„Чи був покійний моральною людиною?” – питався Остап Бендер у жалобній промові над могилою Михайла Самуелійовича Паніковського, людини без паспорта. І сам же відповідав: „Ні, покійний не був моральною людиною”

Андрій Дурунда зізнається, що всі твори дорогі йому, як матері її діти


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село рекіти


Андрій Дурунда зізнається, що всі твори дорогі йому, як матері її діти

Днями в приміщенні облдержадміністрації в урочистій обстановці відбулося вручення обласної літературної премії ім. Ф. Потушняка кращим діячам культури регіону. В галузі прози цьогорічним лауреатом став письменник Андрій Дурунда. Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» письменник розповів про свій шлях у літературу, власні уподобання, здобутки та таємниці.

– Щиро вітаю з нагородою. До речі, Андрію Іллічу, ви вже втретє стали лауреатом цієї найвищої мистецької відзнаки Закарпаття.

– Дякую на доброму слові, як кажуть. Перша була за художній роман «Сльози Святої Марії», друга – за художньо-документальний роман «Дерево на вітрах» та повість «Вікторія регія», а нині – за книгу «Чаша», куди увійшли новели, оповідання, дорожні нариси та поезії. Це – солідне видання, яке до мого 60-ліття побачило світ у одному з видавництв Києва за кошти мого друга-верховинця Михайла Сятині з Синевира.

– Ви є ще й лауреатом міжнародної літературної премії ім. Лепкого.

– Так, за книгу про кращих – на той час живих! – людей нашого срібно-золотого Закарпаття «Замах на Паганіні». Я потім зібрав їх у обласній бібліотеці на презентацію і дійство було справді гарне й незабутнє, насамперед для героїв книги…



– Як вдалося уродженцю маленького високогірного села Рекіти Міжгірського району стати письменником? З чого все, власне, почалося?

– Усе, як і в інших людей, почалося з дня мого народження, яке припало на пізньоосінню пору. Може, тому саме осінь є моєю улюбленою порою року, бо спонукає до тихих і печально-світлих роздумів про суєтність і скороминущість життя. Що все треба робити вчасно і не тужити за тим, що не збулося, уміти радіти тому, що Бог послав, а не тому ефемерному, що могло бути, статися, відбутися. Не жалкуй за тим, що було, а бережи те, що є. Адже багатий не той, який має багато грошей, а той, який уміє порадіти тим, які має. Якось я читав, що в Китаї у одного чиновника знайшли вдома понад тонну(!) 100-доларових купюр. У підвалі свого будинку зберігав, неборака. На чорний день, так би мовити. Його за це повинні були розстріляти. В піднебесній це в нормі. Але не розстріляли, бо знайшли в нього ще й… рак. Тож він не встиг сповна порадіти тому своєму багатству, скористатися ним. Тому я тішуся й радію найперше з того, що живу і займаюся тією справою, до якої всеньке життя тягнулася-прагла душа. Радій з того, що є, а не жалкуй за тим, що могло бути.



– А як сталося, що простий сільський хлопчина пішов у літератори?

– Я десь читав, що саме з сільських уродженців вийшло найбільше письменників. Бо асфальт до краси дальше, аніж чарівна висока піднебесна гора, зелена і п’янка лука, мовчазно-таємничий ліс… А сталося так, що в дитинстві, аби вижити, я змушений був наймитувати у чужих людей, бо сім’я була велика, а батько молодим помер. Мої господарі виписували Міжгірську районну газету «Радянська Верховина» – нині просто «Верховина». Я уже вмів читати. І яким було моє здивування, коли на її шпальтах під однією із заміток я раптом знайшов прізвище років на десять старшого за мене односельця нині вже світлої пам’яті Юрія Поповича. Я очам своїм не вірив, що простий сільський парубок з восьмирічною освітою може надрукуватися в газеті! А його друкували не тільки в районній, і в обласній, а навіть республіканській пресі! Це стало моїм чи не найбільшим у житті відкриттям. Бо мені здавалося, що в газетах та книгах можуть друкуватися тільки обрані люди, тільки дуже знамениті, незвичайні такі, якісь аж неземні. А тут – односелець, з яким я мав честь стрічатися, розмовляти… Це було як вибух надпотужної атомної бомби. І я сам почав писати в газети – про школу, про вчителів, яких знав, про гори і т. п. Звичайно, цілісінький рік – це був 5 клас – ніхто не друкував моє писання, бо там було що публікувати. Я ходив на своєрідні журналістські заняття до Юрія, і він, як умів, по-простому і дохідливо повчав мене… Коли ж у 6 класі школи мою заміточку в кілька рядків надрукувала вже названа районка – радощам не було меж. За нинішніми мірками, ніби в мене вийшло 10-томне видання стотисячним тиражем. Я й донині зберігаю ту найдорожчу уже геть пожовтілу вирізку з газети, мов справжню реліквію і цінність. Коли закінчував 10 клас школи, то в мене було понад триста друкованих матеріалів у періодиці.



