Іван Сенько: «Я вже у тому віці, коли вертаються з ярмарку..."


міжгірський район
(всі новини)


Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.


село келечин



Іван Сенько — авторитетний закарпатський науковець. Він виховав не одне покоління випускників Ужгородського національного університету. Завжди вирізнявся тим, що вмів легко знайти мову зі своїми студентами.

Як працюється на науковій і викладацькій нивах у цій нашій з ним розмові.

«Я з'явився на світ в тому році, коли вперше проїхав автобус за маршрутом Воловець–Волове"

Іване Михайловичу, у народній педагогіці, мовиться, що все починається з дитинства. Яким воно було у вас?

– Таким, як і в усіх дітей патріархальної Верховини, на мораль якої ще не впливала згубно цивілізація. Зберігся сімейний переказ, що я з'явився на світ в тому році, коли через наш Келечин проїхав уперше автобус за маршрутом Воловець–Волове (тепер Міжгір'я). Батько з мамою господарювали як могли на скупій на врожаї землі. А ще батько був великим жартівником. А мама пряла, ткала, вишивала, знала гарно «ладкати» — співати весільних пісень. І нас, дітей, крім мене, ще трьох братів і сестру, призвичаїли як до праці, так і до пісні. Я скотарив, після сьомого класу навіть ціле літо на полонині конюхарив (доглядав коней). А в ті часи ще в полях співали коломийок, а в колибі розповідали різні історії про зустрічі з бісицями-мавками, про гонихмарників, вовкунів. Десь тоді в пошуках фольклорних скарбів у село завітав Петро Лінтур, бесідував із батьком. Мабуть, у цей час я зрозумів, що почуте треба записувати. У роки навчання в Пилипецькій середній школі уже мав два товсті зошити із коломийками.

Чия заслуга в тому, що ви здобули вищу освіту, — батьків чи школи?

— У ті колгоспні часи батьки спонукали дітей словами: «Не будеш вчитися — то підеш коням хвости крутити». Тоді за навчання в середній школі треба було платити, якщо не помиляюся, 50 чи 75 карбованців за рік при 70 карбованцях середньої щомісячної зарплатні робітників і службовців. Батьки за моє навчання платили, бо цю платню відмінили лише у 1956 році. Ще брат Василь здобув середню і вищу освіту, та вже на безоплатній основі. Він навчався на математичному факультеті й потім довгий час був директором сільської школи. Я вступив в університет на філологічний факультет після того, як рік пропрацював завідувачем сільського клубу і три роки відслужив в армії — в 1959 році. На стипендію і зароблені за літо гроші (працював я інструктором по туризму на пішохідних маршрутах Карпат) міг дозволити собі запросити подругу в ресторан. Батько і мама дуже гордилися тим, що їхні двоє синів стали вчителями.

Яка батьківська настанова запам'яталася на все життя?

— Батько був дуже поміркованою й толерантною людиною. Ніколи не займав надто консервативних чи надто революційних позицій. Він дав мені таку настанову: «Іване, куди ходиш чи що робиш, роби так, абись не ганьбився у своє рідне село прийти». Це є прекрасний батьків заповіт. Я завжди намагався його дотримуватися.

«Моїм кредо завжди були слова «правда — над усе»

Чимало ваших досліджень — на тему фольклору...

— Я з дитинства виростав у фольклорній стихії. Пригадую, ще дітьми ми з друзями складали співанки про різні пригоди, в які потрапляли наші знайомі та односельці. Чимало гумористичних оповідок залишилося у пам'яті зі студентських років, з армійської служби. На Закарпатті немає такого населеного пункту, де б я не побував і не записав фольклор. Працюючи викладачем в університеті, їздив у Росію, де збирав фольклор на батьківщині Пушкіна, Лермонтова, Єсеніна, Толстого.

