Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

УЧАСНИКІВ ЛІСОКОМБІНАТІВСЬКОГО АНСАМБЛЮ ЗАОХОЧУВАЛИ КУКУРУДЗЯНИМ БОРОШНОМ


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

селище міжгір'я


УЧАСНИКІВ ЛІСОКОМБІНАТІВСЬКОГО АНСАМБЛЮ ЗАОХОЧУВАЛИ КУКУРУДЗЯНИМ БОРОШНОМ

АЛЕ ОСНОВНИМ СТИМУЛОМ БУЛИ ОПЛЕСКИ ГЛЯДАЧІВ

Колись Міжгірщина славилася талановитими музиченьками. Художні само­діяльні колективи мали під­при­ємства, організації, колгоспи, не кажучи про сільський клуб. Та за перебудови вони зазнавали краху, й водночас безслідно щезали хори, ансамблі, духові оркестри. Наприкінці минулого століття канула в лету й перлина верховинського краю – фольклорно-етнографічний ансамбль Міжгірського лісокомбінату, який удостоївся звання народного – єдиний у районі.

Одні приємні спомини залишив гурт співаків, музикантів та танцюристів у серцях численних шанувальників. Гордість, переплетена з гіркою ностальгією за втраченим дітищем, відчувалася в розмові з його незмінним художнім керівником Василем Леньом, якому 5 березня виповниться 64 роки.

Василю Йосиповичу, ваші родинні троїсті музики були популярними аж на десяте село.

– Мама часто згадувала, як батько, в якого скрипка була супутницею на все життя, при моєму народженні вимовив на радощах: «Слава Богу, що син, буду мати баяніста на свальбах грати». Щастя його помножилося, коли в нашій сім’ї появився і молодший брат Володя, бо, вже трохи подорослішавши, ми вояжували по весіллях, на які нас не те, що запрошували, а за рукави тягнули.

Здається, саме троїсті музики Ленів стали прологом народження лісокомбінатівського ансамблю.

– Коли восени 1975-го я демобілізувався з армії, батько, який працював охоронцем у «зеленому цеху»”, запитав: «Ти міг би у нас організувати фольк­лорний ансамбль?» Таку ідею висунув секретар парткому підприємства, добре знаючи наше тріо. Я без вагань погодився, бо народна музика – то була моя стихія. І не помилився, бо де не піду – в лісопункт, лісництво чи інший виробничий підрозділ – то відшукаю бубнаря, трембітаря, співака чи того, хто міг вигравати на дримбі, косівці. Усі вони були робітничих професій – водії, мотористи, продавці і пекарі тощо, але обдаровані. Багато хто мав власні музінструменти, так би мовити, домашні сопілки, скрипки, бубен… Уже наступного року, після різдвяних свят, на сцені лісокомбінатівського клубу відбувся концертний дебют. Якщо спочатку ансамбль складався з півтора десятка членів, то згодом – майже з 70-ти. Створили й танцювальну групу, яку очолила Антоніна Грипас. Самодисципліна була залізною: щосереди репетирували від 16 до 21 години.

Як заохочувалися учасники ансамблю?

– Щомісячно кожному виділялося 40 кг кукурудзяного борошна, яке за радянських часів було в дефіциті. Плюс керівництво підприємства майже безвідмовно виписувало паливні дрова, будівельний ліс. Щоправда, все це треба було оплачувати. Але, відверто кажучи, головний стимул полягав у оплесках глядачів. Запам’ятався 1978 рік, коли виступали в Києві – тоді ще в Жовтневому палаці. Як продемонстрували «Волошин», то весь зал встав й овації тривали кілька хвилин. Це була нам нагорода за артистичну майстерність та вірність автентичності, яку пропагували на сцені. Пожовклих дипломів та грамот теж назбиралася велика купа.

А куди пролягали гастрольні путівці?

– Часто-густо виступали в Ужгороді, неодноразово – в Києві. З концертами подорожували в Москву на ВДНГ. За кордоном побували кілька разів у Чехословаччині, а також Румунії, Угорщині. В останній господарі навіть хотіли розплатитися гонораром. Повідомляю нашого головного представника про пропозицію, а він, наче перелякавшись, сказав, що пізніше з’ясує це питання. Словом, повернулися без грошової винагороди. А в Румунії нас здивувала бідність місцевого населення, яке випрошувало мило, зубну пасту… Слава Богу, режим Чаушеску впав, і народ став заможніше жити.

