Олександр Доній: Україні необхідна зміна президента в першу чергу, будь-яка заміна Порошенка вже буде позитивом!!!

Міжгір"я - перлина Карпатської України


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село лозянське


Міжгір

1. Місце знаходжння районного центру – Міжгір’я

Міжгір’я (до 1953 року Волове) – селище міського типу, центр району. Селищній раді підпорядкован села:Запереділля і Стригальня.

Селище розташоване за 154 км на схід від обласного центру, в гірській улоговині, яку оточують полонини Боржава й Красна. Найвищі вершини, що знаходяться поблизу, на північному сході – Кам’янка (1587 м над рівнем моря) і на південному заході – Кук

(1365 м). Міжгір’я сполучене автомобільними шляхами з Ужгородом, Львовом, Мукачевим, Хустом та з іншими населиними пунктами. Через селище проходять автошляхи: Хуст – Міжгір’я – Воловець і Міжгір’я – Долина. До найближчої залізничної станції Воловець – 46 км, до Хуста – 53 км. Населення 10500 чоловік.


2. Сторінками історії

Волове виникло близько 700 років тому. Перший документ про нього відноситься до 1415 року. З нього довідуємось, що Волове належало сім’ї угорських феодалів Урмезеїв.

Назву „Волове”, за переказами, село одержало в зв’язку з тим, що колись на його території жителі раніше виниклих соймів і Вучкового випасали худобу, і, зокрема, волів. Спочатку тут з’явилися літні табори, а потім і зимівки – колиби та курені для худоби.

Коли населення Волового збільшилося і випасів біля нього стало значно менше, багато його жителів почали виганяти худобу на випас у віддалені місця, де також будувались літні табори й зимівкт для худоби та людей. Деякі з зимівок перетворювались у місця потійного мешкання людей. Так утворились присілки Запереділля, Стригальня, Дешеве, Поточина. За народними переказами, Запереділля одержало назву вд пішохідного перевалу Переділля, за яким воно розташоване, Стригальня – від того, що тут весною стригли овець; Дешеве – тому, що в його районі можна було давно придбатидешево високогірні пасовища. Поточина – через те, що вона розташована вздовж двох гірських струмків, які називаються „потоками”.

Місцеве населення здавна займалося тваринництвом, землеробством, а також мислвством і рибальством.

Ще до виникнення поселень, понад тисячу років тому, через Торунський перевал і долину річки Ріка проходив шлях з Русі в Угорщину. На ньому часто зустрічалися з своїми товарами руські та угорські купці.

Гірські полонини, придатні для випасання велкої рогатої худоби та овець, ліси з багатою мисливською здобиччю, зариблені притоки Ріки, зручний торговий шлях – все це привертало увагу феодалів. Вони добилися від угорських королів розподілу ерарних маєтків і лісів на Мармароській Верховині. Магнати Урмезеї, як уже згадувалось, оволоділи Воловим та іншими селами у верхів’ях Ріки, Довгаї одержали полонину Кук. В 1467 році Довгаї купують в Урмезеїв поселення Волове, Сойми, Репинне й Келечин. Заволодівши цими землями, магнати накладають на селян різні повинності, а далі й закріпачують їх. Жителі Волового мусили здавати Довгаям шкурки цінних звірів і рибу, забезпечувати їх дровами, відбувати панщину тощо.

Поступово феодали обмежують мисливські й рибальські заняття селян, а далі й зовсім забороняють їх, привласнивши собі право бити диких звірів і птицю, ловити рибу тощо. Вони приїздили на полювання великими юрбами, з усіма своїми підлеглими й прислужниками. Розважаючись, пани витоптували селянські посіви, захоплювали худобу.

В XV столітті в басейні Ріки утворюється феодальний маєток Ліпчаїв, до якого переходять від Довгаїв 13 сіл, в т.ч. й Волове. Один з них Жігмонт Ліпчай залишив опис повиностей підлеглих йому селян.

Терпіли селяни Волового і від війн та нападів іноземних військ. Великих збитків завдав їм, зокрема, напад татар у 1594 роцв, похід трансільванського князя Дєрдя II Ракоці на Польщу в 1657 році та напад на Закарпаття польських військ.

Особливо посилились бідування населення в роки загарбання Закарпаття австрійськими Габсбургами. По селах тоді стояли німецькі гарнізони, які нещадно грабували всіх жителів. В 1686 році вони повністю розорили і спалили Волове та ряд інших сіл Верховини.

З кожним роком посилювалося національно-релігійне гноблення. Особливо нестерпним воно стало після запровадження унії. За відмову приймати уніатство селян катували, ув’язнювали, страчували; від православних церков відбирали наділи, попів змушували відбувати повинності. Жігмонт Ліпчай писав, що у Воловому „пан міг вимагати (від попа) по шкурці куниці чи лисиці” або по 2-3 флорени грошима.

Жорстоке соціально-економічне та національно-релігійне гноблення штовхало селян Волового на боротьбу за поліпшення свого становища. Вони все частіше не виконували розпоряджень службових осіб і поміщика, нападали на збирачів податків, тікали в загони опришків. В роки визхвольної війни угорського народу під керівництвом Ференца II Ракоці в лісах Мармарощини діяли куруцькі загони, в яких перебувало багато селян Волового.

У дрібних феодалів експлуатація залежного від них селянства була ще більшою. Панщина тут досягала 3-4, а то й більше днів на тиждень. Якщо селянин з якихось причин не виходив на панщину, його за це жорстоко карали: били, кидали до в’язниці, списували вже відроблені дні і змушували працювати наново. Про становище кріпаків виходець із Волового поет Іван Ліпчей писав у 1713 році:”Селянин подібний до вола, тільки що роги відібрано...”.

Протягом XVIII і першої половини XIX століття населення Волового значно зросло. У 1828 році тут було вже 192 селянські двори і 395 дорослих (від18-60 років) жителів.

Не принесла полегшення жителям Волового і буржуазна революція 1848 – 1849 рр. Хоч і було ліквідоване кріпосне право, однак селян й надалі залишалися безземельними й економічно залежними від помічників.

Сільське господарство Волового в цей час було відсталим. Переважало, як і раніше, тваринництво. Примітивні знаряддя праці, відсутність добрив і сортового насіння, важкі кліматичні умови призводили до низьких врожаїв. Більшість селян збирала по 3-4 цнт вівса з 1 га. Основною їжею населення була кукурудза, яку довозили з низинних районів. З неї пекли хліб і варили „токан”.

У другій половині XIX століття посилюється ще більше національне гноблення. Якщо до 1868 року в церковнопарафіяльній школі викладали українською мовою, то пізніше вона замінилася угорською мовою. Через матеріальні нестатки та мадьяризацію більшість населення була неписемною.

Початок XX століття характеризується зростанням революційних настроїв у Воловому. Широкий відгук тут знайшли перша російська революція 1905 – 1907 рр. Під її впливом бідняки посилили боротьбу з куркулями за землю. Почастішали виступи проти мадьяризації населення.

На початку XX століття Волове стало центром округу, який охоплював увесь басейн верхів’я Ріки. У ньому знаходилися окружний начальник, нотарське управління та інші державні установи.

Багато зазанало Волове в роки першої світової війни. Воно стало ареною запеклих боїв. Вже 16 жовтня 1914 року село було зайняте частинами російської армії під командуванням генрала Стаховича. З осені 1914 року до весни 1915 року тут відбувалися блї російської армії з австро-угорськими та німецькими військами. Селяни Волового прихильно зустріли своїх братів – російських і українських солдатів і допомагали їм всім, чим могли. А коли російські війська відступили, то з Волівського округу, в т.ч. і з Волового, з ними пішло 238 чол. Місцевого населення. За симпатію до російської армії десятки жителів села були розстріляні угорськими властями.

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції мправила велкий вплив на розгортання класової боротьби у Воловому. На початку листопада 1918 року в с. Колочаві вибухнуло селянське заворушення, яке швидко перекинулося в Синевир та Волове. Наляканий цими подіями, начальник Волівського округу 7 листопада 1918 року в телеграмі, надісланий в Мармарош-Сігет, доповідав, що повстанці знищують майно панів, і просив від військового керівництва жупи негайно надіслати у Волове збройний загін з 50 чоловік для придушення заворушення.

