З Новим роком, захисники України! З Новим роком, закарпатці! З Новим роком, Україно!

Два кольори на полотні життя


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село розтока


Два кольори на полотні життя

Багатолітньому керівнику Закарпаття Юрію Ільницькому виповнилося 90 років

Життєписи відомих людей не раз переконливо засвідчували: прихильність долі на шляху до кар’єрних висот дуже часто оберталася для таких пестунчиків скупою мачухою на прості людські радощі. Біографія Ю. Ільницького дуже схожа на його улюблену вишиванку: суцільне мереживо червоного і чорного - кольорів радості й печалі, як густе мереживо стрімкості і легкості у просуванні на посадах та випробовувань в особистому житті.

ШЛЯХ У СВІТИ ПОЧАВСЯ ПІД БЕСКИДОМ

Юрій Васильович Ільницький народився 23 грудня 1924 року в селі Розтока Міжгірського району у типовій сім’ї незаможних верховинських селян. Жага до знань та допитливість і працьовитість хлопця не залишилися непоміченими. Його батько, ідучи з життя у 48 років, заповідав дружині та двом старшим синам за будь-яку ціну вивчити 12-річного Юрка. З того часу тягар відповідальності за родину він розділив разом із старшими братами – 20-річним Іваном та 19-річним Михайлом. Вони орали ниву, сіяли жито, ячмінь, овес, льон, коноплі, косили і молотили збіжжя, садили картоплю, біб, капусту, доглядали худобу, майстрували і лагодили нехитрий робочий інвентар, їздили у Чехію і Словаччину на заробітки та в Мадярщину «на жниво», аби привезти звідти кілька лантухів пшениці для великодньої паски та різдвяного керечуна, наймалися рубати та возити власним конем деревину у Воловець на тартак Шая Грін­берга. Під час таких приробітків він тяжко травмувався і ледь залишився живим. Разом із братом Іваном вони трелювали смереки, і він ґрифом під­важив дерево, аби кінь легше міг витягти його з потічка, однак хлопчина не втримав ваги сирої смереки, й важке дерево, ковзнувши по руків’ю, ледь не відірвало йому голову.

Згодом сільський учитель народної школи Маняк особисто привів беручкого до науки Юрка у горожанську школу у Воловий і сам заплатив за його проживання в інтернаті. Вчився він блискуче, однак закінчити школу завадили події листопада 1938 року. Після Ві­денського арбітражу чехи розквартирували у школі військову частину, а учнів відправили по домівках. Згодом він залишився єдиним у численній родині чоловіком: старшого брата Івана призвали до угорської армії і відправили на фронт, а другий брат Михайло подався через Бескид до «руських бра­тів», натомість потрапив до Печорлагу, де невдовзі й загинув. Тоді усе родинне ґаздівство лягло на плечі неповно­літнього Юрка.

У 1945 році нова влада раптово бере безпартійного 21-річ­ного юнака на роботу в Міжгірський (Волівський) окружком партії, а у 25 (1949-го) – обирають першим секретарем сусіднього Воловецького райкому. У 1951 році його направляють до Києва на навчання у Вищу партійну школу, по закінченні якої у 1954 році стає інспектором ЦК КПУ по Вінницькій та Хмельницькій областях. Часто буваючи у закріплених за ним областях Центрального Поділля, дійшов твердого переконання повернутися на роботу у рідне Закарпаття. Того ж року він стає секретарем Закарпатського обкому. У 1957–1959 роках працював першим секретарем Ужгород­ського міськкому. У грудні 1959-го його обирають другим, а в лютому 1962 року – першим секретарем 3акарпатського обкому.

