Володимир Зеленський: Прийде весна, будемо саджати!

Паленка – не вода...


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село рекіти


Хоч день ще лише розгортав над землею червонястi вітрила, але
торговиця вже жила своїм бурхливим життям. Молоде красиве
сонце, що виглядало з-за гiр, вона привiтала сотнями натхненних голосів: печально-смутних, веселих, лагiдних, тонких - аж пискливих, тенорiв, басовитих... Це був велетенський хор жалю, скорботи i прощання, переляку й дожидання.
Петро зразу рушив до корiв, якi гордо й незалежно стояли в ряду.
Ось найбiльша з них - поважна, як коров’ячий командир, чорно-бiлої мастi, з цiкавiстю обдивляла покупцiв. Здавалося - не вони її, а вона їх вибирає, прицінюється. Потiм i це їй, мабуть, набридло, бо пiдняла морду, i її вельможний погляд понад людськi голови поплив кудись у далечiнь, в гори, де смачно зеленiли росянi трави.
Хазяїн йшов вiд однієї корови до iншої, потiм знову вертався,
щось говорив з господарем, уточнював, примахував головою...
Довкола - таке красиве бурхливе море, а тут - коров’ячi хвости...
Менi це скоро набридло, i я жалiбно попросив:
- Петре, я маленько сам походжу по торговицi, подивлюся...
- Що ти хочеш дивити? - глипнув вiн на мене.
- Все хочу, - ще тихше мовив я, схиливши голову.
До Христини з таким питанням звертатися б було марно. Петро -
чоловiк набагато демократичнiший, я це знав. Однак i вiн чогось
зам’явся.
- Пусти малого, най походить, подивить, йому знаєш як усьо цiкаво, - переможне слово замовив за мене худющий, хворякуватий,
мабуть, чоловiк, корову якого саме обдивляв Петро.
- Но, та йди подиви. Лиш не довго ходи, вби тя потiм не глядати.
Я буду туйки, коло сих корiв.
І я, зрадiлий, пiшов у лемент, бурхливе рiзноголосся, як на цiкаву
екскурсiю. З господарських сумок роззиралися пiвнi й курки, аналiзуючи обстановку, що складалася довкiл їхнiх доль. Чи, може, дослухалися до цiн, якi заломлювали за них їхнi хазяйки? Красива з
лиця молодичка трималася за плетений кошик, що стояв на ящику
перед її повними грудьми. З кошика було видно тiльки голову пiвня,
який дивився на мене зневажливо, якось так спогорда, що я з серця
тихо пшикнув на нього. Однак це його зовсiм не засмутило. Вiн нахабно роззирав мене i навiть жалiв, так менi чогось здалося. Нiби це
мене повиннi були купити, принести додому, перерiзати шию, обскубти i кинути в кип’яток. Потiм у пiвнячiм поглядi я прочитав
щось схоже до презирства. «У-ух ти, нахаба, ще дивишся? Не здається тобi, що вже кiлька зайвих годин живеш на свiтi? Нi?» - i я ще
раз пшикнув на нього, тупнувши ногою. Красива молодичка своєю
спритною рукою тої митi ледь не схопила мене за чуприну чи за вуха - Бог її знає, що їй було бiльше до вподоби. Я встиг вiдступити, i
пiвень, той дурнякуватий самовдоволений пiвень, неодобрююче повертiв своєю маленькою головою, на якiй ще яскравiшим вогником
запалав гребiнець.
У менi раптом пробудилася злiсть до цього пiвня, нiби вiн вчинив
менi якусь пiдлоту. Захотiлося помститися йому, однак вiн і його хозяйка не спускали з мене очей. Я вiдiйшов з твердим намiром через
якийсь час повернутися до нахаби і вiддати йому належне; хоч прутиком по головi стьобнути. Але потiм передумав: навiщо його зобижати? Нещасний i без мене. Скоро йому кiнець. Навiть жаль його
стало. І всю цю торговицьку братiю стало жаль.
