Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

Від батька – до сина


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село розтока


Від батька – до сина

Впорядковуючи та хронологічно систематизовуючи дбайливо збережені родинні документи, старі фото та спомини своїх батьків і родичів виключно для «внутрішнього користування» зауважив, що їхні особисті долі тісно переплелися з тогочасними історичними подіями, котрі відбувалися на теренах нашого краю та за його межами, й учасниками котрих їм довелося бути. Власне, тому подумав, що життєпис мого роду може бути цікавим і для інших краян.
У процесі роботи над «публічним» варіантом піймав себе на думці, що схожі історії мусіла б мати не одна закарпатська родина, а їхня публікація у ЗМІ стала б вельми цікавою та оригінальною сторінкою літопису рідного краю. Тому звертаюся до наших читачів із пропозицією надсилати на електронну поштову скриньку редакції газети «ФЕСТ» festsz@gmail.com історії ваших родин. Нехай не стримують вас жодні сумніви щодо якості написаного вами: стилістику та пунктуацію, у разі потреби, відкоригуємо. Опубліковані історії згодом можна буде видати окремою книжкою.

Поки будете готувати матеріали та зважуватися винести їх на широкий загал, пропоную вам власне дослідження. Мої відомості про родини батька й матері, базовані на розповідях бабусі Марії Ільницької (Вощепинець), батьків Івана та Гафії Ільницьких, стрика Юрія Ільницького, вуйків Павла та Івана Беців, сягають більш ніж 150-літньої глибини – пори прадідів, котрі жили в часовому проміжку приблизно між 1860–1915 роками на Австро-Угорських територіях.

І прадідівщина
Антигабсбурське повстання куруців 1703–1711 років під проводом князя Ференца Ракоці ІІ, у якому взяло участь чимало наших земляків – селян Мукачівської домнії, зазнало поразки, і 1728 року німецький король Карл VI подарував маєтки опального князя архієпископу Майнца Лотару Францу Шенборну. На той час домнія складалася з 152 сіл, 15 присілків, 4 торгових міст. У 1746 році її новим володарем стала родина віденських графів Шенборнів-Бухгеймів.

За правління представника цього роду графа Євгена-Ервіна, котрий став головою Березького комітату, наші предки взялися вирощувати картоплю, соняшник, кукурудзу, висаджувати сади й виноградники, возити берегівське вино в Галичину та Росію. Щоосені Шенборни влаштовували у своїх лісових нетрях масштабні полювання. На лови приїжджала аристократія з Будапешта та Відня. Для прийому гостей у 1889 році неподалік Чинадійова Шенборни побудували добре знаний сьогодні мисливський палац Берегвар.

У своїх володіннях Шенборни звели сторожові будиночки та поселили туди фоштерів вартувати їхні ліси від «несанкціонованих» рубок жителями навколишніх сіл. В одному з них жив мій прадід, графський фоштер Федір Ільницький. Звідки він походив – достеменно не відомо. Найімовірніше, що з галицького Ільника, заснованого приблизно в 1490 році родиною сасів, котра прибула туди з нашої Ільниці. Бабуся Марія неодноразово розповідала мені історію про те, що у якомусь селі з «польського» боку Карпат, де чи не кожен (!) носив прізвище Ільницький, три брати, доведені до відчаю знущаннями свого пана, запрягли того у бричку та цілий день ганяли по селу, лупцюючи батогом. Аналогічну історію повідав моєму стрикові Юрію років з тридцять тому один дідусь, що спеціально приїздив для цього до Ужгорода.

Рятуючись від розправи, зухвалі бунтарі зібрали свої пожитки у торбину і втекли «на мадяри» та попросилися на службу до графа Шенборна. Їх призначили охоронцями графських лісів у Сваляві, Гукливому та на прикордонному стикові гукливського присілка Веретичів Березької та сіл Розтока і Подобівці Марамороської жуп. Саме там, де закінчувалися володіння австрійського графа, у фоштерському будиночку, на зламі ХІХ–ХХ століть з’явилося на світ восьмеро дітей мого прадіда – сини Федір, Василь, що народився 29 жовтня 1889 року і якому судилося стати моїм дідом, Михайло та п’ять доньок. Місце, де народився дідусь, у Розтоці й нині називають «границею». У радянські часи навіть побутував анекдот: на призовному пункті військовий комісар питає новобранця з Розтоки, чи має він родичів за кордоном? «Так, – відповів той, – тітку в Гукливому...»

