Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

Він був гордістю нашого села


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село синевир


Він був гордістю нашого села

Спогади про Михайла Сятиню

«Там, де неба сягаєш рукою,

Де потоком шумить синій вир,

Напуває живою водою

Моє серце й судьбу Синевир»

(О.Пекар)


Для мене спогади про Михайла – це спогади про моє рідне село Синевир, про славетну сім’ю Луки Сятині. Думками лину в дитинство, коли моя мама працювала майстром відділку дороги. На цю роботу її влаштував тодішній голова сільської ради Л.В.Сятиня, бо була вона вдовою, матір’ю шістьох дітей. За його ініціативою вона стала депутатом сільської ради: «І от прийшла радянська влада, відкрили школу і колгосп, створилася в селі сільрада, - Лука Сятиня прийняв пост. Він на селі очолив владу і будував нове життя, усе виходило до ладу. І була віра в майбуття», - так писала я у своїй «Поемі про Синевир». А коли відкривалися у 60-х роках школи-інтернати, Лука Васильович своїх п’ятеро дітей із одинадцяти віддав у школи-інтернати до Хуста, Нижнього Бистрого. Завдяки йому мама і мене із сестрою віддала до школи-інтернату, за що їй дуже вдячна. На той час вчитися у таких школах було престижно. Це був старт у вищий навчальний заклад. Отак я познайомилася із Наталкою, Андрієм, Володею, Душкою (Магдалиною). Але найближче із всієї родини я знала, і зараз дружимо, - Наталку. Нам судилося бути невістками у родині Мокрянина, дві новостворені сім’ї жили в одній хаті. Ми стали добрими подругами. Тому найбільше інформації про родину Сятині я знала від Наталки.

Михайло Сятиня, Мішко, так його всі звали, був іще школярем, коли я про нього почула, як він один із кращих учнів Міжгірщини попав у збірну Закарпаття для поїздки в Англію.

Після смерті батька, Луки Васильовича, оберегом роду став Андрій, який на той час уже працював у обласному аптекоуправлінні. Саме він допоміг як Михайлові, так і всім іншим членам родини здобути освіту. А Наталка стала берегинею роду. «Берегине роду всіх Сятинів, Луківно, Наталю дорога,в серці бережу, немов святиню, юність нашу, бо вона одна…», - це рядки із поезії, присвячені Наталії із нагоди її ювілею. До неї в село з’їжджалися всі члени родини, біля неї доживала віку їхня старенька мати Марія. На той час Михайло був уже знаною людиною не тільки в селі, районі, області, а й по всій Україні. Він був обраний народним депутатом Верховної Ради України, став гордістю нашого села. Кожен міг звернутися по допомогу, нікому не відмовляв. Для багатьох художників, письменників , артистів та інших відомих людей він став меценатом, покровителем, спонсором.

Для рідного села він теж багато корисного зробив: найперше – знайшов кошти для реставрації церкви, допомагав інвалідам-ветеранам війни, був організатором та спонсором у святкуванні Дня села та ювілейної дати Синевирської ЗОШ(загальноосвітньої школи).

До Михайла Лукича кожен тягнувся, ішов зі своїми просьбами, проблемами і жодному не відмовляв, а старався по мірі можливості чимось допомогти. Спілкувався із людьми виключно материнською, рідною мовою, тобто говорив по-синевирськи.

Особисто я мала кілька зустрічей із Михайлом, які найбільше мені запам’яталися. Одна із таких зустрічей – це святкування 40-річчя Синевирської школи, в якій він навчався, а я була запрошена як почесна гостя, як поетеса. « Нас всіх скликає Синевир, життя і долі поводир. І кличуть нас високі гори, відлуння йде у темні звори. І альма-матер нас стрічає, неначе в душу заглядає, нас привели стежки-дороги, де перші в нас гінкі пороги, де пізнавали світ навколо, де все було таке казкове. Прийшли з далекої дороги тобі вклонитись, рідна школо», - такі рядки присвятила школі, в яку ходила тільки один рік, бо як було сказано вище, мама віддала до школи-інтернату.