В квітні 1919 року весь район був окупований військами боярської Румунії, які знаходились тут до літа 1920 року.

Румунська окупація залишила тут гіркі спогади у Волівчан. В цей період майже була припинена будь-яка торгівля. У Воловому не було хліба, а тому чоловіки пробиралися гірськими стежками до Хуста, Іршави та Білок, щоб купити хоч трохи зерна, але дорогою його часто забирали румунські солдати, а селян били палицями. Потерпілі О.Карпа та Й.Скунць розповідали, що їх та інших селян били в селі Нижньому Бистрому. Солдат бив 3 – 4 рази, після чого офіцер вигукував „уну” (один). Така „лічба” продовжувалась до 25 або 50 „уну”.

Після захоплення Закарпаття Чехословаччиною в економічному житті села не сталося особливих змін. Мешканці Волового, як і раніше, займалися сільським господарством, працювали на лісорозробках, на побудові шляхів у горах, сплавляли ліс. Сільське господарство продовжувало лишатися екстенсивним. В 1931 -1935 рр. У Воловому не раз зупинявся відомий чеський письменник – комуніст Іван Ольбрахт (Каміл Земан). Він був активним учасником боротьби населення Верховини проти голоду, податків, безробіття; допомагав верховинцям боротися прти чиновників, панів і лихварів; вимагав від окружного начальства негайної допомоги голодуючим. Він був порадником і близьким другом українських селян і лісорубів. У репортажах „Країна без імені” - так Ольбрахт називав тодішнє Закарпаття – він змальовув безпросвітно важке життя верховинців, у тому числі і селян Волового.

7 грудня 1931 року в голодному поході взяло участь 500 жителів села до нотарського управління. Демонстранти вимагали припинення екзекуцій, виплати допомоги по безробіттю, безмитного довозу кукурудзи з Румунії та забезпечення безробітних роботою.

9 січня 1932 року в голодному поході взяло участь 1500 знедолених селян. Вони вимагали роздати біднякам кукурудзу і заявили: „Ми голодні, і сюди прийшли вимагати хліб, а ви замість хліба даєте штиків”. Власті вимушені були поступитись. Одночасно партійна організація села щороку організовувала першотравневі демонстрації, які часто переростали у вуличні сутички з жандармами. 29 липня 1934 року у Воловому комуністи влаштували мітинг трудящих з нагоди відзначення Міжнародного дня боротьби проти імперіалістичної війни і фашизму, проведення якого було заборонено властями.

В роки панування на Закарпатті чеської буржуазії багато дітей селян і лісорубів, як і раніше, не мали можливості одержати освіту. В 1922 – 1923 навчальному році в селі відкрито горожанську школу з українською мовою викладання, яку повинні були утримувати самі селяни.

17 березня 1939 року угорські фашисти окупували село. Становище трудящих стало нестерпним. Багатьох їз них було заарештовано й відправлено в концтабори. Військові власті відбирали в селян землю, примушували безплатно працювати на споруджуванні воєнних об’єктів.

Влітку 1944 року на території села з’явилися партизани. В їх рядах були вихідці з Волівського округу Л.В.Куриця, І.М.Печкан, Л.В.Святиня та інші. В одній із сутичок з угорськими фашистами на околиці села Стригальні в серпні 1944 року загинуло чотири партизани. Після визволення селища Червоною Армією прах убитих було перенесено у Міжгір’я, де над їх могилою височить пам’ятник, споруджений на кошти трудящих району.

В селі та на його околицях фашистські загарбники спорудили потужні оборонні укріплення, сподіваючись зупинити наступ радянських військ долиною Ріки у напрямку Хуста. Але радянське командування розгадало намір ворога. Волове було відрізане від шосейних доріг, і ворожі війська опинились у „котлі”, вибритись з якого вони змогли лише через полонинські хребти у напрямку села Кушниці Іршавського району.

24 жовтня 1944 року село було визволене Червоною Армією. Трудящі маси Волового з великою радістю зустріли армію – визволительку. Вони допомагали ремонтувати і відбудовувати підірвані мости, налагоджувати телефонни зв’зок. Молодь записувалася добровольцями в її ряди.

В 1947 році село Волове було перетворене на селище мііського типу. До 1945 року в ньому не було майже ніякої промисловості. Працювала лише невеличка лісопилка. Її продукція в 1946 році становила 900 м3 ділової деревини. В перші дні після вигнання фашистів у селі організувався лісгосп.

З приходом рядянської влади у селще рівень життя громадян помітно почав покражуватися. У повоєнний період почали створюватися робочі місця відкриттям підприємств, розвитком та технологізаціє харчової промисловості, а саме відкриття маслозавода та хлібопекарні, відкриття підприємства по виготовленню запчастин до телевізорів „Селена”, розширенням інфраструктури держлісгоспу та створення лісопунктів прямо в лісових ділянках.

У Міжгір’ї велося швидкими темпами будівництво культурно-освітніх закладів. За короткий час реконструйовано приміщення кінотеатру, готелю, клубу лісокомбінату. Ліси наколо Міжгір’я завжди були багаті на диких звірів і птицю, а річки – на рибу. Під час угорської фашистської окупації рідкісні представники тварин, птиці та риби були майже повністю винищені. Радянська влада вжила рішучих заходів, щоб відновити річкове і лісове господарство.

Тектонічна структура Міжгірського району.
У флішовому поясі палеогенові відклади мають типово флішовий вигляд, значну площу поширення і досить різноманітне поєднання окремих пачок. Межа між крейдою і палеогеном у Поркулецькому та Дуклянському покривах проходить внутрі потужної товщі чорноголовських пісковиків. Більш молоді відклади еоцену включають строкаті та зеленуваті тонкоритмічні товщі і горизонти пісковиків. Перехід у темноколірну товщу аргілітів і мергелітів дусинської світти (олігоцен), яка залягає вище, поступовий. Заверошується розріз двохсотметровою товщею маловиженських пісковиків. Сумарна потужність палеогену в цих покривах перевищує 1,5 км.

Цілком відмінний вигляд мають олігоценові відклади у зовнішній частині Дуклянського покриву і Кросненській зоні, в області головного Карпатського вододілу. Тут розвинутий потужний, майже 3 км, сірий теригенний фліш кросненської світи, у верхніх горизонтах якої трапляються олістоліти більш древніх порід, а також нечасті строкатоколірні пачки, ущелина Підполоззя.

Неогенові відклади представлені моласовим комплексом, який відбиває орогенний етап розвитку Карпат і поширений у вигляді потужної (до 3 км) товщі у Закарпатському внутрішньому прогині. Цей теригенний комплекс порід одноманітний у літологічному відношенні, починається він пісковиками буркалівської світи, яка поширена безпосередньо у зоні пенінських стрімчаків. Їх змінюють різногалечні поліміктові терешульські конгломерати потужністю до декількох десятків метрів, що перекриваються характерними голубуватими туфами, виділеними в новоселицькому світу – нижній тортон. Відклади нижнього тортону представлені також соленосною глинистою тереблянською світою та солотвинською, в будові якої вже трапляються пісковики та прошарки туфів. Верхній тортон складають конгломерати, пісковики та глинитересвянської світи, аналогічні за складом, але з іншим характером чергування породи басхевської світи.

Відклади сармату розчленовуються на доробратівську та луківську світи, складені глинами, алевролітами та пісковиками з підпорядкованим поширенням туфів і конгломератів, та алмаську – товщу потужних світлих пісковиків і вапняків.

У межах Закарпатської області зі сходу на захід виділяють Кросненську зону та декілька покривних флішових структур: Чорногірську, Поркулецьку, Дуклянську, Магурську та Рахівську. Всі вони – покривні чохли, складені крейдовими і палеогеновим флішем. Перелічені структурні одиниці різняться між собою будовою флішових відкладів, які їх складають, і деякими морфологічними особливостями складчастих і розривних дислокацій.

