Володимир Зеленський: Прийде весна, будемо саджати! ДОВІЧНО!

Сталкери зі жменями суниць. Прогулянка мертвим гірським селом Кужбеї, з якого людей вигнав не мирний атом, а двадцяте століття


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту

Погода

Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село кужбеї


Сталкери зі жменями суниць. Прогулянка мертвим гірським селом Кужбеї,  з якого людей вигнав не мирний атом, а двадцяте століття

У Кужбеї, що вважаються єдиним вимерлим селом у регіоні, йду з дослідником минувшини краю Михайлом Марковичем. Він виріс неподалік у міжгірському Майдані – батьківський дім знаходиться по дорозі до Кужбеїв на висоті понад 1000 метрів над рівнем моря. В дитинстві ходили сюди по гриби та ягоди. Тоді там іще залишалося кілька мешканців. Згодом хати порозвалювалися, зосталися тільки дві сестри Бряник. Та й ті зійшли вниз у 2019-му: Ганна майже відразу померла, а Калина осіла в родичів у Соймах. Тож тепер на Закарпатті можна, як у Чорнобильській зоні, відвідати місце, де люди більше не живуть. Тільки вигнав їх не мирний атом, а ХХ століття. (На фото: Михайло Маркович на фоні кужбеївських краєвидів).

Почали сходити «на ровінь», коли не стало електрики


Ми приїжджаємо в будень, у селі якраз кипить робота на косовиці. «Йой, за сіном світа білого не видко, вмерти можна на полі під тим сонцем», – каже мама М. Марковича. Вірю їй: пече неспасенно, навіть тут, у горах, від спеки нема рятунку. Наша дорога до Кужбеїв починається одразу за містком у кінці Михайлової вулиці й веде через присілок Дениси. Переходимо через Ріку. Вода прозора, але береги всіяні непотребом. «Сміття – бич Міжгірщини», – наче виправдовується мій гід. Та я й сама знаю.

«Зверни увагу, – каже, – ми йдемо через Дениси до Кужбеїв, і обидва топоніми походять від прізвищ першозасновників – Дениса та Кужбея. Причому другий явно мав тюркське коріння». В Денисах під горбком, в оточенні старих яблунь та копиць із сіном, показує хату, знесену з села-привида. Там переважно тому й не лишилося осель, бо жителі сходили з гір у долину разом зі своїми дерев’яними зрубними будинками: майстри розбирали-збирали їх, наче конструктор «лего». «Цей перенесли разом із однією бабою, котра завжди казала, що зійшла звідти «на ровінь». Заціни, яка тут рівнина», – іронізує Маркович. Дорога, дійсно, здіймається так стрімко, що треба пильнувати, аби не підковзнутися по камінню, що тікає з-під ніг. «Що для кужбеївки – ровінь, для долинянки – гора», – віджартовуюсь. Водночас зауважую, як граційно і без проблем спускаються корови з паші. Що значить – вишкіл!

Тим часом сільська кам’яниста дорога міняється на ґрунтову, з великими калабанями, виїмками від коліс. Ідемо хвойним лісом. Біля дороги дерева високі, деякі всихають. Навпроти, на сусідньому горбі, схоже, років 10 тому провели суцільну рубку: весь берег вкритий молодими смерічками. «У сезон там має бути багато грибів», – кажу. «У мене й зараз таке враження, що йдемо по гриби: саме за ними цією дорогою ходжу найчастіше», – відповідає Михайло. І розказує, що в Кужбеї є кілька шляхів. Ми йдемо через урочище Банний, що виведе акурат до хати сестер Бряник. Іншим можна вийти до дерев’яної церкви. Раніше, згадує, дорога була добра, навіть рейсовий автобус їздив, вантажівки з продуктами для сільмагу й машина з поштою. Але цивілізація закінчилася в Кужбеях під завісу 1980-х, коли після чергової аварії не відновили повалені електростовпи. Саме після того люди масово почали сходити «на ровінь»: за якесь десятиліття лишилися тільки сестри Бряник.