Скраю широкого майдану стояло кiлька коней. Дрiмали на сонцi
пiсля нелегких своїх дорiг і робiт, не звертаючи анi найменшої уваги
на покупцiв, якi дiловито походжали бiля них.
Трохи вiддалiк конячого гурту самотiла чорна шкапина. Худюща,
з похиленою головою, вона вже не мала сил вiдганяти набридливих
мух, що роєм носилися навколо неї, набивалися в закаправiлi очi,
лiзли в ранки, що темнiли на шкiрi. Так смиренно можуть терпiти
лише тварини.
Раптом до неї пiдiйшло кiлька циганiв, щось загаламанили, один
із них взяв коня за вуздечку i повiв за рiг якоїсь перекособоченої,
вкритої цвiллю будiвлi. Слiдом пiшли цигани. Сховавшись від
людського ока, оточили шкапину, i той, що вiв (мабуть, хазяїн), обняв
її за шию, підняв морду, другий розвiв силою щелепи, забив між
ними палицю... Я з жахом подумав, що чортовi цигани таким способом вбиватимуть її. Але четвертий по-дiловому вийняв з нагрудної
кишенi пляшечку, розкоркував i залив у горло нещаснiй. Тварина не боролася з ними, не втручалася, вiдчуваючи, що це марно. Коника повели назад. Я побiг, глипнув на кинуту пляшку, з-пiд горiлки. «Нещасний кiнь - з нього роблять алкоголiка», - подумалось менi.
Коли повернувся до конячої ватаги - я не впiзнав шкапини. Вона
випросталася, гордо пiдняла голову. Заблистiли її очi, заграли хоробрiстю і вiдвагою, готовнiстю до будь-яких випробувань.
А цигани галасували, навперебiй вихвалюючи товар.
- Думаєш, що циганське - то вже і погане? Та цей кiнь - ти не
дивися, що сухий, як трiска, цей кiнь за двох робить, за трьох коней...
- Се не кiнь, а чорт, чорт! У його цих жилах вип’ячених не кров,
а огень тече, чоловiче!..
- У ньому сили знаєте скiльки? Вже тобi набридне робити, а вiн
дивитиме на тебе такими смутнющими, такими жалiсливими очима,
якi самі проситимуть роботи...
Чоловічок - маленький, як i та шкапина, несміливий такий. На
защетиненiм лицi - простакуватiсть, нерiшучiсть. Гарячі циганськi
докази дiють на нього магiчно, але все-таки не до кiнця переконливо,
і вiн ходить, ходить довкола неспокiйного коня, приглядається. За
ним, як заведенi, цигани.
- Чого ти боїшся, чого вагаєшся? Я бачу, що ти хороший чоловiк,
i хочу, аби ти все життя дякував менi за цього коня. Боже, скiльки вiн
менi справно й вiрно прослужив, а тепер мушу ‘го продавати, бо
дiтям нiщо їсти, голi ходять, як чортенята голi, чоловiче добрий. А
коник - золото, i не знаю, чи в добрi руки вiддам його, - і циган-хазяїн, притуливши голову до куцої гриви, навiть сплакнув добросовiсно. - Конику мiй славний, конику прекрасний, за що ти мене
покидаєш?..
- Та що ти плачеш, чоловiче, ци я йому їсти не буду давати, не
буду шанувати так, як ти? - мовив чоловiк.
- Коню мій любий, коню золотий, - запричитав циган із такою
щирiстю i жалем, що моє серце стислося вiд спiвчуття.
- Не вiрить вiн тобi, Дежо, не вiрить, - поклав правицю на плече
хазяїна один з його друзiв - волоокий здоровань, з голосом могутнiм
i трохи хриплим, нiби простудженим. - Запряжи коня, - мовив уже
тихiше, аж траурно.
- Куди, в що запрягти?
- Онде вiз пустий, видиш? Я попрошу в хазяїна.
Скоро шкапина тягнула краєм майдану вiз, повний людей. Легко
тягнула, без натуги. Аж не вiрилось.
- Загамуй колесо, Дежо, - скомандував здоровань.
Дежо забив якусь палицю між спицi правого попереднього колеса -
i воно посунулося по землi.
- Загамуй ще єдно, Дежо.