– Перша книжка вийшла у 1988 році. Це була проза. Скільки всього видано книг?

– На сьогодні, Богу дякувати, тринадцять. Перша – найдорожча, як перше кохання, називалася «Не карай самотністю» – новели та оповідання. Вийшла вона у республіканському видавництві «Карпати» в радянські роки за державні гроші, бо тоді книжку за свої, кровні, випустити було неможливо. Усе це комуністична влада міцно тримала у своїх руках. Не дай Бог – крок управо чи вліво – наслідки могли бути на просто плачевні, а навіть дуже тяжкі. Немало моїх літературних побратимів постраждало за правду, в тому числі і з закарпатських літераторів. Це нині – воля-свобода: видавай, що хочеш. Тільки б кошти. Тому деколи виходять видання, які навіть книгами – у високому розумінні цього слова – назвати важко. Тут уже друга крайність.



– Чому роман «Сльози Святої Марії» має саме таку назву?

– Свята Марія – це не тільки Богородиця, а вся моя Україна, яка вмивалася сльозами як і двадцять літ тому, коли писався твір, так і нині, на жаль. До речі, мою маму, яка не прожила, а простраждала 94 роки, теж звали Марія. Вона, сидячи на дерев’яній і древній лавиці у піднебесній хатинці Рекіт, слабо видющими від сліз і літ очима читала мої книги, чого не можна сказати про деяких приятелів, які оцінюють мої речі, навіть рядка не прочитавши… І таке буває. Але книжку з автографом завжди просять. Це як неписаний закон…



– Була й журналістика… Які найяскравіші епізоди в роботі пригадуються?

– Трудову діяльність після закінчення філфаку УжДУ – нині УжНУ – розпочав у обласній газеті «Молодь Закарпаття», якщо не рахувати, що до того часу студентом кілька років трудився нічним сторожем на різних об’єктах Ужгорода. Якщо руку на серце – журналістські роки були чи не найщасливішими з усієї моєї життєво-трудової біографії. Я всюди літав, як молодий орел. Був на шахтах Донбасу, де підготував серію нарисів під рубрикою «Зорі над копрами» – про молодих закарпатських шахтарів. Об’їздив усю Срібну Землю вздовж і впоперек, пишучи про визначних людей краю. А що може бути цікавішим? Тоді зі мною разом у цій газеті трудилися нині широко відомі Мирослав Дочинець – лауреат Шевченківської премії. Коли телефонує – називає мене братом. Літературним братом. Недавно в Мукачівській міській бібліотеці була презентація моєї книги «Чаша», і Мирослав прийшов на цей захід, і ми мали щастя поспілкуватися. Заслужений журналіст України Василь Нитка, відомий поет, лауреат республіканської премії ім. Тичини та інших літературних відзнак, мій одноліток Василь Кухта… Ми всі з одного молодозкарпатського творчого котла, так би мовити. Якось один з наших дописувачів на конверті написав не редакція газети «Молодь Закарпаття», а «Молодєц Закарпаття». Може, сам того не відаючи, він потрапив у десятку, бо справді скільки трударів слова вирядила у світ ця молодіжна газета, яка нині, на жаль, через фінансові проблеми не виходить.



– З ким із письменників товаришуєте. Чи є спільні проекти?

– З усіма літературними побратимами і посестрами у мене гарні стосунки. Ніколи й нікому з колег не заздрив і не заздрю, бо написане кожним – не вкрадене, не позичене, а створено даним індивідом. Я зазнав щастя спілкування й товаришування з старшим поколінням наших літераторів – міжгірчанином Петром Скунцем, Юрієм Керекешем, Василем Вовчком, Петром Угляренком, Василем Попом та іншими, які щедро ділилися секретами творчої кухні, підказували, допомагали, співпереживали… Такого нині мало. Хоч вони відпливли у світи далекі й незбагненні, але їхні твори залишилися на білому світі для поколінь прийдешніх. Сьогоднішня письменницька рать Срібної Землі – барвиста, різнопланова, цікава, неординарна, обдарована. Варто лише назвати прізвища задумливо-таємничого Дмитра Кешелі, філософа-чарівника Петра Мідянки, невгамовного Юрія Шипа, поважної Галини Малик, закоханого Володимира Товтина, різнопланової мистецької династії подружжя Ходаничів, заглибленого у себе Сергія Федаки, мрійливої Мар’яни Нейметі, енергійних Василів – Густі, Кузана, казкового Шкірі, задушевної Христини Керити, таємничо усміхнених Тетяни Ліхтей і Людмили Кудрявської, солідного Івана Козака, ділового Михайла Рошка, шукаючих і дерзаючих Вікторії Андрусів, Олександра Гавроша, завжди готової прийти на поміч Олександри Ігнатович, умудреної життєво-поетичним досвідом Надії Панчук, толерантного Івана Зимомрю, наполегливо-цілеспрямованих Тетяни Грицан та Ірини Надворної, романтичної Маріанни Шутко, суворого, як усі митники, Василя Мулеси, по-верховинськи стійкого Володимира Фединишинця та інших… Це справді літератори-герої, самовіддані служителі його величності Слова, які у цей сутужний, складний для книговидання час не лише пишуть, а й неймовірними зусиллями видають свої твори, доносячи до читача свій біль і тривогу, свою думу і печаль про цей збурунений світ. І за їхній титанічний труд не їм платять, як належало б, а вони змушені вишукувати кошти на видання своїх творів. То хіба не честь їм і хвала? Хто нині щось робить задарма? А письменники – речники нації, роблять. Чесно, професійно, щиро. Щодо проектів. У кожного літератора – свій власний проект. Це не колгосп чи заводська бригада, де всі разом женуть план. Тут усе на рівні лише свого світовідчуття і світосприйняття, свого нерву і своєї душі. Це занадто чутлива, ніжна і ні з якою іншою роботою не порівняна галузь людської діяльності. У мене ж особисто є творчий проект – художньо-документальні розповіді про кращих наших живих сучасників-співвітчизників у серії «Роде наш красний». У ньому вийшло вже кілька книг. За документальним романом «Дерево на вітрах» навіть знято телефільм.



