Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

Від батька – до сина-4


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село розтока


Від батька – до сина-4

4. Я світ уздрів під Бескидом
Шістдесяті роки минулого століття вочевидь були чи не найбільш щасливими для моєї рідні. Поступово загоювалися рани, завдані війною та повоєнними незгодами, життєвий уклад входив у нове русло, мало-помалу ліпшали статки. Та найголовнішим досягненням нової влади у житті закарпатців стала реальна можливість селянським дітям безкоштовно здобувати освіту рідною мовою. Спраглі до знань верховинці цілими родинами потяглися до вузів Ужгорода, Львова, Києва, Харкова та інших навчальних і наукових центрів нової країни, а в сім’ях Блецканів, Зимомрів, Сливків, Сюськів, Сятинь, Теличків, Мишаничів та сотень інших виростили плеяди науковців – кандидатів та докторів наук. Здобувши грунтовну освіту у вузах, технікумах та училищах, до рід­них місць повернулася у новій якості ціла генерація дипломованих учителів, лікарів і фельдшерів, культ­праців­ників, ін­жене­рів, механіків, фахів­ців сільгоспвиробни­цтва, управ­лінців. Во­ни ставали до роботи у щойно збудованих і пристосованих школах, дитсадках, лікарнях і ФАПах, клубах, новостворених під­при­ємствах і колгоспах. Цей фактор зумовив і помітне зростання народжуваності у краї – у ці роки Закарпаття вперше за свою багатовікову історію впритул наблизилося до народження свого міль­йонного жителя.

У селі Розтока під Бескидом у родину Івана та Гафії Іль­ницьких 8 лютого 1960 року теж прийшло поповнення – світ уздрів довгоочікуваний нащадок. Тоді у моді були імена Володя, Сергій, Владислав, тож моя «про­двинута» сестра-медичка й чути не хотіла про якесь архаїчне ім’я й самочинно назвала мене Сер­гієм. Батько – на той час голова Пилипецької сіль­ради, сперечатися з донькою не став, проте у заповненій власною рукою метриці записав мене Василем – на честь свого батька. Коли сестра випадково виявила «підставу», ображалася неймо­вірно. Але не довго.

Цю історію, як і сотні інших легенд, казок, оповідок, бувальщин, сільських і родинних історій розповіла мені, уже школяреві, бабуся Марія Ільницька, народжена Вощепинець. З тих пір я неймовірно хотів бути в усьому схожим на діда Василя і страшенно гордився тим, що ношу його ім’я. Саме тому, відколи у мене на верхній губі пробився пушок, і по сьогодні я ніколи не голив вусів, 45 літ не міняв скопійованої від діда зачіски, а з іменем звикся настільки, що й свого довгоочікуваного сина назвав Василем.

Виростав я під опікою бабусі, ос­кільки батько денно і нощно був на роботі – головуючи то у сільраді, то в колгоспі. Мама, щоб люди не дорікали родині, з ранньої весни до пізньої осені від зорі до зорі працювала у колгоспній ланці та порала немале домашнє господарство. Довгими вечорами зимової Пилипівки пряла на змайстрованій неперевершеним столяром вуйком Василем Вощепинцем «німецькій» куделі овечу вовну та плела светри, капці, рукавиці, вишивала сорочки, блузки, ткала на кроснах рушники, покрівці, бурані, залучаючи й мене продівати через ничильниці та бердо нитки, звивати на потаку цівки та крутити флудці. Батько ж найперше вимагав стовідсоткового виконання шкільних домашніх завдань і обов’язків по домашньому господарству, а також вчив та вимагав уміти робити все, що треба на ґаздівстві, своїми руками – щоб не кликати когось, на людський сміх, якщо знадобиться щось полагодити.

За три дні до мого дворічного ювілею – 5 лютого 1962 року, 38-річного стрика Юрія обрали першим секретарем Закарпатського обкому КПУ, що стало вершиною його стрімкої кар’­єри. На диво, мій перший спогад про нього є не вельми приємним. Мені було десь зо три з лишком роки, коли він приїхав до нас у компанії колег-високопосадовців. На той час я уже знав якісь віршики і за кожен продекламований куплет отримував від гостей цукерку. Я так ввійшов у раж, що випалював гостям геть усе, що знав. Коли вірші закінчилися, згадав випадково почуті від нанашка-ковача римовані рядки «яку мала, таку дала, що по печі посувала». Мені невтямки було, чому дядьки вибухнули страшенним реготом, – я чекав чесно зароблену цукерку. Від почутого гості вмить забули про гостину і просили мене ще раз продекламувати їм «народну творчість». Я старався, як міг, і щиро дивувався, чому не сміється тато. Що він зі мною робив, коли гості від’їхали, краще й не згадувати...