Це свято переросло у наступне – День села. На центральній площі біля пам’ятника ветеранам, загиблим на війні, відбувся мітинг, на якому виступив Михайло Сятиня. Було багато народу, гостей. Свято закінчилося за щедрим столом у сільському кафе-барі, де ще довго могли спілкуватися, виступали ті, хто на мітингу не мав змоги. Від цієї зустрічі залишилися найтепліші спогади.

Завдяки його сестрі Наталці він став головним спонсором у виданні моєї четвертої збірки поезій «У долонях сивих гір». Назва книги взята із однойменної поеми про Синевир, про історію села, про синевирців, про рід Сятинів, про його сестру Оксану, - найкращу куховарку на селі, про нього самого, депутата, згадується тощо: «Які б весілля не справляли, - малі, великі та гучні, не обходилось без Оксани, доньки відомого Луки. Найголовніша куховарка, шеф-повар будь-яких гостин…»

Михайло розповсюдив мою збірку в Києві, навіть у Росії, де багато проживало і зараз проживає наших односельчан.

Пригадується ще одна зустріч із Михайлом. Це було літом на одному із фестивалів «Рекітське сузір’я», що проходило у Міжгір’ї. Я там була членом журі у номінації «власні поезії», а Дурунда Андрій очолював комісію у номінації «проза». По дорозі із Києва до Синевира Михайло заїхав за нами, завіз до себе на дачу-садибу, затишний комфортабельний будинок над річкою Тереблею, звідки відкривається прекрасний краєвид на село, гори, річку, підвісний міст. На тій дачі-садибі я гостювала кілька разів, багато спілкувалася із Наталкою Луківною, Оксаною, із Михайлом, його дружиною, дітьми. Його садиба завжди приймала гостинно багатьох відвідувачів, найбільше було, здається, художників, які виїжджали на пленер на Синевирське озеро, а спонсорував їх, як завжди, Михайло. Добру справу робив для села, району, області, України.

Пригадуються поїздки із Ужгорода до Синевира із Андрієм, старшим його братом. Ми із ним являємось членам ГО «Верховинці Міжгірщини», тому ми, як односельчани, мали багато цікавої роботи: зібрати матеріал про знатних людей нашого села, Синевирської Поляни, Негровця, Колочави. Зібраний нами матеріал увійшов до книги, яка вийшла друком минулого року.

Останній раз я бачила Михайла на весіллі Оксанки Попович, сусідки Наталії. На цьому весіллі ми сиділи за одним столом: я і Наталка з одного боку, а навпроти – Михайло із дружиною, сім’єю. Збереглося відео із весілля, його привітання молодим. Бажав молодим щастя на многії і благії літа. Хто знав, що через якихось неповних два роки його не стане…

Про його хворобу я дізналася десь за два місяці до смерті. Тримався мужньо, до останнього подиху. Біля нього була родина, але найбільше – його сестра Василина, що проживає в Ужгороді, маючи вищу медичну освіту, доглядала, піклувалася, лікувала, як тільки могла. На жаль, хвороба була невиліковувана.

Звістка про смерть глибоко ранила серце не тільки моє. На похоронах було так багато приїжджих із Києва, інших міст України, повно адміністрації, що автівки не було де ставити у центрі села. Поховали Михайла біля церкви, поруч із могилами батьків. Біля тої церкви, на яку він так багато доклав і зусиль, і коштів для реставрації. Вічна пам’ять залишиться у серці людей, які знали Михайла:

Душа його в безмежній високості

Енергію життя віддала брості.

Хай родиться, росте нове пагіння –

Весни життя нового покоління...



2018-04-12
переглядів: 1157
джерело: Олена Пекар

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(16):

2018-04-17 Олька
Повністю підтримую.Михайло Лукич порядний був чоловік.А під його статтею піаритись всяким типа патріотам не стоїть. Де він,а де они....