ЗМІНИТИ КРАЙ, ЗБЕРІГШИ ЙОГО УНІКАЛЬНІСТЬ

Ситуація в соціально-економічній сфері області вимагала невідкладних динамічних кроків. Докорінних реформ потребував лісовий комплекс, нещадно розграбований як під час війни угорськими окупантами, так і в перші повоєнні роки радянською владою для потреб відбудови. Закарпатський обком з ініціативи Ю.Ільницького вперше в Україні прийняв рішення запровадити науково обґрунтовану розрахункову лісосіку, рятівна суть якої полягала y простій формулі: кількість щорічно вирубаної площі лісів має дорівнювати площі нових лісонасаджень. Дозвіл на це міг дати виключно Голова Ради Міністрів СРСР О.Косигін. «Всесоюзний бухгалтер» погодився з аргументами закарпатців лише після того, як їх підтвердили науковці з АН СРСР. Так було на кілька десятиліть призупинено хижацьке нищення найціннішого багатства нашого краю. Тоді ж Ю.Ільницький організував і єдину для лісо­користyвання, глибокої переробки і лісовідновлення струк­тypy – об’єднання «Закарпат­ліс», яка виправдовувала себе аж до того часу, поки до влади в області, уже за часів україн­ської незалежності, не прийшли новітні «лісокористувачі». А створені на місцях лісокомбінати не лише забезпечували сировиною новозведені потужні та капітально реконструйовані меблеві комбінати у Сваляві, Тересві, Мукачеві, Берегові, Кострині, Ужгороді, Хусті, В.Березному, Іршаві, а й займалися відновленням лісів, здій­сню­вали природоохоронні заходи, гарантували догляд за фауною Карпат.

В усі часи і за всіх влад найдошкульнішою проблемою Закарпаття було і залишається безробіття. Першому секретареві доводилося обходити численні міністерські кабінети, переконувати, доводити, вимагати. Багато в чому сприяв статус депутата Верховної Ради СРСР (депутатом союзного парламенту був упродовж 22 років – з 1962 по 1984), але нерідко вирішальним аргументом ставали особисті стосунки з міністрами. Головою Радміну О.Косигіним, який відверто симпатизував йому. У підсумку постали заводи механічний, машинобудівний та газової апаратури в Ужгороді, приладобудівний в Мукачеві, дослідний в Ільниці, «Іршавремверстат», фабрики трикотажна в Мукачеві та штучного хутра в Ясіня, швейні в Ужгороді та Виноградові, взут­тєві в Хусті та Ужгороді.

Непомірного ро­сту закарпатських міст, їхньої зайвої індустріалізації також намагалися уникати. У селищах та великих селах, де існував надлишок робочих рук, від­кривали невеликі екологічно безпечні під­при­ємства. Це були філії заводів військово-промислового ком­плексу з порів­няно простою, але трудомісткою технологією, схожою з сучасними «Джей­біл» та «Ядзакі». Тут паяли плати. намотували котушки. зв’язували джгути, які по­тім встановлювалися на літаки, кораблі, ракети та інші дітища велетенського радянського ВПК. Упродовж б0–70-х років такі підприємства виросли у Майдані, Колочаві, Квасах. Буш­тині, Усть-Чорній, Нересниці, Вишкові. Філіі ужгородських під­приємств запрацювали у Лютій, Довгому, Кушниці, Туричках. Більш крупні та високотехнологічні заводи постали у Тячеві – «Зеніт», В.Березному – «Ерстет», Міжгір’ї – «Селена», Рахові – «Конденсатор», Дубовому – вертолітне об’­єднання, Перечині – «Стеатит», Берегові – точмеханіки та радіозавод, Ільниці – зварювального обладнання, повністю оновився Кольчинський (колишній Фрі­дешівський чавунно-ливарний) завод, який почав виготовляти унікальні для того часу верстати. Популярний львів­ський телевізор «Електрон» майже суцільно, окрім кінескопа, комплектувався з деталей, виготовлених на до­чірніх заводах. що запрацювали у Волівці, Жде­нієві, Вино­гра­дові. Міжгір’ї, Сваляві. Люди вдома мали роботу, непогану зарплату, жили на власних обій­стях зі своїми родинами, не потребували квартир, на­рівні з селянами мали власні підсобні господарства. 3 розпадом СРСР та руйнацією ВПК ці підприємства не були вчасно перепрофільовані на випуск мирної продукції і не вписалися у нові суспільні реалії.