Як тогочасні історики, зокрема Т.Легоцький, Ю.Жаткович, О.Сабов, В.Гнатюк, так і сучасні дослідники минувшини, єдині у твердженні, що ті часи були чи не найскрутнішими і найдраматичнішими в історії нашого краю. Дійшло до того, що в 1895 році єпископ Мукачівської єпархії Юлій Фірцак підготував і направив угорському уряду «Меморандум про розвиток і підвищення рівня духовного й матеріального життя руськомовного народу північно-східних Карпат і Рутенії», де було описано катастрофічне становище місцевого населення. Угорський уряд, оцінивши ситуацію, скерував для її вирішення талановитого економіста Едмунда Еґана, який ініціював «Верховинську акцію». Підсумком його роботи стала урядова доповідь «Економічне становище руських селян в Угорщині», котру 1901 року видрукував у Львові В.Гнатюк. Вона містила не тільки об’єктивний опис жебрачого стану селян Верховини, але і конкретні пропозиції щодо рішення їхніх проблем. Ці на­міри почали виконуватися і були підтримані сільськими громадами. Усю відповідальність за небачений визиск селян Едмунд Еґан поклав на «жидівську мафію», причинами лих назвав засилля лихварів і корчмарів, що масово переселилися у наш край з Галичини та Росії. Звісно, його діяльність викликала шалене невдоволення лихварів, корчмарів та місцевих чиновників, частини політичних діячів. Наслідком цих невдоволень стало вбивство Е.Еґана, вчинене 21 вересня 1901 року за селом Барвінок під Ужгородом.

Унаслідок започаткованих угорським урядом реформ мій прадід-лісник отримав можливість придбати для двох старших синів – Федора і Василя – землю у сусідній марамороській Розтоці, що він і вчинив рівно 100 літ тому, у 1913 році, та збудувати їм хату під однією стріхою і з спільними сіньми. Напевне, прадід не випадково вибрав місцем постійного проживання своїм нащадкам саме Розтоку. Видатний угорський науковець Елік Фийнеш у виданому в 1851 та перекладеному Й.Кобалем у 2011 році «Географічному словнику Угорщини» так описав мою майбутню малу Батьківщину: «Розтока – село в комітаті Мараморош на границі з Березьким комітатом. Жителі: 9 римо-католиків, 567 греко-католиків, 30 євреїв. Є тут греко-католицька матірна церква, невеликі, але родючі землі. Має дуже мало дров для опалення». Думаю, що саме наявність у Розтоці «невеликих, але родючих земель» зіграла при цьому виборі вирішальну роль, ну а відсутність «дров для опалення» лісника не лякала.

Молодший дідів брат Михайло ще до Першої світової війни подався до Америки і, за розповідями бабусі, спершу писав їм листи, не забуваючи вкласти до конверта по кілька доларів. Неписьменні родичі просили листоношу-єврея прочитати їм дописи та власноруч відписати відповіді. Після цього їхня «переписка» закінчилася назавжди...

У 1913 році дід Василь Ільницький одружився з Марією Вощепинець (24 червня 1896 р.н.), найстаршою донькою мешканця Розтоки Матвія Вощепинця, яка з 12 років була служницею у сусідніх Подобівцях, – спочатку в тутешнього попа, а потім у жида-гешефтаря. Розповідаючи мені про своє наймитування, бабуся постійно наголошувала, що у єврейській родині до малолітньої наймички ставилися непорівнянно краще, ніж у пана превелебного.

За кілька місяців по тому у мирний життєвий уклад верховинців втрутилася Перша світова війна, яка вогняним смерчем дуже скоро докотилася й до Карпат. Впродовж січня-березня 1915 року в жорстоких сутичках Карпатської операції між австрійсько-німецькими та російськими військами з обох боків загинуло один мільйон 800 тисяч вояків. Безпосередньо поблизу Розтоки бойових дій не було, однак через село кілька разів у напрямку Бескида взимку 1915 року проходили російські кавалерійські частини. Бабуся любила переповідати мені анекдотичну ситуацію, яка трапилася з нею. Під час одного з таких переміщень військ вона, разом з іншими жінками, полокала у потічку випраний одяг. В одного з наїзників з валянка упала в сніг галоша. Москаль кілька разів звертався до жінок з проханням: «Слышь, подай халошку!» Ті з подивом розглядали річку і ніде не бачили ні «слижа» (так у Розтоці називали в’юна), ні ложки. Зрештою козак сам зіскочив з коня, підняв зі снігу галошу, обізвав спантеличених жінок «дурами» і поїхав наздоганяти своїх. А бабуся років через 40 таки довідалася, що «слишь» – не риба, а «халошка» – не ложка.

