Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

Від батька – до сина-2


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село розтока


Від батька – до сина-2

2. Неймовірні пригоди «американців» у Скотарському
Мій дід по маминій лінії Іван Іванович Беца народився 1888 року у с.Скотарське Березької жупи, яке нині належить до Воловецького району. Візитівкою села є низка залізничних тунелів та височенних віадуків, спроектованих італійськими інженерами та збудованих наприкінці ХІХ ст. місцевим людом під керівництвом фахівців Австро-Угорщини. Відтоді впродовж багатьох десятиліть пасажирські та вантажні потяги щодня долають Карпатський хребет, прямуючи зі Львова, Києва і Москви до Праги, Будапешта, Братислави, Белграда, Відня, Трієста. У 1897 році місцевий греко-католицький парох Омелян Штефан – батько майбутнього голови Сойму Карпатської України Августина Штефана – заснував у Скотарському першу у краї читальню «Просвіти». Краєзнавець В.Пагиря стверджує, що у 1895 році, їдучи з Будапешта до Львова, у цьому селі зупинявся Іван Франко, однак доктор історичних наук О.Мазурок це заперечує.

Загалом Беци у Скотарському не були «корінними». Пер­­ший чоловік з таким прі­звищем прибув у село десь на початку ХІХ ст. з Колочави Марамороської жупи і оселився у вер­хній частині села, що називалася Свалявкою. Він найнявся до місцевих газдів вівчарити. Згодом з’ясувалося, що причиною йо­го переселення став конфлікт з колочавськими євреями-лихварями. Кремезний хлоп з лагідним характером одружився з тутешньою дівчиною, котра подарувала йому 6 синів. Один з них – Іван й був моїм прадідом. Земний шлях йому судився надто короткий – він відійшов у вічність 1895-го, коли його старшому сину – майбутньому моєму дідові Івану Беці – виповнилося лише 7 літ.

Залишившись без батька, осиротілий хлопчина подався у найми до жида Шая, котрий мешкав у сусідньому Гукливому та зводив у Волівці власний лісопильний завод. Наймитував дід майже 10 літ. Чому майже? Річ у тім, що в тогочасній Австро-Угорщині закон зобов’язував господаря наділяти майном наймита, що відслужив йому 10 років. Звісно, неосвічені і довірливі селяни-верховинці, на відміну від глитаїв, цього не відали. Щоб не ділитися статками зі слугою-гоєм, Шайо вирішив спекатися 17-річного юнака. На самі Водохреща 1904 року з Галичини через Бескид за моїм дідом прибули нелегальні «переправники» і під покровом морозної ночі спровадили хлопця на заробітки у США. У Гамбурзі його всадовили на «шіфу», котра везла до Нью-Йорка сотні, а може, й тисячі таких самих, як він, трудових емігрантів, котрих доля повела у світ за очі шукати щастя в чужій стороні. Історики твердять, що якраз у той час, між 1880 та 1914 роками, до США емігрувало 225 тисяч закарпатських селян, які знайшли собі роботу на підприємствах і в копальнях штатів Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Огайо, Коннектикут, Пенсильванія.

Дід Іван мав міцну статуру і змалечку був звиклий до важкої праці, тож на біржі відразу зголосився йти у шахту. Однак невисокі заробітки на копальні у Пенсильванії не влаштовували його, тож за якийсь час він став до роботи у руднику, а згодом – на металургійному заводі. Там він зійшовся з односельчанкою Марією Ігнась, котра разом зі своїм братом працювала на місцевій тютюновій фабриці.

По десяти роках тяжкої, але незадаремної праці в Америці Іван та Марія так затужили за рідним кра­єм, що наважилися на трансатлантичне «турне». Окрім відвідин рідні, мали намір й справити на батьківщині весілля. Панамериканським експресом дісталися до Нью-Йорка, звідти – пароплавом через усю Атлантику – до Роттердама та потягом через пів-Європи – до самого Скотарського. Спекотного літнього дня 1914 року прибули вони до отчого порогу, аби, погостювавши у рідних людей, знову повернутися до США, де їх чекала добре оплачувана робота та орендована оселя. Однак недарма кажуть: хочеш розсмішити Бога – розкажи йому про свої плани. Коли мої майбутні дід і бабуся бороздили океан, член організації «Млада Босна» Гаврило Принцип 28 червня 1914 року застрелив у Сараєві ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу. Рівно через місяць, 28 липня, Австро-Угорщина оголосила Сербії війну.

Ще не встигли «американьоші» вдосталь наговоритися у своєму Скотарському з родичами, намилуватися видноколами рідних обширів та спакувати куфри у далеку дорогу, як 1 вересня вибухнула Перша світова війна. Австро-Угорська імперія зачинила кордони, і про повернення до Америки уже не було й мови. Однак цей загалом драматичний перебіг подій, котрий круто змінив долю моїх предків, мав й один позитивний наслідок – якби дід з бабою встигли повернутися до Америки, на світі точно не було б мене...

У цьому житейському водограї «невиїзних» молодят втішало те, що, їдучи зі США, вони не залишили гроші у банку, а взяли із собою все, що заробили. Водночас існувала реальна небезпека, що тяжко зароблені долари війна перетворить у прості папірці. Щоб цього не сталося, Іван Беца купив від місцевого збанкрутілого жида Ютки, котрий промишляв торгівлею волами, геть усе газдівство, включно з 24 гектарами землі. Отримавши від діда рулони (!) ще не розрізаних доларів, той купив собі у Мукачеві ресторан «Ендегів», у якому точив пиво, наливав вино і паленку, смажив гуляші і лоці-печенє грошовитим мукачівцям, аж поки навесні 1944 року мадярські пір’яники не вивезли його, разом з іншими 112 тисячами закарпатських євреїв, до Освенціма чи Майданека.