Малопродуктивна затратна праця у колгоспах та низькі закупівельні ціни на сільгосппродукцію зумовлювали повальну збитковість господарств, особливо в умовах закарпатського малоземелля. 3 подачі першого секретаря в області почалася робота з розвитку підсобних промислів, які давали господарствам реальних грошей часом у кілька разів більше, аніж реалізація основної продукції. У низинних колгоспах стали зводитися консервні, переробні та винзаводи (найбільші – в Петрові, Білках, Ракошині, Лучках). У гірських – цегельні, швейні, столярні (ліси передали у користування колгоспам) та сувенірні цехи. Станом на 1975 рік, у колгоспах області діяли 13 консервних, 32 заводи з виробництва цегли, 5 – з виробництва вапна, 11 – кахлю, 50 піщаних та кам’яних кар’єрів, 86 столярних та сувенірних цехів. Високоякісні овочеві і фруктові консерви (відправляли навіть на експорт), соки, середньої якості виноградні та низькопробні плодово-яблучні вина (знаменитий «кріпак») мали шалену популярність на неозорих просторах СРСР, а будматеріали, нехитрий ширвжиток із кера­міки та пластмаси, сувеніри (орли, олені, ведмеді та інший кітч) за умов тотального дефіциту розкуповувались у кліп ока, з чого колгоспи мали неабиякий зиск, а 14 тисяч чоловік – добре оплачувану роботу.

У БОРОТЬБІ З ЯДЕРНИМ МОНСТРОМ

У 60-ті роки минулого століття в СРСР спостерігалося зростання промислового виробництва. Індустрія, транспорт та й соціальна сфера потребували чимраз більше електроенергії. Окрім власної еконо­мі­ки, енергії потребували й країни соцтабору, для яких СРСР слугyвав економічним донором. Союзний уряд прийняв рiшення будувати на Закарпаттi АЕС, енергiя якої мала йти до братніх держав. Дозволу в закарпатцiв, як водилося, нiхто не питав. А тут, крiм сприятливого географiчного розташування – Чорний Мочар поблизу Берегiв – першокласна водойма для охолодження реактора. Проект будівиицтва АЕС було затверджено, i пepшi бригади атомобудiвцiв уже вбивали кілки на майбутньому будмайданчику. Цей факт занепокоїв керiвництво областi. Пiсля звернення Ю.Ільницького у ЦК КПУ в область приїхав перший секретар ЦК Петро Шелест. Йому доповіли про малопри­ємні перспективи відселення кількох десятків тисяч людей із навколишніх ciл (в основному закарпатських угорців), територія яких мала піти під затоплення. Через кілька днів по від’їзду П.Шелеста будівельники перемістилися зводити своє дітище вглиб України... Однак спроби звести у нашому краї атомного монстра на цьому не припинилися. На початку 70-х мали намір збудувати АЕС поблизу Горінчова на Хустщині. Допомагати «відбиватися» вдруге П.Шелест відмовився. Ю.Ільницький запросив проектантів, вчених, представників Радміну на засідання бюро обкому, матеріали якого з висновком про недоцільність будівництва лягли на стіл Генсеку Л.Брежнєву. Той однозначно став на бік обкому, i нова АЕС згодом постала на Рiвненщині.

УСУПЕРЕЧ ВОЛІ ПАРТІЇ

Унеможливити будiвництво двох АЕС поспiль могла лише авторитетна та впливова людина, якою на той час був Ю.Ільницький. Його поважали не лише керівники світової наддержави М.Хрущов та Л.Брежнєв, які неодноразово бували у нашому краї, а й лідери сусідніх держав. Вони довіряли йому часом значно більше, ніж радянським дипломатам. Особливо приязні стосунки були з керівником Югославії Йосипом Броз Тіто, Угорщини Яношом Кадаром (нагороджений орденами цих держав), Польщі Едвардом Гереком, чехословацькими керівниками Густавом Гусаком, Любомиром Штроугалом, Василем Біляком.

Коли в усіх інших українських областях та республіках Союзу М. Хрущов відібрав від селян-радгоспників 50-соткові земельні наділи, то на Закарпатті цього не сталося. Ю.Ільницький, усупереч волі партії, знайшов для епатажного керівника-експериментатора М.Хрущова неспростовні аргументи і той зробив виняток для єдиної (!) на увесь неозорий Союз області залишити в користуванні закарпатським радгоспівцям присадибні ділянки, для яких власна земля була і буде завжди мірилом земного достатку.

У часи Л. Брежнєва область практично оминули масштабні політичні репресії проти «шестидесятників». Поет, лауреат Шевченківської премії Петро Скунць в одному з інтерв'ю розповів, як Ю. Ільницький свого часу врятував його від арешту, запроторивши на військову службу аж на Далекий Схід, подалі від сфери інтересів та впливу української філії КГБ, агенти якої уже «вели» поета-бунтаря.