Дорога плететься то стрімко вгору, то знову веде по рівному. «Покажу тобі зараз наш сімейний наділ. Раніше, коли ми з братом були малі, сюди ходили заготовляти сіно. А зараз батьки вже старші, нема сили, тому косять у селі. Тут близько гектара землі, але вона тепер майже вся заросла лісом. Смереки диви, які! Маємо право рубати їх на дрова – такий собі приватний ліс. Цікаво, що ніхто інший із села не йде сюди рубати для себе, знають, що то належить Марковичам. Тут прийнято поважати сусідські межі», – каже мій гід.

– А в Кужбеях ті полишені землі чиї? Люди піднімаються косити? Чи, може, виставляють на продаж – зараз це якраз актуально, – цікавлюся.


– Хто має здоров’я і веде ґаздівство – косить, там дуже хороші трави, густі, пахучі, не такі, як унизу! Щоб продавали – не чув: хто не працює на землі, віддає свої ділянки ґаздам. Але фітькання коси це село давно вже не чуло – жужжать мотокоси. Цей традиційний для верховинців процес, оспіваний у піснях, у наш час виглядає як невиправдана трата сил. Я маю досвід і старосвітський, так би мовити, і сучасний, але використовую мотокосу, коли приїжджаю батькам помогти. Та й сіно тепер не лишають наверху, а сушать і звозять одразу в село. Раніше на наділи в горах за ним піднімалися санями, коли вдома закінчувалося. Нині вже й коней нема, а взимку на машині чи тракторі цими дорогами сіно не звезеш.

– Словом, ХХ століття не тільки кужбеївців перемогло, а навіть їхні поля, – підсумовую.

Суниці з берегів карпатського моря, кропива замість хати


За розмовою входимо в старий ліс. Тут прохолодно, темно, густо стоять старі смереки – голі аж доверху, сухі гілки стирчать, як спиці. Між ними пробивається сонячне проміння. Довгі лінії пронизують простір навскіс, як на картинах та іконах. Земля вкрита різними мохами – наче в казці!

«Ось цікавий об’єкт – залишки окопів часів Другої світової. Тут, у Кужбеях, проходила відома «лінія Арпада». Окопи й зараз добре видно», – Михайло показує на криві лінії обабіч лісової дороги, якою підіймаємось.

За чверть години нарешті виходимо до села. Кужбеї зустрічають свіжим полонинським вітром та густими травами: такий собі дует, що разом творить перед глядачем картину карпатського моря. Хто бував у горах, знає й відчуває його спочатку за звуком: цей шум вітру у верхів’ях смерек ні з чим не сплутаєш! Спочатку його чутно здалеку, у верховітті, а далі звук наближається, вітер накочується на трави і жене їх хвилями, наче на морі. Цей рух заворожує, споглядати його – справжня насолода! Далі починаєш вглядатися у трави, які якраз цвітуть, а тому всіяні білими ромашками, фіолетовими гвоздиками, жовтою арнікою, синіми дзвониками… Можна очі погубити від цієї краси! Ну, а завершити цю симфонію обов’язково треба, смакуючи суниці та яфини, що ростуть на узбіччях. Збираємо їх у жмені, їмо. Смачно так, як буває тільки в горах, коли ти змучений і в пересохлому роті чіткіше працюють рецептори.

Вражають кужбеївські краєвиди! Село тепер можна впізнати лише за обрисами, тут давно немає звичного вказівника з назвою. Та що казати, нема навіть остовів хат. Місця, де вони стояли, вгадуються за садками: ось кілька яблунь та груш, а за деревами чи поміж них – купа, поросла густою травою (чомусь багато кропиви). Там і знаходилася чиясь оселя. «Наприкінці 1980-х іще було 30 хат, церква, школа, магазин та навіть поштове відділення. Згодом більшість господарів свої домівки звезли вниз – тому так мало руїн. Ті ж, що лишилися, уже розсипалися, їхні залишки, очевидно, порозтягали на дрова», – пояснює Михайло. На підтвердження його слів бачимо місце, де недавно зупинялися туристи: ось там розклали намети, тут була ватра.