Широко представлена у флішових Карпатах Кросненська зона не має чітко вираженого покривного характеру. Вона характеризується загальною дипресивною будовою, успадкованою успадкованою ще олігоценової епохи. Розвинуті тут тонкоритмічні флішові товщі утворюють дрібні складки, розірвані на окремі луски з північно – східною орієнтацією, що генеральна для всіх Флішових Карпатах. Чорногірський покрив заходить на територію Закарпатської області своєю крайньою північно-західною частиною. Для внутрішньої підзони Чорногірського покриву характерний розвиток дуже дрібних вузьких лусок, а зовнішня – це пологозалягаюча монокліналь. Поркулецький покрив – найкрупніша структурна одиниця Флішових Карпат Закарпаття. ЇЇ покривна будова чітко простежується по Петроському тектонічномунапівостанцеві, що свідчить про насування покриву на північ щонайменше на 12 км. Фронтальна частина покриву трасується тектонічними відторженцями карбонатних порід, поєднаних з ефузивами. Східна частина покриву (Білотисенська дільниця) характеризується загальним підняттям, і в її межах відслонюються тільки крейдові товщі, а в будові більш західної частини покриву (Тур’єполянська і Чорноголовська дільниці) широко представлені палеогенові товщі, включаючи й олігоцен. Для Поркулецького покриву, як і для інших покривів, характерне поширення лусок і дрібних складок.

Корисні копалини
Особливості геологічної будови та формування різних районів Закарпаття наклали свій відбиток і на характер проявів у них корисних копалин. Міогеосинклінальний тип структури Флішових Карпат зумовив відсутність у них нагромаджень рудних мінералів. Досить поширений палеозойський, мезозойський і особливо неогеновий магматизм сприяв формуванню різноманітних за складом і практичним значенням рудних корисних копалин. Крім родовищ ртуті, свинцю, цинку та міді в Закарпатті наявні поклади солей, каолінів, бурого вугілля, алунітів, баритів, будівельних матеріалів, мінеральних фарб, сировини для цементної промисловості тощо. Відоме Закарпаття і своїми цілющими мінеральними водами особливо гірські райони і зокрема Міжгірщина.

Розміщення мінеральних вод Закарпаття пов’язане з його геоструктурними особливостями та ісоторією геологічного розвитку. В його межах наявні дві крупні гідрохімічні провінції:

вуглекислих вод областей молодих магматичних і термометаморфічних процесів;
азотних, азотно-метанових і метанових вод артезіанських басейнів.
Вихідним для формування різних типів мінеральних були морські води древніх басейнів седиментації (седиментогенні) й атмосферні, надходження яких у відомісткі горизонти відбувається і тепер – інфільтрогенні води. Частина мінеральних вод утворилась при змішуванні двох основних генетичних типів підземних мінеральних вод. Накладеними процесами перетворення та метаморфізації вод стали вилуговування водомістких порід, збагачення термометаморфічною вуглекислотою, біогенними газами, сульфідами, мікрокомпонентами та їх концентрація. Все це зумовило утворення широкої гами мінеральних вод різних типів.

Характерна особливість багатьох мінеральних вод Закарпаття – підвищена температура. Це здебільшого стосується вод Закарпатського прогину. Поява тут крупних басейнів термальних вод пов’язана з неогеновою вулканічною діяльністю, притоком значної кількості тепла з глибинних частин земної кори та верхньої мантії.

Враховуючи критерії бальнеологічної оцінки, а також іонно – сольовий, газовий і мікрокомпонентний склад, наявність бальнеологічно активних компонентів, згідно з прийнятою класифікацією підземних мінеральних вод

В. В. Іванова та Г. О. Навраєва, всі відомі мінеральні води Закарпаття можна об’єднати в декілька груп:

- мінеральні води неспецифічного складу, їх лікувальна дія визначається іонним складом і мінералізацією при наявності метану й азоту в газовій складовій.

- мінеральні води специфічного складу – лікувальна дія їх визначається наявністю у воді біологічно активних компонентів таких як СО2, H2S, Br, I, Fe, As тощо.

4.1. Вуглекислі води

Це одна з найбільших груп мінеральних вод Закарпаття і зокрема Міжгірщини. Поширені вони в області Складчастих Карпат, де утворюють обширну провінцію

вуглекислих вод. Всі вуглекислі води характеризуються високим вмістом СО2 при незначному вмісті інших газів. Більшість джерел і свердловин виділяють вільний вуглекислий газ. У ряді місць виявлені сухі струмені вуглекислого газу. Все це свдчить про сучасну генерацію СО2 при процесах глибинного метаморфізму порід.

На території Міжгірського району виявлені і науково-обгрунтовані насткпні типи мінеральних вод:

1. Вуглекислі мало – (2...5 г/л) та середньомінералізовані (5...15 г/л) хлоридно-гідрокарбонатні натрієві води.

Серед вод цього типу переважають кальцієво-натрієві. Помітну роль в їх складі відіграють хлориди. Води переважно дуже насичені вуглекислотою, часто інтенсивно газують. Середньомінералізовані води виявлені за допомогою свердловин у Закарпатському прогині на Шаянському родовищі, до якого належить Міжгірський район.

В іонному складі гідрокарбонати переважають над хлорилами та становлять не менше 60...70 екв. %. Серед катіонів найбільше натрію. Окремо виділяють води сойминського родовища, в яких вміст кальцію становить 35...40 екв.%, що дає змогу згрупувати їх в окремий самостійний тип.

Запаси вод досить значні, їх можна використовувати для промислового розливу й організації санаторіїв. Води Сойминського родовища використовують санаторій „Верховина”, який зараз у процесі розбудови та модернізації. На даний час у санаторії проходять лікування люди, які страждають хворобами шлунково – кишкового тракту, гастритами, язвами.

2. Вуглекисло середньомінералізовані (5...15 г/л) гідрокарбонатно – хлоридні натрієві холодні та термальні води.

Цей тип вод наявний там, де і вуглекислі мало – та середньомінералізовані хлоридно-гідрокарбонатні натрієві та кальцієво – натрієві, але залягають на більшій глибині. Водопрояви відомі не лише у долинах річки Ріка, а й Ужа, Лютянки, Шопурки.

В іонному складі хлоридів значно більше, ніж гідрокарбонатів, відповідно 25 і 70 екв.%. Вони газують на виході. У газовій фазі переважає вуглекислий газ (98...99%). Вміст інших незначний.

Води не використовують у зв’язку з недостатньою вивченістю ресурсів, однак відносно великі дебіти свердловин (100...120 м3/добу) дають змогу проектувати на цій гідромінеральній базі санаторії та водолікарні, де мінеральна вода буде застосовуватись для бальнеологічних процедур.

Якщо подивитися на карту розміщення мінеральних вод нашої області і Міжгірського району зокрема, то можна зробити висновок, що основними водопунктами мінеральних вод є:


1.

с. Голятин

Вуглекисла гідрокарбонатна кальцієва з мінералізацією 0,7...0,8 г/л

0,2

Не використовується

2.

с. Келичин

Вуглекисла залізиста гідрокарбонатна натрій-кальцієва з мінералізацією 0,7...0,8 г/л

5,2

Не використовується

3.

с. Сойми

Вуглекисла хлоридно-гідрокарбонатна кальцієво-натрієва з мінералізацією 6,4...6,9 г/л і вмістом борної кислоти 70 мг/л.

1,5

Санаторій

4.

с. Вучкове

Вуглекисла хлоридна натрієва з мінералізацією 20 мг/л і вмістом борної кислоти 120 мг/л.

4,0

Не використовується

5.

с. Колочава

Вуглекисла хлоридно-гідрокарбонатна кальцієво-натрієва з мінералізацією 3...4 мг/л

0,5

Водолікарня



4.2. Залізисті та миш’яковисті води

Лікувальна дія залізистих та миш’яковостих вод визначається наявністю двлвалентного заліза (20 мг/л і більше) або миш’яку (вище 0,7 мг/л).