На пленумах ЦК КПУ та сесіях Верховної Ради УРСР за правління В.Щербицького всі перші секретарі обкомів виголошували промови російською, а Ю.Ільницький разом з Олесем Гончаром та Павлом Загребельним та своїм Тернопільським колегою Ярковим – виключно українською. У кадровій політиці, всупереч усім партійним квотам, Ю.Ільницький робив ставку на місцевих. Голови облвиконкому, секретарі обкому, перші секретарі райкомів були корінними закарпатцями. Вихідці з інших регіонів, як правило, працювали другими секретарями о6кому. Це також були порядні люди. По сьогодні краяни старшої генерації добрим словом згадують Івана Мозгового, Володимира Дикусарова (на жаль, уже покійних) та Івана Скибу. Пройшовши школу Ю. Ільницького, вони згодом працювали першими секретарями обкомів у Рівному, Херсоні, Хмельницькому, Чернівцях та Івано-Франківську. 3а ставку на місцеві кадри, достyпність йому постійно дорікав В.Щербицький, мовляв, розводить місництво, заграє з людьми, видає з себе європейського демократа.

ПРО РОДИЧІВ І ЖИТТЄВІ ПРИНЦИПИ

Незважаючи на високу посаду та постійну зайнятість державними справами він ніколи не цурався родини. Мінімально 2–3 рази в рік приїздив у рідне село до брата і сестер, морально заохочував і брав до себе на квартиру їхніх дітей, поки ті вчилися в Ужгороді. Однак сприяти родичам своїм авторитетом в облаштуванні їхнього особистого життя було не в його правилах: кожен прокладав собі дорогу сам. З цього приводу очевидці розповідали таку історію: впродовж кількох літ по­спіль очолюваний його старшим братом Іваном колгосп мав найкращі на Міжгірщині виробничі показники, і райком подав його кандидатуру для нагороди найвищим радянським орденом Леніна. Уздрівши у списках прізвище брата він викреслив його, а своє рішення на бюро мотивував так: «тому що брат». Йому невтямки було, що мине кілька десятиліть, і саме «братерство» стане цементуючою основою закарпатського політикуму...

Багатолітня ненормована робота та постійна конфронтація із В.Щербицьким призвели до погіршення здоров'я. У жовтні 1980-го Ю.Ільницький звернувся у ЦК із заявою про вихід на пенсію за станом здоров'я. В.Щербицький, зрозуміло, перечити не став. Пленум обкому партії, який відбувся 2 грудня 1980-го задовольнив заяву 56-річного Ю.Ільницького.

Його діяльність відзначена найвищими радянськими нагородами — двома орденами Леніна. Українська влада удостоїла ветерана ордена «За заслуги» ІІІ стyпеня. У 2007 році видав книгy «Спогади: з прожитого та пережитого , у якій змалював суспільні процеси у нашому краї впродовж ХХ століття через власну долю.

… Більше 30 літ поспіль, доки повністю не ослаб зір, щодня - у спеку чи дощ, снігову хурделицю чи різдвяний мороз передобідньої пори набережною Ужа неквапливою ходою походжав закинувши руки за спину, невисокого зросту жилавий дідусь, ввічливо відкликаючись на шанобливі привітання городян. Багато хто зупинявся на хвильку-другу перекинутися ним словом, аби звірити власну точку зору на суспільні процеси з його думкою. Впродовж останніх років він дуже мріяв зустріти власні 90, щоб взяти ще одну життєву висоту. Йому й це вдалося. І хай виснаженість життям дещо й знівелювала йому цю радість, сьогоднішній ювілей потрібен не стільки йому, як краю загалом, синівська любов та щире служіння якому було сенсом усього його довгого життя.


Юрій Ільницький з Генсеками Л.Брежнєвим в Ужгороді та М.Хрущовим у ЧопіДва кольори на полотні життя

Два кольори на полотні життя

З братом ІваномДва кольори на полотні життя

Три покоління роду Ільницьких


2014-12-27
переглядів: 1797
джерело: Василь Ільницький, Сергій Федака

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(розтока)

свіжі коментарі:
(розтока)

всі коментарі

найбільше читають:
(розтока)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.