2018-04-15 Столець
Не красиво так говорити про покійного.Він багато зробив для земляків.А поганоє все говорят та пишут із-за таких як дербаки,попи.Правильно кось там внизу пише,що кожен має займатися своїм. А туй не поймеш,що кому треба-чи то ліс,чи то піар,чи то фонтан. Якщо тоти нижні хлопи організували собі ту компашку ЕКО,то чого неє ни одної фотки як они виконують свої задачі по екології,свій громадський обов"язок.Щось не видів я їх ни в пятницю,ни в суботу ни на перевалі,ни в тішні,нигде,де є мусор.А там де є склоки-там они.

2018-04-15 до цикавого
ти цапе цикавый якщо незнаеш хто олена пекар закрий нюрку а лукич шорошою людиною був вин допомиг багатьом людям хиба ти був у прльоти

2018-04-15 цікавий
Хто така олена пекар і чию думку від імені синевирців вона вихваляє. Не сомніваюся, хто платить той і заказує музику. Ви пані Олено послухайте, що в селі гооворять за вашого героя, а потім заробляйте гроші іншим способом.

2018-04-15 шарій
вонячий піп імай салупу

2018-04-14 Шкода
Шкода що піп не займається церквою а лізе де не треба із Івана пана не буде

2018-04-14 Ми
Місний рекет піп і едуард дербак Вимагатілі

2018-04-14 Ми
Піп знімає ролики просто лісника а потім вимагає гроші щоб не виставляти

2018-04-14 Попу
Ти мало украв із церкви іще і хащу із ядухоивим дербаком ПАЛИТИ ХОЧЕШ ТИ КЛЮКВЕННИКУ ЦЕРКОВНІ ГРОШІ КРАДЕШ ВІД ЛЮДЕЙ ВИМАГАЄШ КОШТИ А ЯК НЕ ДАЮТЬ ТО ШАНТАЖУЄШ У ТЕБЕ ЗАМОВЛЯЮТЬ НЕ БЛАГОУГОДНИХ ЩОБ ШАНТАЖУВАВ

2018-04-13 історик
Кідь ще мало протягнут то вдячні потомки їм встановлят памятник як стець липейови за репинним. Они ж герої. Сала Хероям. А попови са-са-салупу.

2018-04-13 Ліс
Два злодії грабіжники почали наводити порядки едік дербак грабував людей а піп мандзюк крав гроші із церковного таріля та із того що люди давали на війну один Грабіжник а піп на блатному язику клюквенник церковний злодій імився до хащі

2018-04-13 громадський актівіст
на днях зроблю офіційний запит до лісгоспу щодо кількості ділової деревини виділеної попові гітлеру за останні 4 роки нібито на церкву, думаю що цифри багатьох шокуют!!!!!!!!!!!!!!

2018-04-13 Ліс
Нас прийшли спасати вонячий клік дербак та підарас піп мандзюк який краде волонтерські кошти та церковні пожертвування едіку помийся бо вониш ти може попович сосеш

2018-04-12 ххххххх
Жизнь она дана лиш раз? щтоби узнать кто из нас на што в єтом міре способен. нетреба падать духом ко ли якісь труднощі возникають.

2018-04-12 не журься
не бійся ті що самі в болоті сидять і в чужі городи зазирают та розуму собі винаходять Ті не бідуют Чужим переживают своїм ниє коли ся журити

2018-04-12 Я неживу я тільки существую
Жизнь собачая людська все життя робиш на скупі землі вкладаєш гроші у будови стараєшся вилісти наверх і от бац все тобі 50-60-70 хвороби починаються і все життя скінчилося немов би людина й нежила навіщо тоді жити на цьому світі бідувати коли приходить чорний день і потрібно залишати все нажитоє за годи і йти на інший світ. Навіщо бог дав життя людині я хочу померти що немучитися і щоб рідні мої нестраждали янехочу так жити

свіжі новини:
(синевир)

свіжі коментарі:
(синевир)

всі коментарі

найбільше читають:
(синевир)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.