Найкрупніше та добре вивчене Келечинське родовище вуглекислих залізистих вод з експлуатаційними запасами 500 м3/добу. Мінеральні води виявлені за допомогою свердловини в еоценових відкладах на глибинах 20...110 м. Хімічний склад гідрокарбонатний кальцієвий і магнієво – кальцієвий, натрієвий. Мінералізація 0,7...2,8 г/л. Вміст двовалентного заліза від 20...50 до 130 мг/л. Це родовище досить перспективне для курортного освоєння. Ресурси його можуть забезпечити крупний санаторний комплекс і завод розливу.

Посеред інших водопроявів миш’яковистих вуглекислих вод відомі джерела у с.Верхній Бистрий. Тут наявні декілька джерел гідрокарбонатно – хлоридних натрієвих вод з мінералізацією 8...10 мг/л і вмістом миш’яку 1,5...2,0 мг/л.

Миш’яковисті води Закарптської області за своїм генезисом змішані (морські та атмосферні). Збагачення миш’яком відбувається за рахунок руйнування і вилугування миш’яковистих мінералів.



5. Міжгір’я – край туризму і курорту

Зараз Міжгір’я – це селище міського типу, розташоване в гірській улоговині між полонинами Боржава і Красна.

І дійсно, куди не глянеш – гори, не лише районний центр, а вся Міжгірщина між горами – полонинами.

Площа району невелика – 1.2 тисячі квадратних кілометрів.

Міжгірщина вабить мандрівників цілющим повітрям і мінеральними джерелами, просторими полонинами і швидкоплинними потоками, гірськолижними трасами, де середній настил снігу взимку 50-80 см.



Міжгірщина має значний туристично-рекреаційний потенціал. Середньовисотні гірські хребти з пологими вершинами та лісистими схилами, мальовинчі краєвиди, висока ступінь ландшафтної різноманітності, цілюще повітря, сприятливий клімат, унікальні джерела мінеральних вод зробили район туристично надзвичайно привабливим. Район відноситься до найбільш екологічно чистих куточків України. Близько половини території відноситься до природно-заповідного фонду України, це: НПП "Синевир", 2 заказники місцевого та один державного значення, і 25 пам'яток природи. Крім того у районі відсутні екологічно-небезпечні підприємства. Гостей нашого краю обслуговують туристичні бази, готелі, будинки відпочинку. Слід виділити туристичні бази "Едельвейс" (с. В.Студене), "Подобовець - 2000" (с. Подобовець), "Затишок" (с.Пилипець"), ТОК "Карпати" (смт. Міжгір'я), та "Синевирське озеро" (с.Син. Поляна). Для відпочинку на лоні природи туристам пропонуються мисливські будиночки.

До послуг шанувальників відпочинку в домашній атмосфері сільський зелений туризм. Туристи матимуть можливість покуштувати страви домашнього приготування національоноі кухні з екологічно чистих продуктів, ознайоктись з народними традиціями, ремеслами та побутом горян.

На трасах туристичних маршрутів є відведені місця дня наметових містечок з відповідним благоустроєм.

У районі розвинені такі види туризму: пішохідний, кінний, водний, велосипедний, автомобільний. На кожний з цих видів розроблені маршрути, які прив'язані до транскарпатських. По можливості вони охоплюють найбільш визначні місця Міжгірщини. Звичайно це маршрути середньої складності.

Є розроблені екологічно-пізнавальні маршрути на яких оформлені екологічні стежки, та історико-етнографічні маршрути з відвідуванням музеїв, пам'яток архітектури та культури, озпаймдсгаїям з народними традиціями та побутом. Інформаційні пункти та аншлаги на туристичних маршрутах розповідають про природу, історію та культуру краю.

Міжгірщина є також центром гірсько-лижнього спорту. Цьому сприяють як географічні та і кліматичні умови району. Зараз працюють витяги в смт Міжгір'ї, біля сіл Син. Поляна, Синевир, Подобовець, В.Студений. Є прокатні пункти гірських лиж.

Санаторно-курортний комплекс базується на цілющих джерелах мінеральних вод. У районі досліджено біля 40 джерел. Найбільш відомі джерела Соймівске, Вучківське, Келечинське, Колочавське, Верхньобистрянське. Запас води та її мінералізація дозволяє на базі цих джерел створювати санаторно-курортні комплекси з лікуванням захворювань травної, нервової, серцево-судинної систем та опорно-рухового апарату. Окремо слід виділити Келечинське родовище, вода якого сприяє лікуванню променевої хвороби. Цей великий потенціал мало використовується. Зараз працює лише санаторій "Верховина" на базі Соймівського родовища та водолікарня на базі Верхньобистрянсокого джерела.

За останній час значно зріс рівень рекламно-інформаційного забезпечення туризму та рекреації. Свої рекламно-інформаційні проспекти випустили НПП "Синевир", туристичні бази "Карпати", "'Едельвейс", санаторій "Верховина". Буклет з можливостями рекреації та туризму на Міжгірщині планується випустити в 2001 році. Крім того для рекламного забезпечення туристичної галузі використовуються засоби масової інформації (радіо, газети, телебачення). Зараз розробляється проект рекламної підтримки туристично-рекреаційного комплексу в Інтернеті.

У перспективі планується розширити спектр туристичних послуг шляхом збільшення можливостей дая розвитку існуючих видів туризму та розвитку екстремального туризму. У першому напрямку планується прокладання нових маршрутів, будівництво канатно-буксировочних доріг, реконструкція існуючих та будівництво нових туристичних баз, мотелів, кемпінгів та туристичних приютів. Для виконання цього завдання іде інтенсивний пошук інвесторів, партерів, мобілізуються власні ресурси. Особлива увага звергається на створення привабливого туристично-рекреаційного та інвестиційного іміджу району.



У 1953 році селищу, яке розташоване вздовж берега річки Ріка, на висоті 450 метрів над рівнем моря, було надано назву Міжгір’я.

Кількість мешканців становить 12 тис. чоловік. За національним складом 90% його – українці.

За 25 кілометрів від Міжгір’я, в околиці села Пилипець, знаходиться один з найгарніших водоспадів Карпат – Шипіт.

Мандрівники піднімаються сюди, щоб помилуватись красою куточка природи у буковій хащі під полонинами Яма, Гемба та великий верх.

Майже з 30 – ти метрової висоти, чіпляючись за величезні брили, гримить вода водоспаду. Він народжується високо в горах де закінчується ліс і відкривається простір боржавських полонин. Неподалік водоспаду, на схилі гори Ряпецька в с.Подобовець встановлено канатний підйомник оздоровчого комплексу „Карпати”, довжиною 1320 метрів. Крім того, тут споруджена швидкісна траса для гірськолижників, довжиною 2400 м.

На схилах гори Ряпецька неодноразово проводились всесоюзні змагання з гірськолижного спорту, в 1979 – 1980 рр. – першості Білорусії, Москви, України, змагання обласного масштабу.

Надзвичайного розмаху за останні роки набув туризм у Міжгір’ї. Глянувши на нищеподану карту ви зможете зробити висновок про кількість і різноманітність гірськолижних курортів, санаторій, водолікарень у нашому селищі. Особливо багато гірськолижних курортів у таких селах як Синевир, Пилипець, Студений, Подобовець, Колочава.

У самому Міжгір’ї, в основному, сконцентровані санаторій „Верховина”. лікарні, готелів приватного типу, мотелів, туристичні бази.





Але з-поміж вищезмальованих місць Міжгір’я належне та значне місце посідає Синевирське озеро.

7.Cиневирське озеро – історія та сучасність


Мандрівник, котрий подорожує по Міжгірщині, обов’язково захоче побувати на Синевирському озері. Щоб дійти до озера, якщо здійснювати пішохідний перехід з Міжгір’я, спочатку слід піднятися до роздоріжжя, по якому одна дорога веде до озера, а інша – до села Стригальні, назва якого пов’язана з вівчарством. За давніх часів тут на весні стригли овець. На озеро можна дістатися через це село полонинами, а можна піти головною дорогою і потрапити в інше село – Синевир, з відки і веде дорога до самого озера.



