Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

ВІД МАТЕРИНСЬКОГО РУШНИКА – ДО СИНОВОГО ПОЛОТНА


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

селище міжгір'я


ВІД МАТЕРИНСЬКОГО РУШНИКА – ДО СИНОВОГО ПОЛОТНА

Хто народився на Міжгірщині, то вже має шанс стати художником – краса в горах неповторно живописна, лиш сідай за мольберт і малюй. І справді – у верховинському краї є ціле сузір’я талановитих митців, з-поміж яких і Іван Вегеш (на фото) із райцентру. Йому щойно виповнилося 64, але майстер пензля повен творчої енергії, що ілюструють його свіжі картини.

Іване Гавриловичу, як з’явився потяг до мистецтва?

– Урок малювання для мене був улюбленим. Уже в першому класі вчителька Тетяна Тертична запримітила моє захоплення й порекомендувала записатися в гурток, який вів педагог Кукурудза. Мене, безумовно, надихало, коли він демонстрував мої роботи для прикладу, особливо натюрморти, навіть старшокласникам. Зміцнив віру у свій хист, коли вчергове надіслав у журнал «Піонерія» акварельний пейзаж, і отримав повідомлення, що став переможцем конкурсу та нагороджений путівкою в піонертабір «Молода гвардія». Протягом місяця перебування в Одесі поряд із юними поетами і прозаїками, спортсменами твердо вирішив вступати на навчання в Ужгородське училище прикладного мистецтва.

І все-таки вирішальну роль у виборі професії зіграла мама. Вона теж була обдарованим митцем. Лиш був вільний час, одразу брала в руки полотно і вишивала – рушники, наволочки, килими. Найбільше зачаровували вимережані картинки, які прикрашали не лише нашу оселю, а й світлиці рідних, подруг – свої роботи щедро дарувала. Нам із братом Василем, онукам на пам’ять про неньку залишилися й гаптовані нею сорочки.

А ким були покійні батьки?

– Мама все трудове життя віддала дитсадку, де працювала нянею. Любила дітей і свою справу. Багато сил віддавала домашньому господарству, подвоївши їх, коли передчасно і трагічно загинув батько. Йому було всього 40 років. Запам’ятався нам, як відмінний єгер-мисливець, столяр. Нам із братом теж доводилося напружуватися в житті, коли стали напівсиротами.

А що було після навчання в обласному центрі?

– Одразу забрали в армію, щоправда, дали два місяці відстрочки, щоб захистити дип­ломну роботу. Всю строкову службу пройшов у Мукачеві. У полку завдяки своєму фаху почувався, наче на сьомому небі. Начальнику тилу дуже подобалося моє художнє оформлення плацу, ленінських кімнат, їдальні, штабного приміщення, він повсякчас стимулював відпустками на вихідні додому. «Тебе комісували» – здивовано запитували цімбори, коли після двох тижнів з дня призову неждано з’явився в Міжгір’ї. Відверто кажучи, наостанок вакації вже надоїли, волів їх провести серед товаришів по службі або прогулятися містом над Латорицею.

Як розпочиналася цивільна кар’єра?

– На той час уже діяв Мукачівський художньо-оформлювальний комбінат, що мав філії в інших райцентрах. Майстерня була й у Міжгір’ї, де влаштувався після демобілізації. Хоч і трудилися з колегами сповна, але й солідно заробляли, що виявилося у пригоді за будівництва хати для своє сім’ї. Займалися, в основному, розписами приміщень виробничих колективів. Зрозуміло, що декоративним роботам обов’язково мала бути притаманна радянська тематика, скажімо, серп і молот, космос, хлібороби…

Не набридали рутинні сюжети?

– Перепочити від шаблонів удавалося внаслідок самоініціативи. З колегами постійно організовували пленери. Влаштовували й виставки. І не лише у нас, а й у Мукачеві та Ужгороді. Наш почин, який сприяв творчому вдосконаленню, стали підтримувати інші митці, в тому числі й приїжджі, серед яких були й маститі живописці.

Запримітив у творчих роботах, що тобі імпонує старожитність.

– Це тому, що минувшина живить сучасність і майбутнє. Предки і нащадки – нерозривне коло. До сердечної вподоби – вівчарська ідилія. Надзвичайно був щасливим, коли колишній нардеп Станіслав Аржевітін запросив на пленер на найвищу гору Міжгірщини – Стримбу, де поруч була колиба, кошара з колочавською отарою. Малювалося у піднебессі – на одному диханні. Дуже вдячний за організацію живопису на відкритому повітрі і синевирцю Михайлу Сятині. Аж 10 таких зібрань у різні пори року влаштував, та ще й у колі художників із різних областей України. Жаль, що нема вже в живих ініціатора-мецената.

Коли відчувається продуктивність праці?

– До кожної роботи треба ставитися відповідально. Концентрую свою увагу біля полотна. Буває, що за кілька годин на картині з’явиться етюд – це значить, що був у настрої. А трапляється й навпаки – не вистачає й тижнів. Можу залишити роботу, а через місяць повернутися до її завершення, свіжим оком оцінюючи створене.

Які жанри найбільше до душі? І водночас куди помандрували твори з твоєї колекції?

– Люблю відображати пейзажну красу гір, бо вона дивовижна у карпатських краях. Портрети – це теж захоплення. Окрім того, що власниками моїх картин стали співвітчизники, їх закупили любителі мистецтва зі Словаччини і Чехії, Польщі та Росії, Угорщини, Канади… Мені приємно, що нашими мальовничими краєвидами, можуть зачаровуватися в близьких і далеких куточках.

А от на 60-річчя автора статті друг-митець вручив його портрет. Був дуже здивований сюрпризом, адже напередодні не позував. Я розчулився, коли під час святкування ювілею дворічна внучка Ксеня раз за разом підбігала до картини, гладячи сиве волосся і цілуючи в щічки дідуся Василя. Виявляється, що І. Вегеш може достеменно запам’ятати риси людини за одну зустріч і заочно тонко їх відобразити.

Із представників закарпатської школи живопису хто мав найбільший вплив на формування як художника?

– У першу чергу назвав би Бокшая, Ерделі, Манайла, Коцку… Це дійсно генії мистецтва, якими ми з колегами пишаємося по сьогодні.

Естафета поколінь має продовження. Кілька слів про сім’ю...

– 37-річний син Іван за плечима має навчання в художньому коледжі ім. Ерделі. Працює дизайнером в Ужгороді. Дочка Ірина – соціальний працівник. А дружина Марія, закінчивши УжДУ, трудилася в середній школі в Пилипці, а потім поміняла фах вчителя англійської мови на вихователя дитсадка в Міжгір’ї. Маю онуків-школярів. Усе може статися, не виключено, що Петрик чи Женька теж оберуть малярську стезю.



2018-03-18
переглядів: 997
джерело: Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(6):

2018-03-20 Кукер
горизонт зимний

2018-03-19 Ок!
Три літри молочка із шумком?

2018-03-19 Злодія
за ципили возмущаєся так ,що слюна як уверблюда митя здали ти нам надоїла нерівноважена .

2018-03-19 Василь
я затягну з собов всіх ,як би невирищала одна що треба судів підкупляти зельонки брала ,а тепер всторону і ха.ха.

2018-03-19 Айболіт Комаровський
Вживайте молоко з медом...

2018-03-19 боль
какая боль какая боль бистрый лопушне два ноль

свіжі новини:
(міжгір\'я)

свіжі коментарі:
(міжгір\'я)

всі коментарі

найбільше читають:
(міжгір\'я)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.