Звісно, я й близько не брав собі до голови, ким працює стрико, і був щасливий від того, що під час нечастих приїздів він дуже привітно ставився до мене. І 50 літ по тому пам’ятаю подаровані ним кольорові олівці у металевій сріб­но-червоній коробці, смак абрикосового соку з маленької пляшечки та велетенського медяника, котрим бабуся частувала мене й себе з цілий тиждень. Та найглибший слід у пам’яті залишили дні, прожиті мною разом з мамою у стриковій оселі на вулиці Він­нич­ній, коли батько кілька місяців поспіль лежав важко хворим в обласній лікарні.

Поки стрико намагався скрасити моє дитинство, ба­тько поступово згасав. Наприкінці лі­та 1964 року він потрапив в автомобільну аварію у Хусті. Під колеса «газика» вискочив велосипедист, і водій, уникаючи наїзду, спрямував авто у будинок. Швид­кість була невеликою, і чет­веро пасажирів відбулися синцями та подряпинами. Батько сидів на перед­ньому сидінні і вдарився головою об лобове скло. Хустські лікарі хоча й констатували струс мозку, але за кілька днів виписали його. Проте батькові ставало дедалі гірше і довелося їхати в обласну лікарню, де на той час працювали такі досвідчені фахівці, як О.Фединець, Д.Снігурський, Й.Уйлакі, І.Циткін, І.Коршинський. Тоді ще не було томографів, «узі» та інших сучасних лікарських «наворотів», діагноз базувався здебільшого на інтуїції та досвіді лікарів. Медикаментозне лікування позитивних результатів не давало, і батькові щодня ставало гірше, а потім стався крововилив у мозок. Потрібна була термінова операція, але в Ужгороді братися за неї ніхто не наважувався. Справа ускладнилася ще й тим, що всю правду лікарі сказали вже тоді, коли час ішов на години.

Саме того дня, 28 листопада, в Ужгороді святкували 20-річчя з’їзду Народних Комітетів Закарпаття, який прийняв рішення про возз’єднання нашого краю з Україною. Стрико мав виголошувати урочисту промову на ювілейному зі­бранні, але за кілька годин довідався про стан батька. Він доручив свій виступ другому секретареві обкому І.Мозговому, а сам взявся розв’язувати ситуацію. Добре пригадую, як, прийшовши додому і не знімаючи пальта, він кудись довго телефонував, а мама, сестра Марія, яка на той час уже працювала медсестрою в Ужгородській міській лікарні, та дружина стрика Галина вслухалися у кожне слово телефонних розмов і мовчки витирали сльози. Я ж не знав, що батько практично вже при смерті, тож розпитував, чому всі сумні, чим ще більше розчулював їх. Уже будучи дорослим, я довідався: тоді стрико практично врятував моєму батькові життя. У тих безкінечних розмовах по телефону урядового зв’язку він відшукав аж у Дніпропетровську нейрохірурга, котрий взявся зробити операцію на відкритому мозкові, та організував йому «чартер» на «кукурузнику». Над ранок лікар-рятівник був в Ужгороді і разом з місцевими фахівцями блискуче провів надскладну операцію. Дуже шкодую, що прізвища цієї людини я так і не довідався. Відтоді батько прожив ще 38 років повноцінного життя.

Тим часом Юрій Ільницький рекордні 18 літ – з 1962 по 1980-ий керував областю, п’ять скликання поспіль – 20 років – засідав у Верховній Раді у Москві, як міг, працював задля розвитку рідного краю. Родини він не цурався, 2–3 рази в рік приїздив у рідне село, але сприяти родичам в облаштуванні їхнього особистого життя було не в його правилах: кожен прокладав собі дорогу сам. З цього приводу пригадую одну історію, котра на якийсь час посварила братів. Впродовж кількох літ по­спіль очолюваний батьком колгосп мав найкращі у районі виробничі показники, і райком подав батькову кандидатуру для нагороди найвищим радянським орденом Леніна. Уздрівши у списках прізвище батька, стрико викреслив його, а своє рішення на бюро мотивував так: «тому що брат». Йому невтямки було, що мине кілька десятиліть, і саме «братерство» стане цементуючою основою закарпатського політикуму...