Він ділиться спогадами: «Тут був великий сарай, там – хата, а тут стояла оселя під типовою верховинською дерев’яною стріхою, такою високою-високою, що нам, малим, здавалося – вона аж до неба. Взагалі колись, тільки-но піднявся в Кужбеї – тебе одразу зустрічав гавкіт собак, що сповіщали про чужака, та кукурікання когутів. А тепер – тиша, і єдина на все село хата, що лишилася по сестрах Бряник».

Сестри Бряник були місцевими «зірками»


Ми якраз підходимо до неї. Двері відкриті навстіж. Михайло каже, що це дивно, бо раніше тут завжди висіла колодка й замок. Заходимо всередину. Брудно, але видно, що хтось живе. Біля креденцу (шафа для посуду) стоять чоловічі гумаки, на полицях – пляшки, пластикові та скляні, з-під горілки, біля печі – тазик із дровами, стіни й стеля в кімнаті обтягнуті ізоляційним матеріалом, на ліжку – брудне покривало й подушка, на лаві навпроти помічаю черпак із залізним горням та два рулони туалетки. Цивілізація! Ділимося здогадками, хто це тут господарює. Не схоже на вівчарів – по травах видно, що отари тут не було давно, та й не кошено іще, в селі – жодної копиці. Може, туристи чи якісь асоціальні елементи?



– Ви малими до сестер часто заходили, як піднімалися в Кужбеї? – питаю у М. Марковича.

– Та постійно! Несли їм свіжий хліб із села, сірники, олію чи ще щось. Та й просто – любили з ними говорити. Вони були дивачки, але ми дітьми їх не боялися. Хіба тільки Ганну: вона була глухонімою, тому не говорила, а тільки видавала гучні звуки. Якось ми забралися до них на горіха, то як побачила, зганяла нас: так кричала, що ми полякалися. Загалом же, коли до них зайдеш, пригощали яблуками чи грушами. Іще ми ходили за сестрами по гриби: вони знали ліс навколо дуже добре, то ми вслід – і вивчали грибні місця. А ще любили їхні історії про зустрічі з дикими звірами. Сюди часто заходили вовки, особливо взимку. Якось, розказувала Калина, бачили ведмедя: сидів на їхній дичці та їв груші. Нам це здавалося цікавішим за мультики й пригодницькі книжки!

Уже після університету я приводив у Кужбеї одного священника – щоб глянув на місцеву дерев’яну церкву, то заходили до Ганни, аби нам відкрила. Ключ вона носила завжди на шиї. То в неї очі світилися від гордості, що показує кужбеївський храм!

– А їх дивачками вважали в селі? Піджартовували через те, що не з’їхали вниз, як усі?

– Так, вважали, але ніколи з них не сміялися через це! То було як даність: сестри Бряник у Кужбеях. Вони не сприймали наше село «на ровіні»: як постаріли, в останні роки сходили сюди зимувати до родичів, але щойно тепліло – йшли в гори. І Ганна, бо Калина кульгала, раз на тиждень-два йшла в село з сумками по продукти чи по пенсію. Часом їм приносили потрібне вівчарі чи косарі. Зазвичай «за дякую» (ну, бо звідки в них гроші) хтось узимку піднімався заколоти їм свиню. Вони не любили в селі шуму, суєти, нервували через автівки. Виросли в аскетичному побуті, тож їм були потрібні гори, ліс і тиша. Тому вони стали для нас таким собі символом. А спілкуватися сестри любили, вони були місцевими «зірками». Про них часто знімали документальні фільми, телесюжети та писали статті в газети. Щоосені в місцевій районці виходила замітка із заголовком «Іскра життя згасла у Кужбеях» (коли сестри на зиму йшли в село), а навесні «Іскра життя знову запалала в Кужбеях» (коли поверталися).

