Крик душі… Моя думка на сьогоднішній день! Я, Явдик Володимир Іванович власник автомобіля alfa romeo 156 заявляю,що на сьогоднішній день я своє авто розмитнювати не буду,тому що ціна розмитнення становить 2500-3000€,а таких коштів в мене немає. Я вважаю, що я живу в Україні де середня зарплата становить 5000грн.,а розмитнити моє авто буде становити до 80 тис.грн.це абсурд і здирництво.

Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село репинне


Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці

Нещодавно «Гражда» видала художньо-документальну книжку Василя Бряника «Відгомін зболеної душі». В ній він описує не лише власну нелегку долю, а й побратимів. Про самого автора – наша нинішня розповідь.

Мордування у Мордовії і Омську


Він народився в Репинному Міжгірського району 8 січня 86 літ тому, коли всі колядували-веселилися. Хлопець виявився середульшим у селянській родині. Старшим був брат Федір, а наймолодшою стала сестра Анничка, обоє нині мешкають в Ужгороді. Ясна річ, батьки безмежно тішилися «різдвяному» синочкові й гадки не маючи, що замість блаженної долі (у народі звикли вважати тих, хто з’явився на світ у великі християнські празники, особливо щасливими) його підстереже злий жереб. А лихо підчатувало юнака ще в 17 років.

Василь тоді вчився в 9 класі у Воловому (теперішнє Міжгір’я). Здібний до науки, мріяв після десятирічки здобути спеціальність. Цими думками жила й старшина, передусім батько – порядний ґазда, якому після завершення Другої світової війни одразу не сподобалися нові порядки «червонозоряних визволителів». Він був дяком і вважав за великий гріх, що в земляків масово почали відбирати домашню худобу, нажите мозолями майно, силоміць заганяючи людей у колгоспи. Супе­речки й непокора виявлялися марними, за них можна було загриміти за ґрати. Якось, виливаючи свій гнів щодо неподобств нової влади, радив синові бути обережним у розмовах, щоб не поплатитися. Однак Василь відважився на відверту бесіду в колі ровесників. Репинцем-школярем зацікавилися патріоти з організації українських націоналістів, яка діяла й у Воловому.

Так він став членом «Граніту Верховини» – місцевого осередку цієї спілки. Несподіванкою для Яворенка (псевдонім, котрий дали Брянику підпільники) якось виявився під його подушкою в гуртожитку гумовий шрифт для друкування листівок. Саме такі знаки-літери для ручного відтиску агітаційних матеріалів напередодні доручили йому дістати. Не розуміючи, чим пахне неочікуваний «сюрприз», Василь вирішив сховати його під сходинками інтернату. Як з’ясувалося, «подарунок» підсунули продажні агенти-сексоти, що співпрацювали з НКВД у пошуку «ворогів народу».

Тодішні кадебісти забрали юнака безпосередньо зі школи. Почалися допити на хамському лексиконі з російським акцентом, та ще й із кривавим рукоприкладством. Щодо таємного шрифта й конспіративного посвідчення мусив розсекретитися, бо ж зрозумів – хтось із так званих своїх підло здав його. Зате відважно не повідомив жодного прізвища соратників. Під час обшуку в батьківській оселі антирадянщини не знайшли. Далі був конвой до Ужгорода, а звідти – заслання за сумнозвісними ст. 54 «а» та 54-11 КК УРСР у виправно-трудовий табір, який дислокувався в Мордовії. Туди їхав поїздом-товарняком цілий тиждень із диким раціоном – видавали мізерний пайок черствого хліба й оселедці, від яких неймовірно хотілося пити, але воду охоронці безжалісно обмежували.

Три роки малолітній в’язень ГУЛАГу жив у тайзі, оточений колючим дротом та вежами з озброєними сторожами. Їхній барак нагадував конюшню – дов­железне приміщення з толевим дахом. Хто спав на другому ярусі нар, головою впирався у страшенно холодну взимку стелю. На ніч намертво зачиняли двері.

