НЕ ПРО ВСІХ ЩЕ ЗГАДАНО


міжгірський район
(всі новини)


Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.


BR>

село синевирська поляна



В статті “Земляки на чужих війнах” (“Верховина” від 21.02.2015 року) написано про синполянців, яким в свій час довелося воювати в чужих країнах. Зокрема, це – Микола Бабічин, Федір Горват, Михайло Шутак, Петро Мороз. Проте цей список не повний.

РЯБИЧ ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ

Народився 10.02.1969 року в селі Синевирська Поляна. Батько Рябич Микола Васильович, 1944 р.н., водій в Міжгірському лісокомбінаті; мати Рябич (Горват) Марія Іванівна, 1949 р.н., вчителька обслуговуючої праці; брат Іван, вчитель фізики, сестра Марія, прачка в дитячому садку. Синевирську середню школу закінчив у 1986 році.
Горват Федір з Василем в Радянську Армію призвані 06.05.1987 року. З ними ще мав бути Яцько Василь Васильович, але вночі перед відправкою помер його батько Яцько Василь Юрійович і він не з’явився в військомат.
– Де Яцько?
– Батько цієї ночі помер.
Прапорщик папку з особовою справою Яцька відклав набік, взяв іншу – Горвата Федора Степановича.
Після двотижневої підготовки в Коломиї, направлені в Новоросійськ, де протягом 5-ти місяців проходили посилену військову підготовку для служби в ДРА. Особлива увага приділялася вдосконаленню водійських навичок, а також вивчали всілякі види зброї, вправлялися в стрільбі з автоматів, кулеметів, гранатометів, в тому числі і в нічний час. На закінчення – марш-кидок на 25 кілометрів, фініш якого – перебування та тренування в польовому таборі в умовах, близьких до бойових.
Майор Молчанов, який супроводжував їх з Коломиї в Новоросійськ, натякнув, що будуть служити за кордоном, але не сказав, що в Афганістані, щоб новобранці не розбіглися. Що їх чекає служба в Афганістані майор повідомив перед строєм вже в Новоросійську.
Зрештою це було зрозуміло із стенда на території військової частини.

В Новоросійську друзі тимчасово розлучилися.
Звідси в Кабул відправляли повзводно. Василя поїздом у Мінводи, а там на ВТЛ ИЛ-76 і в Кабул, де також був пересильний пункт. В Кабулі дембель побачив у Василя годинник.
– Подаруй. Тобі він тут не буде потрібний.
Василь не насмілився відмовити, хоч годинник йому подарувала бабуся Горват Василина Михайлівна – доброволець Червоної Армії. (Пригадую, що на ювілейні дати за дорученням виконкому сільради керівники підприємств, установ і організацій села обов’язково шукали в торгівлі кращі годинники, щоб під час урочистостей біля пам’ятника полеглим сільчанам в День Перемоги вручити учасникам Великої Вітчизняної війни. І Василь, і його рідня, і тодішні члени виконкому та керівники села були б безмежно раді дізнатися про дальший шлях пам’ятного годинника після Кабула).
Годинник полетів з дембелем на Батьківщину, а Василь – на ротацію в Джалалабад.
Перед посадкою на такий же ИЛ-76 – інструктаж як поводитися, якщо літак в польоті підіб’ють. Головне – не панікувати! А панічний стан вже на першій повітряній ямі, тим більше, що летіли вночі.
В Джалалабаді зробили щеплення. Розподілили по ротах. Василь попав в саперну водієм всюдихода-тягача КАМАЗ-4310. Ще й тепер пам’ятає реєстраційний номер кузова 76-69.
Напарник, Василь з Житомира, вже тоді мав два ордени “За бойові заслуги”. Водієм БТРа у взводі був земляк з Івано-Франківщини Чурук Валерій.
А готував до відправки поранених, “Вантаж-200” в “Чорному тюльпані” санітар медсанбату земляк Тільняк Василь Миколайович. Його батько з Синевира, а мати з Одеси. Тепер проживає в Кіровограді.
Часто буває у Василя в гостях, навіть недавно гуляв на весіллі Василевої дочки Марії. При зустрічах пригадують кумедний випадок: Василь підходить до підрозділу земляка, а за огорожею той копає яму глибиною 2 метри. Поруч на полотнищі чекає ритуалу поховання, кинутий на території військової частини недбалим вояком недопалок. Так привчали бійців до порядку й дисципліни.
На завдання їздили в колонах. Якщо твою машину в колоні підірвали – вискакуй! Несправну машину відразу з дороги виштовхують в прірву, якщо не вискочив – з водієм. Зупинка колони смертельно небезпечна. Душмани в горах над дорогою займають позиції так, щоб сонце світило їм в спину, тоді стріляти по них проти сонця не видно, а вони підбивають першу і останню машину з колони, і вже нерухомі цілі методично знищують всі.
Одного разу Василева машина їхала в колоні. Біля “Мертвого кишлака” снаряд зрикошетив від переднього броньованого УРАЛа і відірвав колесо з середнього моста КАМАЗа. До точки (тепер називають блок-пост) доїхав своїм ходом. Там ліквідували несправність і колона поїхала далі.
Одного разу викликає замполіт:
--Чому не пишеш додому?
А Василь писав дуже часто. Мати тривалий час не одержувала вістки і дуже хвилювалася, тому й подала запит. Коли розібралися, то виявилося, що при тривалих виїздах, пошти на кожній точці не було. Крім того був підбитий літак з поштою. Коли з точок попередавали пошту, дома листів почали одержували купами.
Перед виводом військ, боєприпаси утилізовували. Міни вантажили на машини і вивозили підривати. В цей час з Василевої машини потекло масло. Свою машину підігнав Жебраїлов Володя.
Під час розвантаження міни в машинах здетонували. Офіцер з сержантом, які стояли віддалік враз посіділи, втратили мову, а з семи чоловік лише на одному кермі припаяна рука водія, який намагався врятувати свою машину. Останки 7-ми чоловік принесли на палатці за плечем.
Якісь фрагменти тіл запаяли в цинкові труни і – в “Чорний тюльпан”.
Готуючись до виводу в Союз, машини передали місцевій Народній армії.
Десантом на танках доїхали в Кабул. Прощаючись, Президент Наджибула вручив кожному грамоти і медалі “Від вдячного афганського народу”.
Знову на танки і через всю територію аж до узбецького міста Термез. Там довелося ще півроку дослужувати. Але це вже була реабілітація, вільно пересувалися, відпочивали, але вийти за територію військової частини – зась!