Найцікавіші епізоди зі свого життя і діяльності, у тім числі й про особисту причетність до подій в Чехословаччині 1968 року, недопущення будівництва у краї двох АЕС та спрямування Тиси у протилежний бік тунелем під Карпатами, перипетії зустрічей з лідерами СРСР – М.Хрущовим, Л.Брежнєвим, В.Підгорним, П.Шелестом, Югославії – Йосипом Броз Тіто, Угорщини – Яношом Кадаром, Польщі – Едвардом Гереком та ін­ши­ми впливовими людьми Європи він детально описав у своїй книзі спогадів «З прожитого і пережитого». Нині, на порозі свого 90-ліття, коли майже повна втрата зору унеможливила йо­го багатолітні щоденні де­філяди на­бе­реж­ними Ужа, він при кожній на­шій зустрічі не мо­же наговоритися про старожитності часів його дитинства і молодості. Деякі з тих його споминів переказано й мною тут.

...Ніби вчора лагідна матуся, котра не раз утаєм­ничувала від ба­ть­ка мої дитячі й під­літкові бешкети, нишком витирала сльозу, ладячи ме­не останнього серпневого дня 1975 року на навчання до Ужгорода. «Ти вже ніколи не повернешся сюди», – мовила во­на. Поки я здобував атестат зрілості та студіював у Львові журналістику, а по нав­чанні вів телепрограми, писав статті, редагував і друкував газети, видавав книги, тусувався з нардепами та губернаторами, їздив близькими і далекими світами, ростив доньок та «перебудовував» своє особисте життя, стомлені виснажливою ходою крутими серпантинами стрімких перевалів життя мої батьки невмолимо йшли туди, звідки нікому нема вороття. Пізно ввечері 12 лютого 2002-го 85-літній батько, а серед ночі 18 квітня 2005-го 82-літня мама віді­йшли у вічність і знайшли собі одне біля одного вічний спочинок на Барвінку.

Всевишній чомусь розпорядився так, щоб з плином часу у родинах Ільницьких та Беців народжувалися переважно дівчата. Тож замість носіїв цих прізвищ стали множитися спочатку Юраші, Шкирти, Зенинці, Селехмани, Хмельницькі, а відтак Яроваті, Фрінди, Рябці, Жигани, Байси, Шагури, Мадяри, Нестерчуки, Яворські, Цембрили, Василечки, Чубарі і ще бозна-хто. І якщо Беци надію на продовження роду покладали на моїх кузенів Анатолія та Івана, а згодом їхніх синів, то в Ільницьких єдиним «могіканином» роду тривалий час залишався я. Однак Господь милостивий – 11 лютого 2010 року на світ прийшов Василь Ільницький-молодший, і вже четвертий рік це не по роках вдумливе хлопча тішить моє серце і плекає надію на гарантію неперервності роду. Молю Всевишнього, аби його особистий життєпис, долі усіх дітей, родичів і земляків, як й історія мого рідного Закарпаття, моєї України, були наповнені тільки радісними, щасливими і добрими подіями. А за душі пращурів помолимося і уклінно подякуємо їм за те, що вони бу­ли, що дарували нам життя, як могли, робили його щасливим і попри всі геополітичні катаклізми та суспільні потрясіння зберегли нам нашу Вітцізнину.


Бабуся Марія зі мною та двоюрідним братом Лукою, 1970 рікВід батька – до сина-4

Батьки, 1995 рікВід батька – до сина-4

Три покоління Ільницьких: стрико Юрій, я і мій Василько, 2012 рікВід батька – до сина-4


2013-10-02
переглядів: 1544
джерело: Василь Ільницький, Закарпаття онлайн.Блоги

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(1):

2015-03-17 Іван
Чмирі комуністичні

свіжі новини:
(розтока)

свіжі коментарі:
(розтока)

всі коментарі

найбільше читають:
(розтока)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.