– В одному з творів Ви піднімаєте питання заробітчанства. Як можна, на Вашу думку, вирішити цю проблему? Адже в Закарпатті сезонні роботи стали звичним явищем. Без батьків ростуть цілі покоління дітей…

– Про це йдеться у повісті «Вікторія регія», яка була написана у 1985-му, а вийшла аж у 2011 році…



– Але ж у книжці зазначається, що написана у 1995-му.

– Це просто коректорський недогляд. Насправді аж через 26 літ твір побачив світ і був відзначений обласною літпремією ім. Потушняка. Заробітчанство – незгойний біль моєї такої прекрасної, як казка, Срібної Землі. Я свого часу сам був на заробітках у Греції та Угорщині, тож знаю смак хліба і ціну копійчини, тяженьким трудом зароблених на чужині.

– Що найбільше надихає у творчості?

– Життя і люди.

– Що найбільше цінуєте в людях?

– Я вже дожив до такого віку, коли не зовнішність заворожує, а душевна краса, яку так тяжко відразу побачити.

– Яке рішення в житті Вам далося найважче?

– Одружитися. Я це зробив аж у п’ятдесят літ, настільки любив свободу.

– Що вважаєте щастям?

– Кожну днину, яку дарує Всевишній. З часом відчуваєш це гостріше.



– Розкажіть про родину.

– Дружина Наталя – державний службовець. І хоч по зав’язку, як кажуть, завалена роботою, але знаходить час для літературної творчості. Хоч до нашого весілля за нею таке не помічалося. Жила собі звичайним нелітературним життям. У 2012 році вийшла її перша книжка повістей «Доле орана-переорана…», яка мала в читача гарний успіх. До речі, нагороджена обласною літературною премією «Дебют». Зараз у Києві готується до друку нова книга її повістей «Коли відчинені ворота раю»…

– Мабуть Наталія має доброго спонсора, бо її твори виходять не через двадцять шість років, як ваша «Вікторія регія»…

– Має. Потушняка, най буде йому царство небесне. Ця її книжка виходить за мою недавню премію, а також за фінансової допомоги друзів зі США та наші власні заощадження. Перша ж її книжка теж вийшла після присудження мені у 2011 році Потушняківської премії за документальний роман «Дерево на вітрах». Тоді 8 тисяч гривень – така сума премії – дорівнювало 1 тисячі доларів США, а зараз ця сума в «зелених» у три рази менша. Отакий спонсор, такі наші сімейно-літературно-фінансові реалії. Її читають охочіше, з більшою цікавістю, ніж мене. Але не заздрю, а тішуся. На полі творчості – безліч доріг. Хай молодь іде далі, штурмує вищі висоти, прокладає нові путі.

Синок Андрійко-другокласник. Якось у школі вчителька спитала його, ким мріє стати. Гадали, що скаже: письменником. А він уповів: пенсіонером. Це й не дивно, бо вдома він тільки й чує безкінечні розмови про пенсії (Наталія трудиться у головному правлінні Пенсійного фонду України в Закарпатської області).

– Який з творів є улюбленим?

– Усі твори мені дорогі, як матері – її діти, бо в кожному – частка мого серця і душі. Інакше й бути не може.

– Спасибі за розмову! Щиро бажаю життєвих і творчих успіхів!


Андрій Дурунда зізнається, що всі твори дорогі йому, як матері її діти

Андрій Дурунда зізнається, що всі твори дорогі йому, як матері її діти

Андрій Дурунда зізнається, що всі твори дорогі йому, як матері її діти






2017-02-25
переглядів: 411
джерело: Марина АЛДОН

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(рекіти)

свіжі коментарі:
(рекіти)

всі коментарі

найбільше читають:
(рекіти)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.