Говорячи про афганський синдром, хлопці кажуть, що лише кожна мати чи дружина знає що йому хибить.
Сільчанка Марія К. згадує, що малою сиротою перебувала в сім’ї одного учасника Великої Вітчизняної війни. Коли чоловік повернувся з фронту, був дуже знервований, проявляв невидану жорстокість в родині. Але наведемо й зовсім інший приклад. Вдова добровольця Червоної Армії, розвідника Тернавчука Івана Михайловича, Юстина тепло згадує вже покійного чоловіка: “Золотий був чоловік. Жодного разу на мене руку не поклав”.
Багато учасників війни після виходу з неї, намагалися знову туди попасти, бо там залишилися бойові друзі.
І Василь, і Федір розповідають про молдаванина, який був і при введенні і при виведенні військ. І таких випадків багато. Люди адаптуються до нових умов і вже не бажають з них виходити. Ось приклад: в Термезі поступила пропозиція добровільно везти гуманітарку в Кабул. Всі написали заяви їхати колоною, але чомусь поїздку відмінили.
Василь згадує, що після повернення додому медсестра Росадиха
щодня приходила додому робити уколи і суворо слідкувала за прийомом якихось пілюль. Напевно таким чином тривала реабілітація.
Згадуючи хворих і померлих після війни побратимів, бідкаються про неможливість хворому оформити групу інвалідності без двох тисяч доларів, тому мусить страдати і помирати в злиднях.

Тепер Василь працює завгоспом школи. Разом з дружиною Надією виховують школярок Таню і Надію, а старша – студентка Марія вже створила свою сім’ю.

