Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

Історія одного з куточків краю ( як добратися і що подивитися ).


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село синевир


Історія одного з куточків краю  (  як добратися і що подивитися ).

Про «Морське око» знає чи не кожен українець. Зрештою, саме Синевир є однією з родзинок Закарпаття, куди охоче навідуються туристи. У вихідні та на свята тут справжнє паломництво – людей більше, ніж на ужгородському Корзо перед початком робочого дня. Але, як виявилося, до Синевира пересічному туристу, навіть якщо він дуже цього хоче, дістатися непросто. Для початку: в Ужгороді рейсового автобуса на Міжгір’я, який мав виїздити о 6.30, просто не було. Касирка, знизавши плечима, заявила, що автостанція (яка, до речі, за день до цього продала нам два квитки) тут ні до чого, це провина перевізника. Наступний ав­тобус відправлявся аж о 8-й, тож довелося чекати. Цікаво, що на самому квитку тепер пишуть: «Туалет на автостанції – безкоштовно», але при потребі довелося платити одну гривню. Що ця послуга для пасажирів дармова, ніхто з грізних вахтерш «унітазового царст­ва» не знає. А за що ми тоді платимо станційний збір, включений до вартості квитка? Дорога до Міжгір’я неблизька, тож тільки о 12.00 автобус потрапив до райцентру, запізнившись на 40 хвилин. Не дивно, адже він постійно добирав випадкових пасажирів, котрі набилися в салон, як оселедці в діжку. У самому Міжгір’ї стало ще цікавіше – попри запевнення ужгородських касирів та розклад руху по станції, опублікований на офіційному сайті «Закарпатавтотрансу», згідно з яким існує регулярний рейс «Міжгір’я – Синевирська Поляна», виявилося: у вихідні та святкові дні він не працює. Себто в «дикого» туриста, котрий не має авто, є тільки один вихід – їхати до озера на таксі. Забігаючи наперед, скажу: тільки з нашого рейсу 10 чоловік того дня дісталися Синевиру – ми їх там потім бачили. Загалом у межах Синевирського озера працюють щонайменше два десятки баз із ціновою політикою від сотні гривень на день за ліжко-місце в економ-класі й до багатотисячних апартаментів. Бажаючих побачити одну з дивовиж України більш ніж достатньо – принаймні на час нашого перебування тут було більш людно, ніж на Майдані. Тому логічне запитання: невже власники баз настільки не зацікавлені в клієнтах, що не можуть спромогтися організувати бодай один комерційний рейс на добу? Бо ж не кожен має можливість потрапити до Синевира власним авто… – Ми приїхали з Києва, – розповідає гостя нашого краю Людмила. – Поселилися в Мукачеві, ще хотіли потрапити до термальних басейнів Берегова та в Ужгород. На Закарпатті вперше. В Інтернеті вичитали, що безпроблемно з Міжгір’я можемо дістатися до озера. Планували сюди поїздку на один день, а зараз не знаємо, що й робити. Останній автобус у бік Мукачева – о третій дня. Зараз перша, тож не зрозуміло: повертатися назад чи якимось дивом добиратися до Синевира, не знаючи навіть, чи зможемо там десь зупинися на ніч. До речі, обдзвонюючи всі бази, контакти яких удалося знайти в Інтернеті, забронювати номер наперед не вдалося. Однак знайомі порадили винайняти кімнатку в приватному секторі – мовляв, місцеві мешканці радо здадуть ліжко гостям. Утім, по порядку. Аби потрапити з Міжгір’я до Синевирської Поляни, довелося шукати таксі. Запросили з нас 250 гривень, потім вдалося знайти доброго дядька на старезному «Москвичі», який погодився поїхати за 160 грн. Уздовж траси (в Інтернеті написано, що це 30 км, а насправді виявилося 45), не помітили жодної заправки. Тож коли нашого таксиста німецькі туристи просили відвезти