, надiрвавшись у роботi, рано зiйшла в могилу.
Недовго печалився по нiй ласий до чужих спiдниць Чедрик i скоро
привiв у хату Гафку з Березової Падi. Гафка була красивою на лице i
суворою в душi. Замолоду їздила провiдницею i зі столичних поїздiв
своїх принесла матерi двох дiтей: чорнявого i бiлявого хлопчикiв.
І жила Маня з мачухою - вродливою i суворою Гафкою з Березової Падi.
Особисто я боявся Гафки як вогню.
У їхнiм городчику росла груша, і плоди на нiй - мов янтарнi
дзвони-дзвiночки один біля другого. Нi в кого в Черленiй Купелi
таких не було.
- Йой, якi файнi у вас грушки, - якось мовив я Манi, йдучи біля
їхньої хати. Чорт за язик смикнув.
Це вчула Гафка, пiдозрiло визирнувши з-за стайнi. Але нiчого не
сказала.
А потiм... Хтось із сiльських хлопцiв не встояв: пiзно вночi поліз
за ними. Саме тої пори надвiр для невiдкладної своєї справи вийшла
заспана Гафка. Крадiй завмер на деревi, але вiйнув вiтер чи що там
було - i хлопчина разом зi зламаною гiлкою гепнувся об землю. Перелякана Гафка заверещала не своїм голосом і побiгла за ним до самісiньких ворiт. І чогось їй дуже здалося в темрявi, що це був саме
я, Митро Граняк... Звiдтодi де лиш не бачила - на людях чи наодинцi,
звiрiла:
- Йой, богдай iсси кiсточки так поламав, як мою грушу. Богдай iсся
вдавив ними, обись не вирiс бiльшим і на центик, злодiю печений...
Я не знав, який то злодiй печений, але вiдчував, що дуже паскудний. І як я їй не клявся, не божився, що не був на її груші, не крав, -
даремно. Не вiрила вона менi. У її повних злості очах я був злодюгою - i не менше...
Жалiла мене за це Маня, але помогти менi в реабілітації мого доброго імені не могла.
Пам’ятаю, за що я полюбив її: за першу i тяжку сповiдь. Дiвчина
лежала на отавi, поклавши свою голiвку на Галинi колiна, i зiтхала -
глибоко так, по-дорослому, як моя мати вночi, коли вiд роботи її так
болять руки, що заснути не може.
Лежала Маня, тихо вдивлялася в небеса.
- Iди, Митрику, заверни корову, бо в траву Бруженякову йде, -
попросила мене сестра.
Я бiг сумовитим проосiннiм косогором, а коли вернувся - чорнi
Манинi оченята вже наповнилися сльозами.
Вищербленим гребiнцем сестра нiжно розчiсувала її смолисте i
густе волосся.
Маня мовчки схлипувала.
Я сидiв неподалiк, із жалем дивлячись на неї. І з цiкавiстю, бо нiколи доти не бачив її, аби плакала без видимої причини. Завше з її
личка лилася веселiсть. Не раз, блукаючи одиноко по залiснених узгiрках, до мене долiтав її чистий голосок, мов срiбний дощик з голубих небес:
І за рiк би’м коломийки не переспiвала,
Що ня мамка научила, як ня колисала.
Неє цвiту в цiлiм свiтi, як на яблiночцi,
Неє нiгда й нiде лiпше, як при матіночці.
Доправдi, вона знала стiльки коломийок, скiльки хотiла.
- Вiдки ти їх тiлько знаєш? - не раз дивувалася моя сестра.
- З голови, - вiдповiдала просто й буденно. - Я на що подивлю,
про то й складу коломийку.
Найчастiше вона виводила веселi спiванки: про любу мамку, цiлунки на зорi, ночi й розлуки, ружi й полонини... І таким чудесним
та сонячним видавався менi тодi свiт, повний пташиного щебету i
барвистого голосу Манi, що я завмирав у щастi. Самому хотiлося
стати птицею, здiйнятися увись i над самiсiнькою головою Манi заспiвати...
