«Я заявив, що АТО триватиме години, а не місяці. Я шкодую, що породив завищені очікування». Астанавітєсь вже))))

КОЛИ ПЕРО У ЗЛУЦІ З… КОСОЮ


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село лозянське


КОЛИ ПЕРО У ЗЛУЦІ З… КОСОЮ

РОЗУМОВУ ПРАЦЮ ВАРТО ПОЄДНУВАТИ З ФІЗИЧНОЮ, ВВАЖАЄ РЕПОРТЕР

Літо, як правило, – пора масових відпусток. Антракт у роботі кожен по-різному використовує. А як із цим у нашого брата по перу? Ми попросили поділитися секретами свого дозвілля власкора «НЗ» по Міжгірщині, заслуженого журналіста України Василя Пилипчинця (на фото).

Пане Василю, отож, де відгулюєте свої службові канікули?

– Майже традиційно щоліта вакації проводжу на зеленому морі. Це в нашому верховинському краї так кажуть про роботу на полі. Займаюся сінокосами, які вважаю за активний відпочинок. Косовиця для мене – романтика, коли відчуваєш солоний піт праці під відкритим небом, насолоджуєшся неповторним ароматом сіна, плюс маєш чудову нагоду полюбуватися природою, натішитися пташиним щебетом, дзюркотінням потічків у зворинках… Цю ідилію сподобав із дитинства. А нині розумову працю розвантажую фізичним рухом, що лиш на користь здоров’ю. У процесі роботи ще й освіжаюся новими творчими задумами.

Виходить, що з косою дружите з юних літ.

– Здається, мені було дванадцять, коли дід Іван Гримут змайстрував мені косу, бо надокучив йому умовляннями. Набридло з одними вилами і граблями допомагати старшині на сіножаті – забажалося відчути себе серед них рівним і сильним. Із тих пір пішло-поїхало. Спільно з уже покійними предками «стригли» траву як на ділянках індивідуального господарства, так і в колгоспі. Досі пам’ятаю, як дід мене, малого, жалів на сінокосах, а я його, старого, шкодував.

Коли він клепав мою косу, то я брав його і продовжував косовицю, щоб у темпі більше зробити. Дідусь наказував перепочити, але я не слухався. Тоді навмисне мені дорікав, що спішу і травну гриву залишаю. Старався бути ще акуратнішим за дужого розмахування косою. Як із дитинства навчився брати великий вал, так і дотепер. Усю косарську науку успадкував від наставника-пращура, в тому числі тяти псяру – жорстку полонинську траву, яка дається ой як важко. Але так і не освоїв досконало мистецтво клепання, бо дід був завжди на заміні під час цієї процедури. Гострити косу – дуже тонке діло. І тепер у підмозі, але вже інший дідо, за дружиною, Дмитро Бундзяк. У свої 86 він без окулярів так моторно і якісно поклепає, що коса не лише дзвенить, а просто співає. Далеко не кожен може так намантачити. Один знайомий зізнався, що в їхньому селі досвідчений майстер бездоганно наточує інструменти косарям зі стажем – ледь не на півсела. Недарма в наших горах фіглюють: не клепана коса, що не бита жона.



А що тримаєте на ґаздівстві?

– Ще недавно на обійсті були й кози, причому австрійської породи. Тепер із шовгором-холостяком Михайлом, із яким живемо по сусідству, маємо корівку Темную та теля Зоряну. Маля так нарекли, бо з’явилося на світ у День космонавтики. Для двох маржин треба заготовити для ситої зимової годівлі мінімум шість тонн сіна, яке складаємо на горище хліва, в стодолі та на оборогу, котрий тепер відремонтували й виглядає по-європейськи, бо дах вкрили металочерепицею. Влітку худобина випасається на толоці без пастуха, бо надзвичайно дисциплінована – надвечір’ям самостійно приходить до барака-стайні, який маємо за р. Ріка біля пасовища.

Та невже такі сінокоси романтичні, як поетично зображуєте?

– Зрозуміло, без прози не обходиться. Особливо дошкуляє погода, бо бувають сезони, коли, як кажуть у народі, доводиться сінокіс проводити поміж дощ, який заважає як косінню, так і сушці трави, своєчасному привозу сіна. Не завадить дослухатися й до забобонів. Одного разу з шовгором знехтували градовим понеділком, коли не треба косити. І що думаєте, тільки кілька валків лягло, як прийшла страшна льодова буря, ламаючи дерева. Добре, що на полі мали надійний шатер…

А якісь кумедні випадки траплялися під час косовиць?

– Друг-геодезист, який вимірював місцевість в урочищі Горбляний, аж приївся питаннями, як я кошу в такому урвищі. Справді, круча, де колись стався і зсув ґрунту, трудна, хоч трава тут повсякчас буйна – аж по пояс. Коли в черговий раз за кавою запитав про це, кажу: «А ти бачив там верби?» Притакнув, що запримітив. «Ну от, – пояснюю, – я до них прив’язуюся мотузкою». І що думаєте? Повірив, хоч родом теж із села. А один приятель розказав таку сінокісну історію. В ньому живе дотепний жартівник. Якось він поспішав із сінокосу, а зустрічний місцевий священик просить його «встругати» чергову фіглю, щоб підняти йому настрій. «Та ніколи мені, панотче, бачите, що залишив і косовицю, бо біжу у Воловець здавати чорницю, там нині дають за неї втридорога». Батюшка щодуху додому, наказав матушці негайно пакуватися в сусідній район із відрами ягід, які їм принесли прихожани. Насправді виявилося, що в райцентрі й приймальні пункти не працюють. Як, до речі, мало хто зараз і косить у наших горах.

Невже розучилися люди?

– Ще й як! Колись у цей період на всі гори дзвеніли коси, а тепер навіть ущух гул механічних косарок, якими останніми роками озброїлися селяни. Не хочуть люди тримати тварин. На нашій толоці, яка вщент заросла травою, випасаються всього три корівчини з округи, а ще зо два десятки років тому їх налічувалося понад 30 – у кожному другому господарстві мукали Мілки. По району теж така ситуація. Горяни масово виїжджають на далекі заробітки, і нікому займатися сільським ґаздівством. Та й не в моді, відверто кажучи, ця справа серед теперішнього покоління, господарі кажуть, що невигідно тримати молочних тварин на селі.

А ви, пане Василю, все-таки не зраджуєте принципу: живеш на селі – працюй на землі…

– Виходить так, бо діло до душі міцно закоренилося на все життя. Від нього не втомлююся і в пенсійному віці, навпаки – сила додається, в тому числі й у творчій роботі, коли повертаюся з відпустки.

Час спитати про вихід вашої наступної книги, бо про першу – «Родзинки глибинки» – були схвальні відгуки…

– Останній тиждень цьогорічної відпустки присвятив «шліфуванню» збірки під назвою «Верховинські візерунки». Її вихід у світ залежить від фінансування, джерело якого треба знайти. Надіюся на допомогу меценатів.


КОЛИ ПЕРО У ЗЛУЦІ З… КОСОЮ


2017-08-08
переглядів: 759
джерело: Іван СІДУН

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(3):

2017-08-10 Будришин
Синяк вонячий

2017-08-09 Василь
Сараче так ся накосив що онь посинів

2017-08-08 Агент 0.05
Собутильнік файний

свіжі новини:
(лозянське)

свіжі коментарі:
(лозянське)

всі коментарі

найбільше читають:
(лозянське)



© Сергій Росада 2013-2018, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.