Благодать і свобода, за які платиш потом і аскезою

Далі наша стежка в Кужбеях веде від умовно «живих» до мертвих: йдемо на сільський цвинтар на одному з пагорбів. Тут усього 4 могили. На двох із них – бетонні надгробки з надписами, які свідчать, що тут поховане подружжя Бряник (певно, це – мати й батько Ганни та Калини). Іще на двох поруч – залізні похилені хрести без написів. На могилках квітнуть ромашки, ростуть великі суниці та чорниці й малі смерічки-самосійки. Словом, сама природа прикрашає та доглядає чиїсь останні земні пристанища. Михайло Маркович припускає, що насправді тут більше поховань: «Адже село існувало із ХVIII століття (є письмові згадки про нього в церковних документах, на старих картах), тож якщо люди тут жили, мусили мати й кладовище. Хоча історично церкви в Кужбеях не було – її поставили тут аж у 1937-му. Тому хоронити місцевих зносили «на ровінь» – біля храмів у сусідньому Майдані чи Соймах. Але позаяк цвинтар у Кужбеях не біля церкви, то очевидно, що саме тут він і знаходився початково. Просто хрести на могилах ставили дерев’яні, вони зотліли з часом, що й сліду нема».

Далі йдемо до храму. Зараз він у селі – єдиний осередок життя. Ні, тут не проводять служби, для кого? (Хоча відразу ловлю себе на думці: для монаха Кужбеї – ідеальне місце, щоб усамітнитися серед гір та молитися Богу). Служба тут буває лише раз на рік – на храмовий празник, який припадає на 7 липня, Іван-день. Тоді сюди піднімаються разом зі священником із Соймів діти й родичі тих, хто тут народився. Але й зачинена церква виглядає живою, бо вона не закинута та не розвалена, як усе інше. Втім, ми не можемо потрапити всередину: вже нема німої Ганни Бряник із ключем на шиї, яка би нам радо відчинила. Але красу дерев’яної культової споруди можна оцінити і знадвору. Вона доладно збита, не пошкоджена ще вітром та дощем – стоїть поміж соснами та кленами на узвишші, радо зустрічає кожного, хто приходить. Можна обійти її або присісти на різьбленому ґанку, перехреститися перед іконами. А ще – заглянути в шпаринку у дверях. І мов блискавкою пронизує: зсередини тебе поглядом зустрічає Христос на іконі. Господар цього місця – у прямому й переносному сенсі. Дивиться тобі прямо в очі. Наче питає: чого тобі тут, у моїх Кужбеях?

А справді, чого? Шукаючи відповідь на це питання, кажу собі, що найперше таки цікавить побачити єдине вимерле село на Закарпатті. В густонаселеному регіоні це навіть зараз – рідкість, бо вони старіють, пустіють, та все ж не зникають із карт. А тут – як у Чорнобильській зоні… І вже навіть залишенців нема: ХХ століття з індустріалізацією та глобалізацією збороло й тих, хто тримався до останнього, – як сестри Бряник.

Але, разом із тим, вимерле село не створює депресивного настрою. Навпаки, милуєшся місцевістю і щоразу зітхаєш: яка благодать! Благодать, за яку треба платити своїм потом і терпінням. Бо тут можна жити свобідно, але ціна цьому – важкий труд і аскеза. «Тут люди мусили працювати літо й осінь, аби пережити зиму й весну, – каже на мої думки Михайло. – Збирали дикороси (тут дуже багато грибів, ягід) на продаж, тримали худобу – тож мали м’ясо й молоко, могли заготовляти та продавати вниз дрова – і на виручене купували собі одяг та інший харч. Бо хліба тут не виростиш, ані картоплі, яка в цій гірській землі родить, як горох. Тому люди, як рибка, що шукає, де глибше, шукали, де ліпше – та й пішли з цієї краси, тиші й благодаті».