ЖЕЛІЗНЯК ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
13.07.1965 рокународження. Батько Василь Михайлович, вже покійний; мати Біланин Марія Іванівна, пенсіонерка; брат Михайло, сестра Голубка. Дід Желізняк Михайло Михайлович, утікач в Росію, загинув у таборі. Другий дід, Біланин Андрій Іванович, також утікач, воював у Першій Окремій бригаді Чехословацького корпусу. Після війни проживав у ЧССР.
Василь закінчив Миколаївське міліцейське училище. Вже після служби в армії служив в Ужгородському, Мукачівському РВ УМВС. Службу залишив, бо “то робота не для його характеру”.
В армію призваний в 1983 році. Через півроку в 1984 році направлений в Афганістан, місто Хундус. Служив в автороті санінструктором в званні старшого сержанта. Про бої не може згадувати. Контужений, поранений осколками снарядів. Після лікування продовжив воювати. На пам'ять залишився ковпак (шапка-вуханка), пробита кулями в чотирьох місцях. На щастя голову ні разу не зачепило.
Згадує побратимів: Грушевського з Івано-Франківська, Софілканича з Ужгорода, Івана Ониська з Виноградова.
Недавно приносили додому якісь нагороди, але прийняти відмовився.
Про здоров’я говорити не бажає, але, на жаль, його не обминув так званий “афганський синдром”. Інвалід війни ІІІ групи. Не працює.
Проживає в селі Кузьмино Мукачівського району. Вже третій рік доглядає за хворою мамою. Помер після операції в серпні 2016 року.

РУСНАК АНДРІЙ ІВАНОВИЧ

Народився в 1962 році на присілку Перенизь села Береги, що належить до Синевирсько-Полянської сільської ради, поки що єдиний виходець з нашого села, який став пілотом.
Батько, Руснак Іван Андрійович, помер в 1977 році. Залишив сиротами п’ятеро дітей. Мати, Руснак (Тюх) Ганна Михайлівна також росла сиротою, бо її батько, Тюх Михайло Григорович, втік в Радянський Союз коли їй було лише один рік. Помер у Вінницькій тюрмі на третій день після його засудження Особливою нарадою НКВС на три роки за нелегальний перехід кордону.
Після п’ятого класу мати влаштувала Андрія в Перечинську школу-інтернат для дітей-сиріт, яку закінчив у 1979 році, а в Ворошиловградському авіаційному училищі, яке закінчив у 1984 році,одержав спеціальність льотчик-винищувач.
До 1986 року служив пілотом-винищувачем у ВПС СРСР. Вважає, що для льотчиків головне – літати без пригод, щоб кількість вильотів відповідала кількості посадок. В нього так і було.
В 1986-1994 роках літав на АН – 24 на різних рейсах цивільної авіації.
Перекваліфікувався на вертольотчика і до 1995 року літав на вертольоті МІ – 8.
В 1994-1995 роках – вертольотчик в миротворчій місії ООН в Сомалі.
Там точилася постійна боротьба між нафтовим регіоном, який контролювала Англія і бідним – Італія.
Спочатку роль миротворців там виконували американці, а коли їх пошарпали – Організація Об’єднаних націй.
З Росії там була тільки цивільна авіація.
Жили за колючим дротом. Хоч місцеві жителі знали, що вертольоти з символікою ООН літають без зброї, але бували випадки, що й їх збивали. Так загинув друг Аброскін Сергій Михайлович. У збитому вертольоті всі загинули: пілот, другий пілот, бортмеханік, перекладач.
З військових більшість були скандинави, а в французькому легіоні
випадково зустрів росіянина – впізнав по матюку. Говорив, що вже без війни не може, адже пройшов афганську, чеченську, а тепер – в Сомалі.
Цивільним льотчикам тоді платили 15 тисяч доларів щомісячно, а військовим – 50 тисяч.
З 1995 року Андрій на пенсії. Займається виробництвом меблів. Дружина працює заступником директора школи. Мають сина, 1986 року народження. Тепер проживають в Тюмені. Мають багато знайомих і друзів з України. Особливо виділяються порядністю закарпатці.
Андрій майже щороку відвідує стареньку маму Ганну Михайлівну в Перенизи, брата і сестер в Чехії та в різних областях України.

В 1968 році наші хлопці і під час подій в Чехословаччині виконували миротворчу місію, але про це вони згадувати не бажають. Крім того, участь в бойових діях навіть у окремих Військових квитках не відмітили. Тому нікого з них тут не згадуємо.


В центрі Василь Рябич з дочкою під час походу в гори. 2014 рік

ЖЕЛІЗНЯК ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ

РУСНАК АНДРІЙ ІВАНОВИЧ (зліва)


2017-05-15
переглядів: 390
джерело: Михайло Бембило

додати коментар (тільки українською мовою, до 1000 літер):

автор:
коментар:

коментарі(0):

останні пропозиції:

свіжі відгуки:

найпопулярніші:



email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.