А її голос дзвенiв-переливався, і кiнця йому не було... Все радiло:
квiти, трави, листочки, дерева, звори... А найбiльше радiв я. Нiби
свiт у особi Манi робить менi величезний подарунок…
Та iнколи у зелених межигiр’ях линув не голос, а журба, вiд якої
стискалося моє дитяче серце. Навiть природа мовкла перед тiєю тугою:
Коли мамка ударила, мене не болiло,
А мачуха погладила - тiло посинiло.
І iннись я нещаслива, й завтра нещаслива,
Мене мати в нещасливі пеленки повила.
Не в щасливі пеленочки, не в щасливу купіль,
Воліла ня там веречи, де май більша крутіль.
Після таких співаночок затихала на мить дівчина… Не відав я
тоді, що в ту мить вона плаче… Опісля того голос ставав тихіший,
якийсь аж ніби простуджений:
Закувала зозулиця на мамчинім гробі,
Як ти, мамко, в гробі добре, бери мене д’собі.
Моя мамка на цвинтарі і днює, й ночує,
Хочу її розбудити, а вона не чує.
Одна ружа ізов’яне, та заквітне друга,
Лише тебе, моя мамко, не увиджу шуга.
Подеколи голосочок зривався, і тоді все довкіл сповивала тиша…
Тяжка тиша, мов перед страшною бурею… Навіть птиці не наважувалися подати голосу, вчаровані співом людини…
А того пам’ятного сповідального дня Маня не виспівувала. Не
було в неї для цього сил і ще чогось – хто вже нині вгадає?
- Галько моя мила, Галько дорога, - раптом озвалася дівчина, сівши
на землю. – Немало вас у сім’ї, і часто ходите голодні, босі… Тяжко
вам. Люди се видять, люди не сліпі. Айбо не є так тяжко, як мені. Уже
кілько літ жиє з нами мама, а ні разу отак не розчісувала моє волосся,
не заплітала мені косу. А мамою хоче, вби я її називала, не інак…
- А я би не називала, - з легкістю кидала Галя.
- І я нє, - озвався я, але на мої слова і на моє уважне слухання
вони не звернули ані найменшої уваги.
- Айбо і тато такий… Вби хоч заступився за рідну дочку. А він
єдно: слухай її, себто мачуху, вона тобі лиха не хоче… Лиха, може,
й не хоче, айбо і добра – нє… Мамка моя дала мені ім’я Марія, Маруся, айбо не Маня. Се мачуха так собі перехрестила мене – і я теперки в селі Маня, як насмішка… «У нашій Березовій Паді в сусідів
так корову кличуть, Маня, ги-ги-ги», - якось виповівся мені її старший синок, білий. - Я потому ревіла, аж очі почерленіли. А мачуха
на весь голос: «Манько, Манько!» - аби всі чули…
- То, може, й ми тобі казатимемо - Марійко, Марько, а не… - несміливо вставив своє я.
- Айно, айно, - підтакнула сестра. – Ми не знали, і ти на нас не
сердься…
- Солоденькі мої, я вже звикла до Мані. Коби лише тої біди, айбо
є гірша. Знаєш… - вона тихіше заговорила до Галі.
- Митре, іди ’д корові. Тобі ще рано слухати такоє, - зажадала
сестра. Вона по-своєму зрозуміла подружку.
- Най слухає, чого ти на нього, - заступилася за мене Маня.
- Айбо нікому про се й слова, - суворо мовила сестра. Ніби мені
й без її застороги це не зрозуміло.
- Прийду отак увечері домів, сядемо вечеряти. Мачуха своїх двох
пестить-лащить-годує, тато мовчить, а я… Нихто й слова мені не
вповість: но як ти, неборе, скотарила? Де? З ким? Ци не зголоднілась?.. Мені, Галько, страва в рот не йде. Каменем усе в грудях стоїть.
Схилю голову, і прямо за столом інколи сльози потечуть… Нихто се
не видить, бо й лампа далеко від мене, і никому я не треба в тій хаті…