їх у скансен-музей в Колочаву, той відмовився: боявся, що забракне бензину. Потрапивши до села, ми виявили, що через святкові дні всі бази зайняті. Ледве знайшли людей, чиї знайомі здавали кімнати. Зателефонували туди, нас попросили розрахуватися авансом. Але ж для цього треба добиратися до села, а воно від озера – за 3 кілометри (Насправді, знов-таки, 4,5), і до хати, де ми мали зупинитися, ще зо 3 км. Тож «пройтися», як наївно сподівалися наші нові київські брати по нещастю, аж ніяк не виходило. Із горем навпіл якось вирішивши питання з поселенням, ми, зрештою, попрямували до озера. Вхід – платний, 10 гривень із дорослого, 2 – з дитини. Від 20 до 70 грн – в’їзд на авто, мотоциклі чи автобусі. Зрештою, те, що на території національного парку більше транспорту, ніж в Ужгороді в години пік, нікого тепер не хвилює. Пройти пішки тут практично неможливо – замість насолоджуватися красою природи й слухати пташиний спів, тільки й думаєш, аби не потрапити під колеса. Біля самісінького озера то тут, то там палають багаття й стоять намети – хоча раніше це дозволялося тільки в відведених під це місцях. Жодних зручностей для людей, звісно, не передбачено. Червоніючи, довелося пояснювати киянам, що «нема тут ніяких туалетів, ні навіть біотуалетів». Хіба, пропускаючи такий потік туристів, важко перейнятися найнеобхіднішим? Як-не-як, одне з 7 чудес України. Питання риторичне. Тож сміття в радіусі 100 метрів навколо озера тепер просто-таки феєричне. Окрема тема – публіка. Гомін щонайменше десятка знайомих і не дуже мов, сувеніри, бринза, гуні і …8 молодиків, котрі в п’яному екстазі з прапорами замість верхнього одягу горлають пісень і з’ясовують у перехожих, чи вони, бува, не москалі. Іноземці знімають «патріотів» на мобільні телефони, туристи плюються, але зачіпати хлопців, котрі, до того ж, озброєні битками, ніхто не наважується. Зрештою закінчилося тим, що один, найвойовничіший, просто заснув посеред дороги. І незрозуміло: якщо його зараз копнути, це сприйметься як приведення напівтрупа до тями чи як наруга над національною символікою – воно ж бо в прапор загорнуте… Власне, метою поїздки було познайомити дитину з нашою національною гордістю, бо так склалося, що донька Синевир бачила тільки на фотографіях. Тож замість поїхати в раніше обіцяні Кошіце, відправилися сюди. Про що й пошкодували. Бо ж окремої розмови вартує розповідь про дорогу додому. Довелося о 8-й ранку скористатися пропозицією привітної господині (до речі, ночівля обійшлася нам у 80 грн з кожного) й поїхати за 20 грн «з носа» в Міжгір’я. Раніше заплановані візити в НПП «Синевир», у заповідник до бурих ведмедів довелося відкласти, причому, підозрюю, назавжди – навіть якби ми наважилися й пройшли до нього 7 кілометрів (за картою), то не встигли б на останній рейс із Міжгір’я на Ужгород о 15.00. І, звісно, знову би довелося телефонувати вже знайомому таксисту й викласти чергові 160 гривень. У підсумку мрія познайомити дитину з Синевиром, а киян (які залишилися з нами до останнього) із національною кухнею обійшлася мені майже в 2000 гривень. Для порівняння: дводенний вояж на Новий рік у Будапешт коштував на 200 гривень дешевше. І електрички там не запізнювалися…



2014-05-24
переглядів: 3726
джерело: Людмила Орос Закарпатська правда

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(1):

2014-05-27 Ярема
що за курва безграмотна писала цей матеріал!! от проститутка невірно ніхто її не трахнув і вона засмучена

свіжі новини:
(синевир)

свіжі коментарі:
(синевир)

всі коментарі

найбільше читають:
(синевир)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.