На превелике здивування всiх, шкапина тягнула, натужившись.
Волоокий нещадно шмагав її батогом по змокрiлiй спинi.
- Не бий її, чоловiче божий, - замолився покупець. - Чого мучити
тварину. Хоч малий i худий, айбо файний кiнь. Я ж не сліпий…
Довго не торгуючись, вiн вiдрахував грошi циганам, на яких iз заздрiстю дивилися власники набагато кращих коней, не можучи їх
спродати.
Скоро за циганами й слiд простив.
- Конику мій, конику, вигодую я тебе, вiдходжу. Будеш ти в мене,
як лялечка, - приговорював чоловiчок.
Люди сповiльна розходилися, i я теж збирався йти до Петра, але
тої митi до чоловiка пiдiйшов якийсь дядько:
- Здоров, Олексо! А я йду і дивлю - ти ци не ти, - засвiтився бiлозубою посмішкою.
- Та я, чом би не я, - одказав Олекса. - От коня купив. Треба
нивку розорати, дров, бульби на Кичеру тоту привезти з дiлянки, що
аж за селом. Усе прошу - то в Пазяччиного, то в Афтанасового. А
чом би й самому не купити?
- І скiлько ти заплатив за сього здохляка?
Олекса, пом’явшись, назвав суму.
- Ти при своєму умі? Чоловiче добрий, що ти зробив? Ну сим
конем ти наорешся, навозишся, о-ой, навозишся, - майже проспiвав
прийшлий.
- Гадаєш, вiн слабий? Помиляєшся, Федоре. Жаль, що’сь не
видiв, як вiн повний вiз iз загамованими колесами тягнув. Сухоребрий - та стожильний.
Федiр тим часом розтяг кiнськi губи, глипнув зблизька - i вжахнувся:
- Олексо, та в нього зубiв неє. Чим вiн жувати буде? Що, ти йому
жуватимеш? І паленкою з нього попахує, Олексо, - сказав Федiр та й
сiв, охляло так сiв, знеможено. По всьому було видно - жалiє чоловiка.
- Якою паленкою? Ти що, одурiв?
- Мене звiдаєш? Лiпше циганiв тих зазвiдай, якою ’го напоїли,
вби тяг вiз, як дурний. А ти й повiрив... Хiба не знаєш, що вони так
роблять?
Зачувши, що його карту розкрито, кiнь раптом згорбився, як жебрак, опустив голову, геть знiкчемнiв.
А пiд Олексою ноги мовби підломилися. Вiн довго дивився на
коня, потiм в очi Федора, мовби не вiрив у сказане, далi сів біля нього
прямо на втрамбовану землю i теж похилив голову - маленьку, сивiючу вже.
- Ми грошi з жоною так тяжко складали. Вiд себе відривали, вiд
дiтей своїх... - голос його був глибокий i журливий-журливий...
Менi стало жаль чоловiка, дуже жаль. Проклинаючи себе, що
вчасно не здогадався пiдказати йому про циганську затiю, я поплентався до свого Петра. Може, й там хитрюги знайдуться, пiдпоять корову, i вiн її купить. Але Христина не надiлила його такими
повноваженнями, згадалося менi.
Вiн стояв бiля однiєї з корiв i курив.
- Любиться тобi сеся корова? - спитав i примружив ліве око, мовби
вiд мене щось i справдi залежало i моє слово було визначальним.
Я глянув на неї. Сiра, як туман у сльоту. Молоденька. Гарна нiби,
а всередині чорт її знає, що за твар.
- А як її звати?
- Сiря, - менi за Петра одповiла огрядна хазяйка та й нiжно погладила корiвчину по крупу.
Ту корову i купили потiм Оленчуки.
Уважно слухав мою базарну оповiдь Василь Бурчикiв. Ми з ним
часто разом скотарили. Жував стебельце. Щось думав потаємне i
важливе, бо аж очi нахмурив. Та і справдi видумав.
Слiдуючого дня, вигнавши маржину аж у далекi Купалища, сiв
на узгiрку над чорним проваллям, вийняв із-за засмальцьованої пазухи пляшчину.
- Первак. Чистий. Вкрав iз дому. - І погладив її - так нiжно, як
на торговицi хазяйка гладила свою Сiрю.
- Нащо се тобi, Василю? Хто буде пити? Я - нiзащо.