Суворо забороняли навіть молитися – серед невільників знаходилися і священики, котрі прагнули бодай псалмами полегшити страждання побратимам по нещастю. Годували баландою і знову-таки – нечищеними оселедцями. Не давали спокою не лише нелюди, а й воші. Навіть за тяжких хвороб до каторжників рідко підпускали медиків. Трупи штабелювали біля котельні, а потім вивозили в невідомому напрямку. І все-таки верховинцю трохи пощастило – з лісоповалу через слабке здоров’я його згодом перевели в цех пошиття військового обмундирування. А в 1954 році Василя Бряника переміщають в Омськ на будівництво нафтопереробного заводу. Тут теж пекельні умови. Вручну лопатою копає замерзлу землю для котловану. Поруч люди гинули, як мухи, підкошені муками. Траплялися відчайдушні заворушення, але смуту придушували розстрілами й навіть гусеницями танків, жорстоко розтоптуючи тіла бунтівників…

Амністоване літо 1956-го


Хоча душогуб Сталін помер і невдовзі наступила хрущовська відлига – невинно ув’язнених поступово звільняли, – Василь продовжував терпіти тортури. І тільки 7 липня 1956-го за скорочення тюремного строку на 3 з половиною роки його випускають на волю. Це пам’ятне амністією літо він називає своїм повторним народженням. Добравшись із Росії поїздом до Хуста, звідти, попри те, що йшов пішки й мав підточене здоров’я, летів немов на крилах до рідної домівки. В Ізі посміхнулося перше щастя після тривалого страдництва – підібрав попутній лісовоз, на якому вмостився на підніжці. Мати не відразу впізнала 24-річного сина – настільки виглядав виснаженим. Зате потім радості в родині не було меж, бо вже втрачалася віра в повернення.

Та ба, КДБ продовжувало тримати амністованого «бандерівця» в полі зору й на малій батьківщині, тож юнак довго не міг працевлаштуватися. Виручив брат-тракторист, який у районі встановлював високовольт­ну лінію: пробив протекцію в начальства, щоб Василь із сокирою поруч прорубував у лісових масивах прогалини. Через два роки лише Божим дивом Бряник вступає в Київський електротехнікум, втаємничивши судимість. А на саме 8 березня 1964 року на рушничку щастя із землячкою Оленою Оленич поєднують свої долі. Разом вони виростять двох синів – Василя та Михайла, котрі з невістками потішили їх п’ятьма онуками.

Нарешті довірили інакодумцю й роботу. Все трудове життя пройшло на деревообробному заводі Міжгірського лісокомбінату, де спочатку кочегарив, а потім був майстром електродільниці. Одного разу стався прикрий випадок: його незаслужено понизили в посаді, але істина все-таки восторжествувала – на зубок знаючого свою справу Василя Івановича небавом поновили на попередньому посту з вибаченням директора. Про нього практично всі файної думки, хто працював пліч-о-пліч.

Хоч уже поважний вік має В. Бряник, але він у вирі активного життя. Очолює райорганізацію політв’язнів і репресованих, є провідником місцевого осередку ОУН. Постійно буває серед шкільної молоді, закликаючи її наполегливо вести пошукову роботу, щоб зникали білі плями в історії нашого українського народу. Ставши ініціатором встановлення пам’ятника січовим стрільцям поблизу місця їх страти в Соймах, у минулому репресований, а нині реабілітований верховинець прагне втілити ідею в життя, спонукаючи до конкретних дій як владу, так і громадськість. І у своїх нівроку 86 неспокійний духом борець-гуманіст, ветеран-патріот молоду незалежну Україну мріє бачити щасливою у світовій спільноті.



2018-07-23
переглядів: 400
джерело: Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(репинне)

свіжі коментарі:
(репинне)

всі коментарі

найбільше читають:
(репинне)



© Сергій Росада 2013-2018, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.