Господи мій… - і заплакала Маня на тій сумовитій проосінній луці,
заплакала вголос, не соромлячись нас, хапаючи повітря і захлинаючись.
Я не міг дивитися на той невтішний плач і добровільно пішов до
корів…
Коли вернувся – Маня вже заспокоїлась. Сестра заплітала їй товсту чорну косу.
- Давай гратися у вчительку, - раптом запропонувала Галя. Ми
знали, що це – найулюбленіше заняття Чедрички, яка вилеліювала в
собі золоту мрію життя: стати вчителькою. Для початку вона вчилася
на відмінно.
Хоч Галя сама не дуже любила це вчителювання, але хотілося їй
зробити подрузі щось приємне.
Найчастіше це були диктанти. Маня з будь-якого газетного клаптика читала якийсь текст – уривок зі статті чи замітку, а моя сестра
камінчиком записувала на гладенькій рівненькій кам’яній табличці,
яку Чедричка завше носила з собою в скотарській торбинці, готова
до цієї гри.
Я сидів із сестрою поруч і заздрісно дивився, як вона виводить
літери на табличці. Якесь слово чи букву записала неправильно –
відразу ж витерла пальцем…
Перед нами чинно походжала Маня, читаючи речення за реченням.
Боже, як я заздрив їм в ту мить! Тоді нічого у світі мені так не хо-
тілося, як навчитися писати й читати. Я б теж охоче грав із ними і
був би, мабуть, найщасливішою людиною на планеті.
- Ти вже написала? – раз за разом ніжно запитувала Маня.
- Угу, - з байдужістю в голосі одповіла сестра, дивлячись при
цьому не на дощечку, а кудись убік. У душі я сердився на неї: ну навіщо так відверто показує, що на це заняття їй наплювати, просто
хоче зробити приємне Мані?..
- Та-ак, продо-овжуємо, - солідно промовляла навчителька, ніби
не помічаючи реакції подружки. Але я знав, що вона все прекрасно
бачить.
Диктант закінчувався, і Маня починала уважно перевіряти роботу
сестри. Рожеве личко Чедрички, повне щастя, світилося…
Ми з сестрою сиділи мовчки. Галя не дуже хвилювалася за оцінку,
бо на її лиці була байдужість. Більше хвилювався я. Хотілося, аби
Маня поставила оцінку добру або відмінну. Тоді дівчата мінялися
ролями.
Але якщо оцінка була погана – учениця не тільки знову писала
диктант, але й мусила іти завертати свою і «вчительчину» корови.
Останню роботу за сестру виконував я, тому їй не страшні були ні
двійки, ні навіть одиниці. Я дивувався з неї: ну як це можна бути байдужою до оцінки за свою роботу? Тоді краще її взагалі не виконувати, не обманювати нещасну Маню й себе…
Але в Галі були свої погляди на світ. У школі вона вчилася значно
гірше від Мані, але вчитися краще і не хотіла, і не мала змоги за роботою.
- Панійкою все одно не буду, а коло землі робити мож буде і з
трійками, - казала супокійно.
Якось Чедричка дістала двійку - заслужену, бо помилок було
справді багато. Текст з граматичного боку виявився дуже важкий. А
може, сестра десь навмисно винайшла такий, аби втерти носа подрузі?
Маня пішла завернути худобу в лісок. Її довго не було. Я – за нею.
А вона сидить у кущах і плаче.
- Не смійся з мене, Митрику, що я така дурна, - відповіла, схлипуючи, на моє німе питання. – І така неграмотна, що лиш двійки
можу діставати. Як же я тоді стану вчителькою, як?..
- Айбо моя сестра не плаче, хоч у неї повна торба двійок…
- Я за всьо плачу, бо я така… Сердечна і… і…
Не знаю, яке слово від неї тоді сховалося: може, «вразлива»? Або