Сотні, тисячі вітчизняних та зарубіжних туристів упродовж року навідуються до Синевирського озера, щоб помилуватися його природньою красою. І варто бодай раз побачити це озеро, як воно назавжди врізається в пам’ять своєю мальовничістю. І неодмінно будить цікавість: звідки тут так високо воно взялося серед гір? Яка людська історія пов’язана з його виникненням?



Існує багато легенд та переказів про утворення цієї перлини Карпатського краю. Деякі з них говорять про наступне:

„Колись давно на землях, де тепер озеро Синевир, жив багатий газда, який мав багато всякої худоби – овець, баранів, корів, коней, птиці. Були в нього і слуги й вівчарі. Та одного разу газдові приснився сон, що те місце, де його маєток, провалиться під землю, а натомість утвориться глибоке озеро.

Коли вранці прокинувся, сон не давав йому спокою. Чоловік розповідав його іншим людям, але ті не вірили і лише насміхалися з нього. А осбливо він хотів переконати в цьому сина і промовляв до нього такі слова: „Сине, вір! Сине, вір!”.

Справді, не пройшло і року, як сон здійснився: одного разу земля затряслася, розкололася – і весь маєток провалися під землю. Загинува і багач, і його син, і все, що було на обійсті. Люди з ближніх околиць, що чули, як газда переконував:”Сине, вір!” – запам’ятали ті слова. І озеро, яке утворилося на місці маєтку, назвали Синевир – від слів „сине, вір”...”



Інша легенда каже: „ Там, де починається Чорна Ріка, колись давно жив один дуже жорстокий багатий пан. І була в нього дочка, найкраща в усій околиці, звали її Синь. Гуляючи горами, вона одного разу зустріла пастуха, який випасав вівці. Хлопець сподобався їй і вона закохалася в нього.

З того часу відлучалася з дому частіше. Про те довідався її батько і вирішив прослідкувати, куди і за чим вона ходить щодня на ту гору, де пастух вівці випасає. Він найняв слугу і наказав йому слідкувати за своєю дочкою. Увечері слуга вернувся і доповів панові, як його донька Синь зустрічається з молодим пастухом на ім’я Вир.

Розгніваний пан вирішив убити легіня, бо хотів видати дочку за панича. І одного разу, коли хлопець попасував вівці, панові слуги спустили з гори величезний камінь, який скотився вниз і вбив хлопця з вівцями. Дівчина, дізнавшись про смерть коханого, побігла на те місце, сіла на каменя і почала гірко плакати. Не відомо скільки вона там сиділа і плакала, але з її сліз набралося ціле озеро. Сльози затопили все провалля, лишився незатопленим лише камінь, на якому сиділа дівчина. Його видно і сьогодні, який стримить серед озера невеличким острівцем.

Люди почали називати озеро Синевирським – на честь дочки багатія Сині та простого пастуха – Вира. А оскільки і хлопець і дівчина були дуже вродливі, то і озеро дуже гарне і чарує око своїх відвідувачів.


Дійсно, науково обгрунтовані умови виникнення Синевирського озера намагалися пояснити ще за часів панування Радянського союзу. Повідомлялось, що за ініціативою Закарпатського обкому Компартії України ВЛЗО „Закарпатліс” вченими Академії наук УРСР почалось вивчення озера та його околиць зметою збереження цього унікального в українських Карпатах пам’ятника природи. З тих пір наші знання про озеро значно поповнились. Одержано дані про його морфометрію, фактори, що зумовлюють гідрологічний режим, температурні умови тощо. Визначено час та умови утворення Синевирського озера, вивчено озірне осадконагромадження і його вплив на майбутні водойми.

Перш за все виявилось, що різні, досить розбіжні, дані про площу Синевирського озера, його глибину... правильні.

І ось чому. Дорога на озеро веде вздовж Синевирського потоку, що витікає з озера і впадає в р. Тереблю. Витік потоку підземний, на поверхні він з’являється за 350м від озера, саме там, де споруджено грот. Проте це не єдиний витік – трохи вище гроту з-під каміння на поверхню виривається значно менший від Синевирського потік. Підземний, названий так тому, що він повністю, до злиття з Синевирським протікає під землею. Ці два потоки служать шляхами відпливу води з озера або його розвантаження.

Живиться ж воно, головним чином, чотирма гірськими потоками, що збирають воду на схилах довколишніх гір – Красної, що на північ від озера, Озірної та Кліви. Це відповідно потоки Озірної, Полонинський, Смерековий і Клівський. Крім цього, вода надходить в озеро з кількох дуже незначних підземних джерел, а під час сильних злив – з тимчасових потоків, що діють короткочасно, але зносять в озеро велику кількість води. Таким чином, живлення Синевирського озера відбувається за рахунок атмосферних опадів, що зносяться постійними й тимчасовими потоками.

Якби приплив води в озеро був рівним її відпливу, то рівень води в ньому, його площа, глибина залишалися б постійними, але це не так. Під час літніх злив або інтенсивного весняного танення снігів приплив води в озеро перевищує її відплив, отже рівень води піднімається. В суху або без великих опадів погоду відплив води більший, ніж її приплив і рівень озера падає. Таким чином, атмосферні умови регулюють положення рівня води в Синевирському озері і, тим самим, його площу, глибину, об’єм води. Наприклад, в липні 1982 р. Площа плеса озера складала 6.5 га, а в червні 1983 р. – 5.7 га. Найбільша глибина була, відповідно, 21.6 та 20.9 м, об’єм води – 406.3 та 346.5 тис.куб.м. Дані за червень 1983 року відповідають середньому рівневі озера за час трирічних спостережень. При цьому рівніострівець посеред озера піднімається над водою на 0.6 м. При високому рівні води, в липні 1982 році острівець був повністю затоплений, глибина озера над його вершиною складала 0.1 м. Ще вищим був рівень озера в травні 1983 року, коли глибина над островом складала 1.15 м, площа поверхні озера – 7.6 га, об’єм води – 457.5 тис. куб.м. При найнижчому з рівнів, що спостерігався нами, гребінь острова підносився на 2.4 м над водою, а площа Синевирського озера скоротилася до 4.45 га, глибина – до 19 м. Отже, за трирічний період спостережень коливання рівня сягали 3.55 м і ця величина не є максимальною: за деякими ознаками, якими є, наприклад, хвилеприбійні знаки, амплітуда коливань рівня озера досягала близько 5 м. При цьому площа плеса змінюється на 70, об’єм води – на 40 процентів.Ось чому різні дані про площу, глибину озера можуть виявитись провильними, якщо не вказати час, до якого відносяться наведені цифри. Систематичними вимірюваннями розходів води в Озірному, Полонинському, Смерековому, Клівському, Синевирському й Підземному потоках у співставлені з коливаннями рівня води в Синевирському озері встановлено, що з січня по березень рівень понижується, відтак до травня – червня піднімається, а пізніше знову падає.

Цей загальний хід зміни рівня води може ускладнюватись сильними зливами влітку, а часом і зимою. Хоч річні криві зміни рівня води в озері симбатні, тобто мають одинаковий хід у відповіднв сезони, їх положення відносно рівня моря в різні роки у співставимі проміжки часу суттєво відрізняються. В середньому найвищий рівень Синевирського озера спостерігається наприкінці квітня, в травні, на початку червня. В цей час острівець затоплений, а плесо озера розливається далеко в затоки, аж під пішохідні мостики над Озірним та Полонинськими потоками, глибина під якими сягає 0.5 – 0.7 м. Один із найнижчих рівнів води можна спостерігати в жовтні. Це дуже гарна пора на озері: багато погожих сонячних днів, ще тепло, хоч ранками відчувається подих близької вже зими. Знайомий нам острівець, тоді перетворюється у досить великий, на фоні скороченої поверхні озера, острів. А наприкінці листопада – початку грудня озеро вкривається кригою.

Висловлювались побоювання, що Синевирське озеро міліє, бо з нього витікає більше води, ніж припливає, особливо в маловодні роки. Пропонувалось зарегулювати відплив води із озера з метою постійного підтримання в ньому високого рівня. Що ж стосується тимчасових понижень рівня води в озері, то, як бачимо, вони досить суттєві. Та чи існує тенденція прогресивного зниження середнього рівня озера, чи загрожує озеру прогресивне обмілення?