Записував усе, що чув, — радянське й антирадянське. Пригадую один з анекдотів проти колгоспного ладу, який розповідав батько. «Сталін, Рузвельт і Черчілль під час кримської зустрічі їдуть, а дорогу їм перегороджує бугай. Черчілль каже: «Йди з дороги, бо я тебе з кулемета розстріляю». Рузвельт каже: «Я на тебе бомбу скину». Але той і вухом не веде. Сталін підходить, щось шепче на вухо бугаю — і той, задравши хвіст, тікає. На запитання Черчілля і Рузвельта, які слова так настрашили бугая, Сталін відповів: «А я сказав, що запишу його в колгосп».

Пізніше в Закарпатському обласному архіві знайшов п'ять судових справ з вироком 8–10 років в'язниці тим, хто розповідав такі анекдоти. На основі архівних матеріалів опублікував наукові розвідки «Репресовані анекдоти» та «Анекдот у Карпатах».

Ви займалися наукою в ті часи, коли напрямки диктувалися, а деякі теми були під табу. Як вам вдавалося залишатися самим собою?

— У народознавчих пошуках і публікаціях намагався дотримуватися тих морально-етичних засад, які виробили такі фольклористи, як Володимир Гнатюк і мій вчитель Петро Лінтур. Їхнім принципом було: не погрішити проти правди. Якщо я чув якусь антипопівську розповідь, я її записував, якщо чув релігійну легенду — теж записував. Завжди збирав усі матеріали, які мені потрапляли під руку, — анекдоти про Хрущова, Брежнєва, Кравчука, цікаві бувальщини про письменника Потушняка, лікаря Фединця, художника Манайла, сороміцькі пісні й казки... Але деякі з них лежали роками, очікуючи свого часу. Так було і з народними оповідями на релігійну тематику, які зміг видати збіркою «Коли Христос по землі ходив» лише в 1993 році. Хоча матеріал для цієї книги я назбирав набагато раніше. Або ж тільки у 1990-му зміг видати книжку колядок «Радуйся, земле!», хоча тексти для неї зібрав теж набагато раніше. В цьому й відповідь на питання, як мені вдавалося лишатися самим собою.

Записую все, а видаю — коли прийшов на це час.

І що ви видали за час своєї наукової діяльності?

— Від першої публікації в 1961 році в студентському альманасі «Голоси молодих» до сьогодні забібліографовано 680 моїх нарисів, статей, збірників, наукових досліджень. Відлік науковим публікаціям починається з 1972 року розвідкою «Українська історична пісня Карпат». Приємно, що такі поважні часописи, як «Карпатський край» (Ужгород), «Дзвін» (Львів), «Дзвони» (Нови Сад), «Дукля» (Пряшів), «Народна творчість та етнографія» (Київ), надавали свої сторінки для моїх публікацій.

Які з власних досліджень вважаєте вагомими здобутками?

— Їх багато. Серед краєзнавчих статей резонансними були «Голод: факти і легенди», «Коли і де народився І.Орлай?», «Ще раз про неписьменність». Сюди ж можна віднести й книгу «Келечин — рідне село Августина Волошина», в якій простежив факти розвитку келечинської сільської громади з часів заснування села і до сьогодення. В цьому селі пройшло дитинство Августина Волошина, тут жив казкар Михайло Шопляк-Козак, репертуар якого обнародувано у книзі «Чарівна торба». Знаний в Україні відомий дисидент Йосип Тереля — також із Келечина. Найбільшим здобутком у літературознавстві вважаю працю «Гоголівська Диканька на історичних перехрестях». А до своїх найглибших фольклорних публікацій відношу дослідження притч українського народу.

«Поки живу — надіюся»

Ваше життєве кредо?

— В одній з пісень є такі слова: «Хто, якщо не я?». Бачу білу пляму в фольклорознавстві чи літературознавстві — починаю досліджувати. Так з'явилися розвідки про менталітет Олександра Духновича, Олександра Маркуша, Василя Ґренджі-Донського... Так з'явився цикл статей про народну педагогіку закарпатців. Люблю йти не протоптаною стежиною. У науці керуюся словами Гнатюка: «Правда — над усе». А в житті дотримуюся батькової настанови: «Роби так, аби не ганьбився в рідне село прийти».