«чутлива»?.. І те, й те підходило.
- Лиш ти не смійся, Митрику, із сліз моїх дурних і не кажи про
них нікому, навіть сестрі своїй. Добре? – і погладила мене по голові,
ніжно так погладила, любо.
- Не журися, нікому нічого не вповім, клянуся…
Всією своєю дитячою душею я щиросердно шкодував дівчину,
але нічим помогти їй не міг. Одне я молився: аби скоріше вирости,
добре навчитися писати, тоді підкажу Мані, де і які розділові знаки
ставити. Хоч з-за цього не буде плакати…
…Виразно пам’ятаю ту сльотаву пізньоосінню неділю, коли на
маківках гір уже лежав перший сніг. Полонини в цих білих шапках
стояли тихі й сумні, дихаючи в низину студеним вітром.
- До Чедриків сватачі йдуть, - зайшовши знадвору, сповістила
Христина. Хазяйка хукала на свої змерзлі долоні й невідривно дивилася у завіконний косогір, яким підінімалося кілька не черленокупільських чоловіків.
- Кого сватати? – здивувався я.
- А Маню, що з тобов скотарила…
- Вона ж іще молода, Христино. Лише у восьмий клас пішла, -
аж простогнав я. Щось запекло в мені, закричало…
- Но й що? – спокійно відповіла жінка. – Добре, що найшовся леґінь і бере її, півсироту. Не засидиться в дівках, як подекотрі. Одиначки, і багатство мають…
- Айбо вона вчителькою хотіла стати, Христино… - я говорив
таким голосом, ніби хазяйка могла зарадити.
- Чого ти чужою бідою журишся? – посуворішала вона, відходячи
від вікна. – Що, роботи не маєш іншої? Ліпше йди дров занеси, та й
корову треба поїти.
Це вже потім я взнав, як відбивалася Маня від того заміжжя.
- Що, цісаря з-за моря синього вижидаєш? Бере тя чоловік, а ти
хвостом крутиш? Богу святому мала бись-ся молити, що йдеш під
вінець… Хлопець хижу має, ґаздівство… А що у два рази старший
за тебе? То добре. Любити буде молодість твою, дітей твоїх. Щастя
йде до тебе, а ти ревеш, як корова, - напосідала мачуха. Жінці помагав Чедрик:
- Я го знаю, бо робив із ним у бригаді у костромськім лісі. Чоловік як чоловік. Мало твердий характером, та й вип’є десь, правду
кажеш, Маньо, айбо де ти нині найдеш хлопця без того?.. А він удвох
із матір’ю жиє, та й ти будеш з ними. Що вона язиката мало? То нич,
притретеся…
Три роки Маня-невістка притиралася – і не притерлася.
Незгасна у моїй пам’яті коломийково-сердечна й опечалена краса
Черленої Купелі.
Не був я на її скороспілім весіллі, яке в студену листопадову суботу гуло на все село, аж завивало. До мене долітали з-за узгірку голоси
сп’янілих чоловіків, басовиті звуки бубна і сумовито-жалісне ячання
скрипки…
Христина вже потім виповілася:
- Люди співають, веселяться, а молода реве, як дурна. То, кажуть,
добре: котра виплачеся на свадьбі, тота жити буде файно, без сліз…
- Я тя гойкаю, а ти оніміло сидиш туйки, - виріс переді мною
Васько. – Женім худобу д’горі, бо вже вечір скоро.
І ми сповільна рушили до надвечірньої Черленої Купелі…



2020-03-20
переглядів: 763
джерело: Андрій Дурунда

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(1):

2020-03-23 Міжгірець
Молодець. Але відзиви на Твою прозу чомусь не вводяться тут. Це не вперше.

свіжі новини:
(рекіти)

свіжі коментарі:
(рекіти)

всі коментарі

найбільше читають:
(рекіти)



© Сергій Росада 2013-2020, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.