Наявні матеріальні режими спостережень свідчать про те, що за короткий час, протягом якого ці спостереження проводились, такої тенденції не помічено. Щоб більше впевнено відповісти на це питання, потрібно продовжувати вивчення режиму Синевирського озера протягом тривалого часу – десяти, двадцятьи і більше років, як це робиться при вивченні метеорологічних умов.

Приплив води в озеро різко змінюється не тільки протягом року, але й окремих днів. Наприклад, восени дебіт найбільшого, Озірного потока становить 4 -5 л/с, а під час сильних злив він збільшується до 60 – 100 л/с. Відплив води з озера теж не є постійним, він змінюється відповідно до зміни дебітів потоків, що його живлять. Максимум припливу води відповідають максимуму її витоку. На час різкого збільшення припливу води загальний її розхід з озера менший припливу – озеро наповнюється водою. Протягом більшої частини року розхід дещо більший за приплив – озеро міліє. Незважаючи на те, що період, колиприплив переважає над відпливом, становить всього 2 – 3 місяці на рік, рівень озера за цей час значно зростає. Темп його зростання за добу становить 0.8 – 1 м і більше в той час, як темп зменшення рівня не перевищує першихсантиметрів за добу. Встановлено, що між розходом води з озера і положенням її рівня в ньому існує прямий зв’язок.

Цікаво, що за низького стояння води в Синевирському озері потік Підземний цілком пересихає: підводні тріщини, якими із озера відводиться вода цього потоку попадають в зону аерації. Одночасно в 2-3 рази зменшується дебіт Синевирського потоку. Аналіз залежностей між положенням рівня озера і розходом води з нього свідчить, що можливий найнижчий рівень води в Синевирському озері може встановитись на позначці 968 м над рівнем моря. При такому рівні із західного берега до острова можна перейти вбрід.

Цікаво, якої інтенсивності опади спричиняються до підйому озера? Чи існує загроза переповнення озера під час тривалих інтенсивних злив? Для відповіді на ці питання слід врахувати, що розхід води із Синевирського озера тим більший, чим вище рівень води в ньому. За низьких рівнів роззхід води в Синевирському потоці коливається в межах 20 – 40 л/с, при високих рівнях він сягає 100 – 150 л/с. Отже, чим вищим стає рівень озера, тим більшої інтенсивності потрібен приплив води, щоби забезпечити подальше його зростання. Загроза переповнення озера малоймовірна: це могло б статись, якби приплив води інтенсивністю 500 л/с тривав без перерви 23 доби, іншими словами, якщо б дощі, інтенсивністю 500 л/с тривав без перерви 23 доби, іншими словами, якщо б дощі, інтенсивністю десь 22 мм на добу не припинялись протягом більш трьох тижнів.

Таким чином, Синевирське озеро являє собою природну авторегулювальну систему, в якій досягається відносна рівновага між кількістю атмосферних опадів, загальним припливом води і її відтоком через пустоти в греблі. В ньому сформувався такий природний гідрологічний режим, який забезпечує певну циркуляцію води, її термічний і газовий (насиченість киснем) режими.

Без сумніву, надійною є природна гребля, завдяки якій утворилося озеро. Величезні маси пісовиків вигодської світи палеогену зсунулися з південного схилу гори Красної і повністю перегородили древню долину Синевирського потоку, що в ті часи вбирав у себе води води всіх чотирьох згадуваних вище потоків. Площа цього потужного обвало-зсуву, товщиною до 38 м, становить 60 тис. кв.м, об’єм – 847 тис. куб.м. – вдвоє перевищує об’єм води в озері.

Природна гребля складена великими блоками й брилами та дрібнішими уламками тріщинуватих пісковиків з невеликими прошарками аргілітів. Проміжки між великими брилами заповненідрібнішими уламками. Така будова греблі суттєво утруднила фільтрацію води через її тіло, але не змогла запобігти їй повністю: в деяких місцях умови для проникнення води через греблю були сприятливими. Почалось розвантаження озера, котре, таким чином, стало протічним.

Температура води на поверхні Синевирського озера влітку, в теплу сонячну погоду досягає 17 – 20 ºС, але вже на глибині 2.5 м вона зменшується до 13.4 м, на глибині 7.5 м становить 7.8 на глибині 17.5 м – 3.6 ºС. Глибинні шари води в Синевирському озері і влітку, і зимою мають одинаково низьку температуру, отже – одинаково збагачені киснем.

Коли утворилося Синевирське озеро?

Очевидно, його котловина почала заповнюватись водою відразу після утворення природної греблі, проте визначити, коли саме відбувся обвало-зсув – неможливо. Але вік озера можна визначити за віком найдавніших озірних осадків, їх потужності, органічними рештками в них тощо.

Разом з наповненням озера водою на його дні почав осідати мул, товщина якого в устях потоків зараз досягла 10 – 12 м. Шари мулу, що залагають найглибше, синхронні часові утворення озера. Абсолютний вік уламка ялиці, піднятої з дна озера на глибині 17 м, визначений радіовуглецевим методом складає приблизно 3.6 тис. років. Проте ік озера значно більший: очевидно 3.6 тис. років тому деревина була занесена в озеро, що існувало вже дуже давно. Про це свдчить вивчення спор і полку деревних, кущових та трав’янистих рослин, які зносились в Синевирське озеро і відкладались у шарі озірних відкладів, товщиною 6 м, в усті Озірного потоку. Споропилкова діаграма свдчить про те, що в найдавнішій частині розрізу озірних відкладів відзначаються сліди потепління клімату, яке ототожнюється в Карпатах з періодом між середньою і пізньою дріасовими фазами похолодання, приблизно 11400 до 10800 років тому назад. Цей час відповідає археологічній епосі мезоліту, отже свідками утворення Синевирського озера могли бути люди кам’яного віку. Як бачимо, легенди відображають озеро значно молодшим, ніж воно є насправді.

Яка подальша доля озера, що загрожує його існуванню?

Вище вказувалось, що обміління Синевирського озера внаслідок інтенсифікації витоку з нього води боятися не слід. Отже, ніякої загрози обміління озера не існує? На жаль, це не так.

Синевирське, як і кожне озеро, в своїй історії переживає періоди молодості, зрілості, старості й відмирання. Разом з водою або рідким стоком озеро щодоби однржує певну кількість твердого стоку, який практично весь ввідкладається на дні – спочатку поблизу устів потоків, відтак далі вглиб озера. Утворюються обширні мілководдя, сприятливі для поширення водної та болотної рослинності, яка, відмираючи, відкладається разом з твердими частинами на дні озера. Західна частина Синевирського озера вже дуже суттєво замулена, глибини тут навіть при високому рівні води не перевищують 2 – 4 м. Загальна кількість наносів в озері складає близько 250 тис.куб.м, тобто 60 процентів об’му води. Таким чином, нагромадження осадків в озері поступово, але неухильно веде до зменшення його глибини й площі водного дзеркала, тобто до обміління.



Процес цей щоправда, повільний, але його швидкість із зменшенням глибини озера і збільшення мілководдя буде зростати. Інтенсивність замулювання озера можна зменшити в 3 – 4 рази, якщо відповідно зменшити твердий сток в озеро. Для цього на шляху потоків, що живлять озеро, потрібно спорудити спеціальні греблі з метою утворення басейнів відстійників. В них осідатиме значна частина твердого стоку. Важливо також не допустити зносу твердого матеріалу тимчасовими потоками й рівчаками, що еродують береги під час негоди. Цього можна досягнути закріпленням берегів і схилів підпорними стінками, посадкою кущових і трав’янистих рослин, спорудженням дренажних канав уздовж існуючих доріг. Відповідні рекомендації передані вченими керівництву краю і області.