Менi згадалася недавня недiля. Храмовий празник святого Iллi.
До Оленчукiв насходилося гостей. Сидять за столом, сп’янiлi, щось
навперебiй теревенять. Забачивши мене - я забiг до хати за тайстриною, збираючись виганяти худобу в толоку, - хтось із них закричав:
- Ану малого пастушка сюди, треба ‘го вгостити, аби й для нього
було свято.
- Треба, треба! - пiдтримали його хмiльнi.
Я несмiливо пiдiйшов до столу, Петро налив менi повну двiстiграмову склянку самогонки. Вiн, мабуть, не хотiв виглядiти скупим
перед гостями.
- Випий, випий, - зашуміли довкiл.
Як не просили - я вiднікувався.
- Вип’єш погар паленки - купимо тобі ножик, - зашепотiла менi
на вухо сп’яніла Христина. Вона, мабуть, теж хотiла похвалитися,
що не скупа i який у неї скотар. Не знаю, що хазяйка хотiла чи що не
хотiла, але ножик... Це було для мене вище всього. Я взяв склянку i,
не нюхаючи, перехилив її в рот. Усе до краплиночки.
Прихмелiлi заплескали в долонi, зареготали, а я, запивши водою,
вибіг надвiр, ступив на теплу мураву, мить постояв i... гори перевернулися, затанцювали, земля загойдалася пiдi мною... Я впав i покотився стрiмким косогором, як колода. Не знаю, як i що би було зi
мною; внизу - голi стовбури смерек. Це згори побачила Галя, моя
старша сестра, обігнала мене, i я потрапив прямо в її руки. Вона
мовчки понесла мене, як дитя, вгору...
Пару днiв по тому моя голова трiщала з непомiрного болю. Я качався по землi в муках, проклинаючи Христину та її чортiв ножик.
Тодi я поклявся не мочити бiльше губи тiєю страшною отрутою.
А тут Василь зi своїм самогоном.
- Не буду, нi, - ще раз пiдтвердив я. - Пий сам.
- І я не буду, - загадково посміхаючись, мовив Бурчикiв.
Потiм я за мудрим Василевим наказом тримав його героїчного i
безстрашного пса Бертольда, а Василь заливав у собачу горлянку самогон, приспiвуючи:
Паленка - не вода, пити її - не шкода-а...
Скоро ми вiдпустили пса. Трошки постоявши, струснувши головою, потім обернувся на нас і, заскаливши зуби, загарчав.
- Дам тобi ножик, на цiлий день дам, лиш вилiзь на онту смереку
i загавкай вiдти, - заблагав мене Василь,
Я вилiз на самісiньку макiвочку i загавкав. На мене знизу здивовано i якось глупо дивився Бертольдо. Мовби сонний. Довго дивився,
слухаючи моє непрофесiйне гавкання, а потiм... Потiм як завив, заскавучав, заспiвав по-собачому. Василь скривився i качався над проваллям, попискуючи зі смiху. Його лице посинiло від натуги.
Бертольдо завивав, задерши голову в небеса, так тужливо, що в
мене мороз пробiгав поза шкiрою. Навiть корови, попіднiмавши голови, дивились на нашу оказiю.
До самiсiнького вечора вив-поспiвував Бертольдо, хоч я вже давно
злiз на землю. Голос його згасав, слабнув, аж поки зовсiм не стих собака...
Кiлька днiв вiн плентався, як нiмий, тримаючись на вiдстанi вiд
нас. Його очi були сумнi...
На толоцi Бертольдо сiдав десь неподалiк і невiдривно дивився
на Василя.
- Що, похмелитися хочеш? - питав його Бурчикiв. Собака неохоче вставав і втомлено йшов ще далi вiд хазяїна. Пса, мабуть, теж
немилосердно болiла голова. Як Василь не просив його до себе, як
не молив, не присвистував - марно. Собака в руки не йшов... Вiн нiзащо не хотiв ставати алкоголiком, і я його прекрасно розумiв.
Потiм Бурчикiв кілька разiв влаштовував домашнi концерти. В обід, коли ми приганяли худобу додому, вiн виходив на узгiрок,
