• екологія
  • вирубка лісів
  • довкілля

• культура
  • лірика
  • церкви

• організації
  • ГО “Україна без корупції”
  • Громадське формування "Апологет"
  • Спілка ветеранів Афганістану

• фотогалерея
  • Всі запити і відповіді на них Щубер Федора до владних установ.
  • Гобликів звір. Село Верхній Студений.

село лопушне

Медвідь Елемір Мигальович народився 22 січня 1922 року в селі Затисівка Виноградівського району у вчительській багатодітній родині. Батько, Мигаль Едуардович, був директором школи. Маму звали Матильда. Всього дітей у них було вісім. До сьогодні живими лишилися Марія (живе в Чернівцях) та Микола (живе у Золотарьові).
У сімейних архівах його дітей і нуків збереглося чимало фотографій, які підтверджують нелегке життя, яке Емілу підготувало чимало випробувань. Працював в Хусті на лісопильному заводі, потім навчався на машиніста вузькоколійки. У 1951 р. він почав працювати на електричній станції для рубки лісу у селі Лопушне. Тут він познайомився з майбутньою дружиною Рошко Анною, молодшою на 15 років. Вони народили і виховали чотирьох дітей: Любов (1954 р. н.), Михайла (1955 р. н.), Еміла (1956 р. н.), Ганну (1960 р. н.). А для того, щоб прогодувати родину змушений був їхати на заробітки до Росії. У грудні 1987 р. залишився вдівцем, у березні 1999 р. поховав внука Михайла, у 2005 р. – дочку Ганну. Проте були і приємні події в житті січовика – весілля дітей та внуків, святкування релігійних свят в родинному колі тощо.
Сумна звістка, яка напередодні 70-річчя Карпатської України надійшла з села Лопушне, глибоким болем і сумом пройняла серця людей, які знали Еміла Медвідя. 12 березня 2009 р. о 23.00. не стало серед нас прекрасної людини, живого свідка й учасника однієї з подій в історії українського державотворення. Похований на цвинтарі в селі Лопушне.

Шлях до Карпатської України

Після закінчення сільської школи на Виноградівщині, Елемір Медвідь переїхав до Хуста, де в горожанській школі сам директор Балецький навчав азам духовності й національної гідності. І не випадково у 16 років Еміл став вихованцем молодіжної організації «Пласт», а невдовзі вступає у ряди Організації народної оборони Карпатської Січі.
Через напруження поміж Хустом і Прагою щодо призначення дати відкриття Сойму, посли Карпатської України вже від 7 березня постійно перебували в Хусті і готувалися до історичної сесії. Вже 14 березня 1939 р. о 16 год. до будинку Президії Влади, що біля підніжжя Хустського замку, у двох невеликих кімнатах зібралося багато людей: і провідники «Карпатської Січі»; і закордонні журналісти, фоторепортер Каленик Лесюк. А тим часом, перед владним будинком зібралися великі маси народу. Елемір Медвідь пригадує: «Мені зарубцювався в пам’яті мітинг, котрий відбувся в переддень Карпатської України. Серед багатолюдної колони були і ми, пластуни. З синьо-жовтими прапорами, тризубами прийшли до греко-католицького Собору. Затамувавши подих, ми слухали Августина Волошина. Дотепер пам’ятаю його слова про самостійність держави, про стійкість і мужність».
В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. в Карпатській Україні відбулися події, які мали значний вплив на подальшу долю краю. Йдеться про військові сутички між карпатськими січовиками і чехословацьким військом, які збіглися із вторгненням хортистської армії. Ці події вилилися в безглузде кровопролиття. О 14-й годині наступ угорських військ посилився, що змусило січовиків із боями відступати до Хуста.
У ці драматичні березневі дні 1939 р. Елемір Медвідь разом з іншими патріотами протистояв гортіївським військам поблизу Виноградова, у Королеві, мужньо став на захист Карпатської України у вирішальному бою на Красному полі. Сили були нерівними. Розриви снарядів не вщухали. Неподалік Еміла стався вибух. Отямився січовик у Сокирницях. Його молодий організм зумів перебороти контузію. «Іду собі, а тут назустріч – мадярський жандарм, а за ним цивільний. Мене затримали. Не зміг викрутитися, адже мав значок і посвідчення. Повезли мене в Тячів, кинули у камеру. Наступного дня без допиту і рішення суду, нас повезли на розстріл… Але в останню хвилину нас вирішили допитати. Я відбився як міг, говорив, що йшов від тітки з Великого Бичкова до Хуста, потрапив сюди випадково. Один з допитувачів махнув на це рукою, мовляв нехай іде геть звідси. Можливо вони повірили, що занадно молодий, щоб бути на Красному полі…», – читаю у спогадах січовика Еміла Медвідя.

У роки незалежності України до нього прийшло визнання. За багаторічну громадсько-політичну діяльність по утвердженню та розбудові незалежності України мав чимало грамот і подяк, нагороджений медаллю учасника Другої світової війни, а найвищу нагороду – орден «За заслуги» ІІІ ступеня отримав, на жаль, посмертно. Її вручили його внучці Надії Галас.

В моїй пам’яті Еміл Медвідь запам’ятався привітним, усміхненим дідусем, який влітку у святкові і вихідні на велосипеді їздив по квас у Верхній Бистрий. У серці він мав те, що не вмирає – палку любов до України, вітаючись з людьми:
― Слава Україні!

коментарі(3):

2018-12-06 !
Дурень спит і дурноє му ся снит.

2016-08-13 анжела
Люба та Віра бойовики геморой для міліції.

2016-08-05 фронтовий побратим федір шандор
А до пишного весілля внучки з якою проживав разом і до хрестин так і не дожив.шкода.

свіжі новини:
(лопушне)

найбільше читають:
(лопушне)