Синевирське озеро має велике наукове, народногосподарське (розведення озерної форелі, харіуса), естетичне та рекреаційне значення і, без сумніву, буде збережене для нашого і майбутніх поколінь. Воно повинно бути значним елементом Національного парку




Августин Волошин (17. 3. 1874—1946), провідний культ. і гром.-політ. діяч Закарпаття, гр.-кат. свящ., 1924 іменований папським шамбеляном. Нар. в Колечичині на Закарпатті. Студіював у богословській семінарії в Ужгороді, на теологічному фак. і високій пед. школі в Будапешті. З 1900 проф. учительської семінарії в Ужгороді, в 1917—38 її директор. Під його керівництвом виховувалися учительські кадри, які внесли багато до нац. відродження Закарпаття. З кін. 90-их pp. В. брав активну участь у культ. і вид. житті; публікував підручники, редаґував і видавав єдину укр. газету в Угорщині «Наука» (1897—1918), згодом «Свобода» (1920—38). 1907 випустив угор. мовою «Практичну граматику малоруської мови» (нагороджену Академією Наук у Будапешті), в якій обстоював живу нар. мову та мовну спільність усіх українців.

Постать Президента Карпатської України Августина Волошина має стояти, безперечно, в одному ряду із найвизначнішими діячами світу першої половини ХХ століття. Талановитий вчений-педагог своєю любов'ю до рідного краю і народу зумів піднестися до рівня вдумливого і далекоглядного політика, який у непростій суспільній атмосфері того часу виводив молоду незалежну Карпатоукраїнську державу на єдино правильний шлях розвитку. Приклад його гідний наслідування і тепер, коля вся Україна потерпає від економічних негараздів. Та замість того, щоб сказати народу правду про стан у країні, уряд й далі заходить у борги іноземних банків, чого не дозволив собі А. Волошин ще шісттдесят років тому. Боялися і тоді, боїться і нині світовий капітал чийогось самостійного розвитку.

У 1918—20 В. відіграв визначну ролю в політ. самовизначенні Закарпаття як чл.-засновник Руської Нар. Ради в Ужгороді, а потім гол. Руської (Укр.) Центр. Нар. Ради. 1920 іменований чл. тимчасового автономного управління Підкарп. Руси. Разом з ін. діячами Закарпаття В. заснував Христ. Нар. Партію, від якої був обраний послом до чехо-словацького парляменту (1925—29), В. очолював ряд культ. і госп. установ краю: Педагогічне Т-во Підкарп. Руси, Підкарп. Банк й ін.; організатор Учительської Громади, почесний гол. т-ва «Просвіта» в Ужгороді. В подіях держ. орг-ції Карп. України (1938—39) В. став центр. постаттю: 26. 10. 1938 през. ЧСР іменував його прем’єром автономного карп.-укр. уряду. Сойм Карп. України 15. 3. 1939 обрав В. през. незалежної держави. Після окупації Закарпаття угорцями В. перебував на еміграції в Празі, присвятивши себе наук. і пед. діяльності; проф. УВУ. В травні 1945 був арештований і вивезений до СССР, де помер у невідомих точно обставинах.

Августин Волошин написав для початкових і сер. шкіл ряд підручників — граматики, фізики, хемії (співавтор М. Велигорський), читанки, курс педагогіки для семінарій «Пед. психологія» (1920), «Педагогіка і дидактика» (1920), «Коротка історія педагогіки» (1921), «Логіка» (1935), «Методика» й ін. В Празі В. написав у кількох тт. заг. «Нарис педагогіки». З ін. публікацій відомі: «О письменнім язиці Підкарп. Руси» (1921), «Спомини» (1923), «Дві політ. розмови» (1923). В., виступав також як літератор під псевд. А. Верховинського, написав побутові драми: «Маруся Верховинка» (1931), «Без Бога ні до порога» (1935).

Всебічна діяльність В. і його великі заслуги у всіх ділянках життя дали підставу до того, що його ще за життя названо «батьком» укр. відродження на Закарпатті.

Найбільш складним є пояснення назви краю. Згідно з Чехословацькою конституцією, від лютого 1920 року наш край мав назву "Підкарпатська Русь". Керівництво ЧСР вважало, що назву краю має визначити сойм Підкарпатської Руси. але такий не був скликаний, хоча в офіційному документі - Генеральному Статуті (1919) було обіцяно обрати і скликати засідання сейму протягом дев'яноста днів. Тому у 1938 році уряд Карпатської України своїм Декретом поряд з назвою "Підкарпатська Русь" ввів і нову назву "Карпатська Україна", здійснивши 12 лютого 1939 року вибори до сойму Карпатської України.
Чергового дня, тобто 15-го березня 1939 р., вже під-гуркіт мадярських гармат і клекіт скорострілів, о годині 3:20 по полудні, найстарший віком посол, о. Августин Волошин, відкрив сесію Сойму такими словами:

Світлий Сойме!
З глибини душі відчуваю важність тих слів, якими ославив я Вас, як першу законно вибрану політичну репрезентацію нашого народу. При цій нагоді переживаю найвизначнішу хвилину свойого життя.
Світлий Сойме!
В цих словах криється величезна важність нинішнього історичного дня. Боже Провидіння дозволило мені відкрити Перший Сойм Карпатської України словами Тараса Шевченка:

Встане Україна, світ правди засвітить
і помоляться на волі невольничі діти.......

В протоколі майже п'ятигодинного допиту 24 травня 1945 року на прохання слідчого Вайндорфа дати свідчення про свою політичну діяльність, А. Волошин сказав:

"В 1919 році я був організатором так званої "Християнської народної партії" на Подкарпатській Русі. Аналогічні по програмі партії існували в той час і Чехословацькій Республіці: в Чехії та Моравії - так звана "Людова партія" (народна партія), а на Підкарпатті, як я вже сказав, "Християнська народна партія". Одночасно існували Аграрна, Соціально-демократична, Торговців і промисловиків, Угорська народна, Румунська народна партії та інші. Восени 1938 року на базі всіх партій, які існували в Підкарпатській Русі, утворилося так зване "Українське нароодне об'єднання", тобто нова партія, яка проіснувала до 15 березня 1939 року, до моменту окупації угорськими військами Закарпатської України".

Питання Вайндорфа: "Чи існувала комуністична партія в Підкарпатскій русі?"
Відповідь А. Волошина: "Так, існувала."
Питання Вайндорфа: "Що трапилось з комуністичною партією після утворення "Українського народного об'єднання"?"
Відповідь А. Волошина: "Після Мюнхенських подій, що відбулися в перших числах жовтня 1938 року, тодішній чехословацький уряд видав закон про розпуск комуністичної партії Підкарпатської Русі і таким чином на території останньої стала існувати тільки одна партія - Українське народне об'єднання".

На допиті 5 червня 1945 року на питання майора Вайндорфа про ставлення А. Волошина до Радянського Союзу, заарештований відповів прямо, що ні він, ні жоден член його уряду не відчував симпатії до сталінського режиму в Росії та на Україні А також те, що його діяльність була антирадянського спрямування.

Закарпатська Україна після закінчення першої світової війни знаходилася в складі Чехословакії. У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпаття різко змінився. У результаті Мюнхенської змови західних держав з Гітлером почався розділ Чехословакії. Влада центрального уряду Праги була номінальною. Словаччина одержала автономію в рамках Чехословацької республіки. З'явилася можливість надати самоврядування також і Закарпаттю, про що уряд барився цілих 20 років.

В остаточному підсумку 11 жовтня 1938 р. Закарпаття одержало автономію. Автономну адміністрацію краю спочатку очолили русофіли, але, скомпрометовані всієї попередньою політикою в суспільстві вони підтримки не одержали. До такого повороту подій були готові українофіли, лідер яких Августин Волошин очолив новий крайовий кабінет. У Закарпаття почалася побудова автономної української держави. З ініціативи А. Волошина в січні 1933 р. була утворена політична організація закарпатського населення. Ця організація стояла на платформі державотворення і мала назву «Українське національне об'єднання» (УНО). Дане об'єднання очолило процес державного будівництва в Закарпаття. На 13 лютого 1939 р. були призначені вибори в парламент-сейм Карпатської України. Вибори в сейм завершилися блискучою перемогою прихильників суверенітету Закарпаття - за них проголосувало 92% усіх виборців, що брали участь у виборчій акції.

15 березня 1939 р. на засіданні Сейму з ініціативи УНО була проголошена самостійність Закарпатської України. Сейм прийняв закон, що містив такі пункти:

1. Карпатська Україна - незалежна держава.