забивав свої немитi чотири пальцi в рот i над мiжгiр’ям лунав довгий свист. Це означало, що його батькiв удома нема i можна йти на виставу.
Я придумував якусь причину для Христини i мчав до Бурчикiв.
У них було багато курей. Тим кiльком, що вешталися поблизу, Василь насипав жменьку пшеницi, яка перед тим уже настоялася на
вкраденiм перваку. Зголоднiлi курочки клювали її i... власне, саме
тодi починався справжнiй концерт. Сп’янiлi кури починали ходити
зигзагом, перевалююючись з боку на бiк, точно так, як Петро, коли
приходив п’яний з калиму. Деякi з них переверталися, закотивши
оченята, однак не вилежувалися, а вставали. Василь з їхнього вишивання вмирав зо смiху. Вiн аж харчав, показуючи пальцями на придурiлих.
Якось йому вдалося зловити пiвня. Пiвень був великий i пихатий,
гордовитий такий. Якщо курей менi було дещо жаль - не тому, що
п’янi, а тому, що буде їх потiм голова болiти, я це сам пережив, то цього пiвня... Я ненавидiв узагалi всiх пiвнiв свiту пiсля того, як Блендакiвський скочив менi прямо в лице, коли я проходив бiля його курячого гарему. Це було рiк тому, а тепер Василь надрiбно ламав хлiб, вмочував
у самогонку i кидав пiвневi на пiдлогу (це робилося в хатi). Пiвень
охоче з’їв порцiю, хлопець винiс його надвiр, після чого той став сам не свiй. Мовби заведений, побiг до курей. Вiн бiгав за ними, бiгав, а вони чогось втiкали вiд нього, не бажаючи мати справу зі сп’янiлим.
Довго носився курячий кавалер по подвiр’ю, поки не розiгнав усiх
курей. Хто знає, як i чим би закiнчилася Василева роль керiвника курячо-пiвнячо художньої самодiяльностi. Може, вiн став би великим артистом або дресирувальником зi свiтовим iменем, прославив би
землю свою i село наше високе, якби... Якби той одурiлий пiвень тiєї своєї зоряної митi не понiсся на самого пса, що мирно лежав у затiнку,
пiд стайняною стiною. Бертольдо був мудрий i не хотiв зчiплятися з
п’яницею, а тихо встав i пiшов на iнше мiсце. Але розхрабрений пiвень розiгнався i знову помчав на Бертольда. Собака оскалив зуби, загарчав, недобре так загарчав, попереджуюче, але простив i на цей раз, втомлено пiднявся i відiйшов ще далi. Червоний гребiнець, мабуть, вiдчув у собi незвичайну силу, бо втретє коршуном налетiв на собаку. Ми знали, що Бертольдо - з племенi мудрих i мужнiх, але що з таких гордих - не здогадувалися. Їхня сутичка тривала якусь мить.
Пiвень навiки упокоївся, а Бертольдо з гордовито пiднятою головою,
пiдiбравши хвiст, попiд стiну посунув поза стайню... В його очах було щось таке типу: «Сам винен. Навiщо лiз, п’яний дурень?»
На це раптом надiйшла Василева мати. Побачивши закривавленого пiвня, зойкнула, підбiгла до нього, пiдняла... Так i рушила до
нас. За поясненням, мабуть.
Не знаю, як розгорталися подальшi подiї, бо я дав волю ногам.
Навздогiн менi вона кричала щось не дуже гостинне й пристойне.
Пiсля трагедії споюванням братiв наших менших ми не займалися. Лиш інколи Василь згадував тi свої рожеві днi, повнi натхнення
й творчостi, i очi в нього засвiчувалися незвичайним огнем...



2020-01-03
переглядів: 1527
джерело: Андрій Дурунда

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(0):

свіжі новини:
(рекіти)

свіжі коментарі:
(рекіти)

всі коментарі

найбільше читають:
(рекіти)



© Сергій Росада 2013-2020, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.