Чи легко знаходите спільну мову зі студентами? За що вони вас люблять?

— Вважаю, що цьому є дві причини: я в них бачу людей. І у трієчнику, і у відміннику. Тих студентів, які хочуть здобути знання, сприймаю як партнерів на цьому шляху. І студенти мене так само виховують. Хоч би оцей смішний випадок. Носив я якось смугастий костюм. І ось на День філолога студенти виступали зі сценкою, в якій зобразили мене у тому смугастому костюмі. Кажу дружині: «Напевно, мені цей костюм не до лиця. Тому більше носити його не буду» (посміхається. — Авт.). Потім така ж історія була й з моїм дипломатом.

Як вважаєте, викладач — це покликання чи складна професія?

— І покликання, і складна професія. Щоб спілкуватися з кимось, треба володіти багатьма якостями. Викладач має бути в певній мірі інтелектуалом. І володіти словом. І знати правила комунікації з великою аудиторією. Основне: любити тих, кому передаєш свій досвід і знання.

Ваше найбільше досягнення?

— Під час літніх канікул, коли ще навчався в університеті, працював інструктором з туризму. В одному з походів зустрів її — свою суджену. Серце серцю знак подало. І етнічна росіянка Світлана з Харкова переїхала на Закарпаття, у верховинське село Новоселицю, де ми вчителювали. Своє спільне життя починали з двох валізок та відра картоплі, яке нам подарувала хазяйка, у якої квартирували. Тепер маємо двох синів Олександра і Сергія. Обидва педагоги, обидва закінчили художнє училище. Один син живе у місті Сміла на Черкащині, викладає у тамтешньому технікумі. Має сина Остапа. Другий син працює вчителем-методистом в Ужгородській школі №.7. Має двох дітей: син Андрій зараз служить в армії, дочка Оксана навчається у 10-му класі.

Які риси цінуєте в людях?

— Щирість і відкритість. Не люблю людей, які в очі, як лис, а поза очі – як біс. Також поважаю розум, компетентність та інтелект.

Звідки черпаєте енергію?

— Мабуть, щось-таки закладене в мені генетично. Це з одного боку. А з іншого — толеранція до чужих думок, уміння усякі справи вирішувати мирно, без сварок, доводити свою правоту не словами, а результативними ділами. Очевидно, у цьому й криється джерело моєї енергії.

Іване Михайловичу, чи все вдалося здійснити в житті?

— У житті робив усе, що міг. Чи все вдалося? Звичайно, бувало всяке, але я не ганьблюся за прожиті роки, не ганьблюся подивитися в очі односельців, знайомих, друзів... У житті людини легко виділити два вікові періоди: один — коли ще на ярмарок іде, а другий — коли вже вертається з ярмарку. Я вже у тому віці, коли йдуть з ярмарку. Тож можу вже сказати, котра з покупок вдала, а що взагалі не вдалося придбати. На першому місці — родина. Мої 25 книг, про які тут-там висвічується інформація в інтернеті. Випускники університету, які, надіюся, понесли з собою в життя дещицю й моїх знань. Є й те, що хотілося б ще зробити.

Підготувати до друку книгу «Слухай, сину» — записані від батька й мами казки, перекази, притчі, пісні... Разом із міжгірцями видати книгою нариси про села і людей Міжгірщини. Завершити роботу над книгою «Гоголь у Римі, Єрусалимі, Москві й Василівці». Дочекатися видання збірників «Будителі» та «Народна Педагогіка». Бо ж поки живу — надіюся.



2014-11-20
переглядів: 1946
джерело: Сніжана Русин.

додати коментар (тільки українською мовою, до 1000 літер):

автор:
коментар:

коментарі(0):

останні пропозиції:

свіжі відгуки:

найпопулярніші:



email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.