2. Назва держави - КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.

3.Карпатська Україна - республіка на чолі з президентом, обраним сеймом Карпатської України.

4.Державною мовою Карпатської України є українська мова.

5.Кольору державного прапора Карпатської України - синій і жовтий. Президентом Карпатської України став Августин Волошин. Це рішення приймалося під гуркіт снарядів, що рвуть: 14 березня угорські війська вторглись у Закарпаття й окупували його. Ще раніш вони захопили частину краю, змусивши уряд провести засідання в Хусті. Воєнізована організація, утворена для захисту краю - Карпатська Січ, незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення переважаючих сил супротивника. Закарпаття виявилося в міжнародній ізоляції.

З відкритою ворожістю відносилося до нього сталінське керівництво СРСР, вбачаючи в цьому негативний приклад і вогнище українського «самостійництва». У своїй мові на ХУІІІ з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. И.Сталін з неприхованим знущанням і сарказмом говорив про прагнення Карпатської України домогтися самостійності і почати справа звільнення всієї України. "Комашка, що хоче приєднати до себе слона", - такими словами характеризував він карпатоукраїнців.

Закарпатська Україна була окупована Угорщиною, що активно підтримувала фашистська Німеччина. А.Волошин разом з урядом змушений бути емігрувати. Незважаючи на морок окупації, що знову опустився на Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало нездоланне прагнення українського народу до утворення власної держави, його неприборкану готовність до жертв в ім'я досягнення цієї бажаної світлої мети.

7.2. Юрій Венелін - син українського народу.

7.3. Василь Гренджа – Донський – поет Міжгіржини.

7.4. Василь Такач –

Визначні місця і пам’ятки архітектури.
Із записок науково – теоретичної конференції, яка два роки тому проходила під егідою ЮНЕСКО, де обговорювались питання збереження історико – культурних і духовних пам’яток державної архітектури країн Трансільванії, стало відомо, що Міжгірщина має чотири види цього зодчества. За слова учасниками європейського наукового зібрання, скульптура – монументаліста Михайла Беленя, до таких зараховані церкви Колочави – Горба, Ізок, Торуна, Рекіт та Пилипця. Бо ж колишня Верховина із-зі своєї бідності на пам’ятки з іншого будматеріалу спромогтись не могла. Хоч намагання були ... . Населені пункти прикрасили згодом кам’яні церкви, численні придорожні хрести, каплички, фігурки святих, горельєфи ... Так звана скульптура малих форм. І тільки наприкінці минулого і в першій половині нинішнього століття на мапі Міжгірщини появляються більш значні скульптурно – художні твори. Це – барельєфи О.Духновича та І.Гурдзана в Колочаві та Лісківці, пам’ятники символи вівчарства в Колочаві, Великому Кобзареві в райцентрі. Та ще до цього можна віднести 2-3 обеліски полеглим героям – землякам.

5„Відродження” Міжгірщини.

„Відродження” Міжгірщини – цю духовну прогалину треба було чимось заповнити. Так з’явились на мапі Міжгірщини, майже в кожному населеному пункті, барельєфи, обеліски, встановлені на честь полеглих у боротьбі з фашизмом героїв – земляків. Але більшість з них – це звичайна штамповка. Окремі вражали такою „совецкой безвкусицой”, що хоч очі відвертай.

Але відрадно, що тодішнє керівництво району не жило цілком на поводку у владних структур столиці. Воно шукало вихід з духовної кризи. Тоді й народився задум щодо виготовлення пам’ятників поету Олексі Янчику з В.Студеного, чеському письменнику – антифашисту Івану Олюбрахту, метру літературної Верховини Василю Гренджі – Донському. Втілити його в життя доручили Михайлу Беленю – члену Спілки художників України.

Герб району буде виготовлено з каменя. В центрі герба розміщено символ унікального явища природи на Міжгірщині – Синевирське озеро, прозване нишими пращурами „Морським оком”. Елементи симоволи лівої та правої частин герба відображають багату фауну нашого гірського краю. В нижній частині розміщені елементи, які символізують основне багатсьво Верховини – мінеральні джерела – життєдайну силу землі. А також її „зелене” золото – хвойні ліси, які образно називають легенями Європи. Три листочки липи ще з часів Київської Русі є символами віковічності слов’янського народу. Риба – це символ багатства верховинських річок – потічків, їх чистоти. Відомо, що австро – угорським магнатам до столу подавали форель саме з наших країв.

Всі елементи зображувальних площин поділені і водночас об’єднані простим силуетом візантійського хреста, на тлі якого розміщені церква, дзвін і ключі. Ці три символи відображають духовне багатство горян, утвердження на цій землі східнохристиянського тисячолітнього віросповідання і його обряду. Церква – це ще й символ найбагатшої в Східній Європі верховинської дерев’яної архітектури.

Даним композиційним вирішенням герба автор засобами символів максимально розкриває красу і величні частки бойківської Верховини – Міжгірщини, її природні і духовні багатства. В кольоровому вирішені Михайло Белень використає червоне золото, срібло і спокійну гамму пастельних кольорів, які гармонічно поєднають всі елементи композиції герба і радуватимуть зір глядача. Герб вирішено встановити на фасаді адмінбудинку райдержадміністрації і районної ради.

Та варто подивитись і навколо, що ми маємо ... . Крім безцінних дарунків наших предків у вигляді святинь дерев’яного зодчества – храмів Господніх, скарбниць християнської моралі і релігійних переконань, у районі надто мало скульптурних витворів, які були б окрасою і „візиткою” наших сіл і райцентру. Нині геральдика в певній мірі може заповнити цю духовну прогалину. А ще добре, що є люди, справжні патріоти Верховини, які хочуть збагатити культурно – духовні надбання краю, наповнити їх новим змістом, з оглядом на сиву давнину.

У верхній частині герба позначена дата 1415 р. – це перша письмова згадка про заснування тут династією угорських графів Урмезеїв містечка у мальовничій долині, оточеній високими гирома, покритими пралісами, буйними травами, де з-під землі б’ють цілющі води, горяни відгодовували для багатіїв Трансільванії робочу худобу (коней, волів, биків). Це знайшло відображення в третьому елементі герба – символів круторогих волів, якими виконували в давнину найважчі сільськогосподарські роботи.

Внизу на фоні гір, зображені дві постаті горян, що торгують збіжжям для худоби. Відомо, що у Воловому був найбільший ринок торгівлі худоби на Верховині. Австро – угорські магнати вважали це місце найкращим для скотарства і відгодівлі скотини. А ще тут царювали величезні полози і красені – орли, які викрадали навіть овець у вівчарів ....

На території тодішнього Волового налічувалось кілька мінеральних джерел з цілющими водами. Дещо пізніше ріка, утворена у Соймах з двох потоків – ізківського і торунського – отримала географічну назву Ріка. Вона кишіла найціннішими видами риби басейну Тиси. І сьогодні в ній можна „вполювати” лососеві.

Перший елемент композиції – дзвін і на його тлі перехрещені ключі, символізують віковічний сполох у душах горян, віру в Бога, міць і силу їх духовного буття, гармонійне злиття з неповторною природою.

Безумовно, кольорове вирішення кожного з п’яти елементів – символів, виконане згідно з канонічними вимогами геральдики, справить зовсім інакше враження на глядача. З погляду сьогодення на історію Волового (Міжгір’я), автор вдало підібрав символіку герба. Тут наші предки жили. Кохались, ростили дітей, займались скотарством і землеробством ... Тут до безтями любили рідні гори, молились Богу і завжди вірили в кращі часи свого буття, що продовжується й сьогодні. І ця віра – надіє не вмирає ... .


Міжгір

Міжгір

Міжгір






2013-10-24
переглядів: -3590
джерело: Шкелебей Михайло Васильович Лозянський НВК «ЗНЗ І-ІІ ступенів – ДНЗ» с. Лозянський, Міжгірський район

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(лозянське)

свіжі коментарі:
(лозянське)

всі коментарі

найбільше читають:
(лозянське)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.