Еталон верховинської сакральної архітектури


Уже після нашої мандрівки в Кужбеї, вдома, я телефоную найкращому знавцю закарпатських дерев’яних церков Михайлові Сирохманові. Цікавить його думка про кужбеївську. «О, – каже дослідник, – храм Успіння Божої Матері в Кужбеях – це справжній скарб! Я довго опікувався ним. На початку 2000-х ми перекрили його новим ґонтом: сільський голова Майдана Василь Галай знайшов гроші, я трохи додав. Новий дах урятував споруду, туди більше не затікала вода під час дощів та з таненням снігу. Всередині є ікони, написані на склі в народній манері студентами тодішнього худучилища в Ужгороді – дипломні роботи цілого курсу 1993-го. Але головна цінність цієї церквиці в тому, що вона надзвичайно майстерно зроблена, дуже доладно, пропорційно. Це питомо верховинська сакральна архітектура (тридільна, з ґанком) з деякими привнесеними з Тереблянської долини деталями (готична башточка). І хоч поставлена вона в 1937-му, тобто в порівняно пізній час, майстри ніде не відступили від традиції: саме так будували і за 200, і за 400 років до них. Це – еталон дерев’яної сакральної архітектури!».

Розповідаю пану Михайлові, що недавно біля церкви громада поставила бетонний хрест перед старим похиленим дерев’яним. Дослідник засмучується: мовляв, цивілізація підбирається і до цього дерев’яного храму, як уже дісталася до багатьох інших, котрі тепер закуті в бляху і втратили своє обличчя. «Дуже би хотів, аби ця церква збереглася», – каже М. Сирохман.

Чи є у Кужбеїв майбутнє?


– Як ти думаєш, чи є у Кужбеїв майбутнє і яке воно? – запитую в Михайла Марковича, коли вже спускаємося в Майдан.

– Воно насправді може бути найрізноманітніше. Я здивувався, коли вийшов сюди й отримав повідомлення, що тут «ловить» 4G. Тобто Кужбеї – ідеальний варіант для сучасних дауншифтерів, котрі хочуть утекти від світу так, аби він їх не спіймав, і водночас заробляти гроші. Сюди можна легко виїхати позашляховиком. Купити землю й поставити тут хату для людей із грошима – не проблема. І вони не мусять збирати дикороси, аби вижити.

– А я собі подумала: гріх має місцева влада за те, що сюди нема маркованого маршруту. Це ідеальне місце для туру вихідного дня.

– Згоден, і в цьому сенсі зараз усе в руках громади (неіснуючі Кужбеї разом із Майданом та Соймами віднесли до Міжгірської ОТГ). Було би добре, якби місцеві чиновники до цього прийшли, доки ще стоїть хата сестер Бряник – потенційно це прекрасний туристичний притулок. І навіть пам’ятка архітектури є – дерев’яна церква. А ще Кужбеї – унікальна місцина для художників та кінематографістів. Ти знаєш, що відомий український фільм «Роксолана» хотіли знімати тут? Режисер та знімальна група вивчали натуру та навіть завезли декорації – планували знімати сцену нападу татар на гірське село, звідки вкрали Настю Лісовську. Але, як на зло, в нас затягнулася негода. Кіношники прочекали більше тижня, а дощ і не думав припинятися, тож вони зібралися й поїхали. А ті поламані та віднесені вітром пінопластові декорації потім по лісу ми ще довго знаходили. Але ж ніщо не заважає цю історію продовжити зараз, чи не так? – резюмує Михайло.


Місцева дерев’яна церква – унікальнаСталкери зі жменями суниць. Прогулянка мертвим гірським селом Кужбеї,  з якого людей вигнав не мирний атом, а двадцяте століття

Сталкери зі жменями суниць. Прогулянка мертвим гірським селом Кужбеї,  з якого людей вигнав не мирний атом, а двадцяте століття


2021-07-18
переглядів: 308
джерело: Тетяна КОГУТИЧ

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(0):

свіжі новини:
(кужбеї)

свіжі коментарі:
(кужбеї)

всі коментарі

найбільше читають:
(кужбеї)



© Сергій Росада 2013-2021, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.