Якщо кошти не отримували, то бодай частували…

– Гостинність особливо проявилася під час поїздки в Корочу (Бєлгородська область), з якою Міжгірський район за комуністичних часів змагався. Там пробули ледь не два тижні: вранці концерти даємо в адмін­установах, у післяобіддя – на заводах, фабриках. На сніданок нам на стіл для чотирьох подавали водночас пляшку горілки та вина, в обід – уже по дві, а на вечерю – хто скільки бажав і міг випити. Нам були дуже раді. А чому? Бо в цьому російському райцентрі проживало багато українців. Приємно було повсюдно чути рідну мову.

І гласність ваших концертів була високого рангу.

– Наші концерти транслювали як обласне, так і республіканське телерадіомовлення, зокрема під час участі в конкурсі-телетурнірі «Сонячні кларнети». Як удостоїлися звання народного, то була годинна передача і по ЦТ. І різні газетні видання приділяли нам увагу.

З-поміж учасників ансамблю був один надзвичайно дотепний жартівник…

– Це, звичайно, Федір Тарахонич, царство йому небесне (Кілька місяців тому помер на 87-му році життя. – Авт.). Що вмів фіглювати, то вмів – душа компанії. Одного разу в Ужгороді городяни зацікавилися процесом виготовлення трембіти. З гумором сказав, що її полощуть не в житниці (Сироватка. – Авт.), аби файно гуділа, а у… горілці. Ті одразу принесли пляшку високоградусної. Довелося йому її заливати в горловину, а відтак залишок – у посудину, яку, не хмурячись, миттєво спожив. За куражу засурмив потужно, бо на знак вдячності йому подарували аж три пляшки оковитої.

Чи був намір за кризи врятувати ансамбль?

– Безумовно. Звертався до влади, яка тільки безпомічно розводила руками. Мав надію на місцеві бізнесові кола, але ті ставили умову, щоб податки з них не стягували. У 1995-му зібрав учасників ансамблю і сумно сповістив, що виходу з тупика нема. У декого навіть сльози на очах з’явилися...

А можливість його відродити існує?

– Якщо є серйозне бажання, то все можна. Біда в тому, що вже нема як такого лісокомбінату, котрий у минулому вважався флагманом промисловості району.



2018-02-25
переглядів: 831
джерело: Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(10):

2018-03-09 Ав
Коля федорчіїв у гашці лісник

2018-02-28 Петрик пяточкін
Я новий герой порталу Болошик зміною ми збираємо макулатуру

2018-02-27 Лопушне
Лісничий Атаманюк Юра продовжує брати(красти) державний ліс і никого не бойится навірно і директор у пайці

2018-02-27 П
Хто годен Тот на голоден

2018-02-25 Біла гарячка
Здоров Василю

2018-02-25 Прочанин
Чи то ви за того отця Федора пишете лісоруба фішкаря що в нас у Торуні служит

2018-02-25 !!!-!!!!!
Гроші втратив- нічого не втратив,друга втратив-половинку втратив,віру втратив-все втратив !!!-!!!!! Недовіра до себе-причина більшості наших невдач !!!-!!!!!

2018-02-25 ка.ка.ка
но ,що покакалася незнаєш щотя чекат думаю сухарі.

2018-02-25 іван
при економічному розвитку нашого району люди працювали розвивались було багато творчих колективів. будувались садочки школи будинки при заводах електрон і селена. а теперь замість заводів приватні ресторани і пилорами.будинок культури в центрі міжгіря є позором для для всієї громади і показує наше з вами теперішнье життя

2018-02-25 !!!-!!!!!
І красива жінка,і хороший письменник,вірять компліменту тільки на коротку мить самого компліменту,бо сумніваються в собі !!!-!!!!!

свіжі новини:
(міжгір\'я)

свіжі коментарі:
(міжгір\'я)

всі коментарі

найбільше читають:
(міжгір\'я)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.