Лише взявся дід Іван наводити лад у немалому запущеному недбайливим газдою господарстві, як під кінець 1914 року його мобілізували на фронт. На великому газдівстві залишився прадід по маминій лінії Шандор Ігнась, котрий заради цього покинув роботу управителя графського ма­єтку у галицькому селі Жупаньово, що розкинулося на протилежному від Скотарського боці Бескиду.

Поки дід впродовж 4 ро­ків Першої світової вів окопні бої на східному фронті, ходив у штикові атаки на руських, загоював рани та, будучи у російському полоні, працював на сіль­госп­роботах, вдома у 1914 році на світ прийшов первісток – син Павло. Примхлива до­ля розпорядилася так, що через 30 років він, уже ґонвед мадярської Королівської армії, майже повторить фронтовий шлях свого батька: у Другій світовій теж воюватиме з руськими на східному фронті, поки у травні 1943-го десь біля Лебединська не здасться у полон радянцям. Опинившись у таборі військовополонених на Уралі, 7 місяців теж працював на сіль­госп­роботах і, не витримавши принижень та знущань, ще з двома товаришами зважився на втечу. Кілька днів уті­качі блукали лісовими нетрями у грудневу студінь і таки дісталися до «Чеської легії» генерала Л.Свободи. У її лавах з кривавими боями вуйко дійшов до самої Праги. На пропозицію ще одного нашого родича Петра Шекмаря залишитися «на чехах» не пристав, бо вдома на нього вже чекала молода дружина та дворічна донька.

...По поверненні з війни у 1919 році односельці впродовж 10 років обирали фронтовика-«американця» Івана Бецу своїм бировом. Звісно, грошей йому за це ніхто не платив – дід Іван, баба Марія, їхні 2 сини і 5 доньок, у тім числі й моя мама Гафія (23 лютого1923 р.н.), заробляли собі на прожиття тяжким трудом на придбаній від Ютки пісній верховинській землі розведенням худоби (Скотарське ж!) та підробітками у власника воловецької лісопильні. Цікавий факт: не маючи жодної офіційної освіти, дід вільно розмовляв на івриті, англійською, угорською, словацькою мовами.

У 1945 році в Європі нарешті стихли гармати і перестали вибухати бомби, але розмірене життя у дідову оселю так і не повернулося. 1946-го від важкої недуги завчасно, не проживши й 50 літ, пішла з життя бабуся Марія. У 1949 році нова радянська влада почала у краї масову колективізацію. Вступати до колгоспу у Скотарському, як і в сусідніх селах, люди не поспішали. Того ж року першим секретарем Воловецького райкому обрали 25-річного Юрія Ільницького – рідного брата мого батька. Той щиро порадив сватові добровільно усуспільнити майно, бо інакше органи «пришиють» йому куркульство та за­проторять родину в Сибір. Статечний і вчений життям газда дослухався поради молодого свояка й першим у Скотарському вступив до колгоспу, а за ним – усе село. Незважаючи на фактичну конфіскацію землі, роботу в колгоспі дід не ігнорував. Навпаки, доки ставало сил, обробляв усуспільнену ниву з таким завзяттям, як упродовж десятиліть власну. У ніч 1 вересня 1972 року на 85-му році життя він відійшов у вічність. За заслуги перед громадою поховали його на території сільського храму.

Працьовитість мого діда передалася і його дітям. Старший син, орденоносець-фронтовик Другої світової Павло Беца, вивчився на ветеринара і до глибокої старості (а прожив він 90 літ), добросовісно лікував худобу скотарчан. З дружиною Анною виростили-вивчили чотирьох доньок, три з яких – Марія, Ганна та Олена стали педагогами, а Настя – медиком. Мамині сестри Анна, Олена, Марія і Настуня, не покладаючи рук трудилися у колгоспній ланці (тітку Олену Зенинець навіть орденом Леніна нагородили) та ростили по троє-четверо ді­тей.

Наймолодший Беца – вуйко Іван, (21.10.1931 р.н.), працюючи водієм пожежного автомобіля Воловецького лісокомбі­нату, приму­дрявся заро­бляти у колгоспі най­більше (!) трудоднів, тримав 2 корови, найчи­сленніше в селі стадо овець і кіз, 35 літ по­спіль депутатствував у сіль­сь­кому «парламенті» Скотарського, пер­шим у се­лі купив телевізор, а в 1970-му – новенькі «Жигулі», які щойно почали складати на новозбудованому італійським концерном «ФІАТ» автозаводі у російському місті Тольятті. Хвалити Бога, він і сьогодні, у свої 82 роки, утримує господарство, а в погожу днину ще й випасає корову на знаменитих бецівських Погарцях, куплених його батьком рівно 99 років тому від Ютки, що розкинулися під транс’європейською залізничною штрекою та найвищим на Закарпатті мостом-віадуком.

Далі буде


Від батька – до сина-2

Від батька – до сина-2

Від батька – до сина-2




2013-09-18
переглядів: 2998
джерело: Василь Ільницький, Закарпаття онлайн.Блоги

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(розтока)

свіжі коментарі:
(розтока)

всі коментарі

найбільше читають:
(розтока)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.