Оскільки дід Василь був молодшим, то уник мобілізації на фронти Першої світової війни, а от його старший брат Федір воював за цісаря у Європі й повернувся з війни інвалідом. Внаслідок отруєння газом десь у районі бельгійського міста Іприт, де отруйний газ застосували вперше, його розбив параліч, тож з десяток літ до самої смерті він лежав прикутим до ліжка.

У Розтоці дід Василь з бабусею Марією привели на світ 8 дітей, п’ятеро з яких вижило: мій батько Іван (10 червня 1916 р.н.), стрики Михайло (27.11.1917) і Юрій (23.12.1924), тітки Анна (16.1 1927) та Гафія (6.10.1928). Отриманої у спадок від прадіда землі не вистачало, і 4 лютого 1921 року вони придбали у жителів Розтоки Зелмана Зегелштайна та Естер Вайзер за 5 тисяч позичених корун чотири парцели землі, що засвідчили своїми підписами у контракті, завіреному окружним судом Волового, їхні односельці Федір Грига та Іван Шкирта.

Важка щоденна цілорічна праця, з перепочинком лише на Різдво та Великдень, підірвала здоров’я діда Василя. Незважаючи на всі зусилля родини (навіть продали корову, щоб лікувати його у Мукачеві), подолати тяжку недугу не вдалося. У 47 років, 12 вересня 1936 року, він покинув цей світ, зробивши удовицею 40-річну дружину та осиротивши п’ятьох дітей, з-поміж яких найстаршим був мій батько – 20-річний Іван. Ідучи з життя, дід заповідав родині залишити на газдівстві кмітливого і прагматичного Івана, романтичної натури Михайла віддати у приймаки, а малого Юрка за всяку ціну вивчити. Усе, що залишив дід Василь: «рухомі» корову, коня, 2 вівці, порося і теля – загальною вартістю 2200 крон; нерухомі хату і землю вартістю 6120 крон та борги односельцям у сумі 4900 крон (з них витрати на похорон склали 600 крон), – Волівський публічний нотаріус Іван Кулявчик за винагороду у 176 крон 1937-го року описав у «Составе оставленнаго имущества» і розділив між 6 спадкоємцями.

З того часу тягар відповідальності за усю родину ліг на плечі мого батька Івана. Разом із молодшими братами, 19-річним Михайлом та 12-річним Юрком, вони орали ниву, сіяли жито, ячмінь, овес, льон, коноплі, косили і молотили збіжжя, садили картоплю, біб, капусту, доглядали худобу, майстрували і лагодили нехитрий робочий інвентар, їздили у Чехію і Словаччину на заробітки та в Мадярщину «на жниво», аби привезти звідти кілька лантухів пшениці для великодньої паски та різдвяного керечуна, наймалися рубати та возити власним конем деревину у Воловець на тартак Шльоми ґрінберга. Під час таких приробітків тяжко травмувався і ледь лишився живим стрико Юрій. Разом із моїм батьком вони трелювали смереки, і він ґрифом підважив дерево, аби кінь легше міг витягти його з потічка, однак не втримав ваги сирої смереки, й важке дерево, ковзнувши по руків’ю, ледь не відірвало йому голову.

Далі буде

P.S. Якщо хтось володіє інформацією, котра може доповнити викладене, з великою вдячністю сприйму її, а ще більш радо поспілкуюся з її носієм.


Родина Ільницьких, 1934-й рік: бабуся Марія, тітка Анна, дід Василь, стоять батько Іван, стрико МихаВід батька – до сина

Введенська церква, архітектурна пам’ятка ХVІІ ст.Від батька – до сина

Жителі Розтоки, 1936 рік. Другий праворуч батько Іван, четвертий – стрико МихайлоВід батька – до сина

Контракт купівлі землі від 4.02.1921 р.


2013-09-10
переглядів: 1714
джерело: Василь Ільницький, Закарпаття онлайн.Блоги

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(розтока)

свіжі коментарі:
(розтока)

всі коментарі

найбільше читають:
(розтока)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.