Олександр Доній: Україні необхідна зміна президента в першу чергу, будь-яка заміна Порошенка вже буде позитивом!!!

«ПЕНЗЕЛЬ НА ШАХІВНИЦЮ НІКОЛИ НЕ ПРОМІНЯЮ»


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село ізки


«ПЕНЗЕЛЬ НА ШАХІВНИЦЮ НІКОЛИ НЕ ПРОМІНЯЮ»


ПРО КОЛЬОРИ, ЯКІ ПЕРЕПЛЕЛИСЯ НА ПОЛОТНІ І В ЖИТТІ ВАСИЛЯ СЕНЬКА

Мудро каже про свою біографію Василь Сенько: «З Келечина родом, а з Ізок ходом». Це значить, що у першому селі народився і ріс, а в іншому сусідньому осідку – живе і трудиться донині. Де і ким лиш не працював за свого віку – восени йому виповниться 75 літ: довелося бути крамарем, шахтарем, будівельником на кілька рук, зокрема вміє штукатурити, печі мурувати, плиткою облицьовувати…

І географія місць роботи ого-го – різні області України та Росії, Чехія, Угорщина. І все-таки основний його трудовий стаж складався в рідному верховинському краї. Як і головною професією стала педагогіка. З-поміж захоплень за дозвілля, а їх теж тьма-тьмуща, бо він — пісняр, лірик, тамада, шашкіст (у молодості ще був лижником, стрільцем), вірність на все життя зберігає малюванню.

Пане Василю, а все-таки — який ваш перший фах?

— Народився я у простій селянській сім’ї. А ще – багатодітній. Дев’ятеро братів і сестер було, щоправда, четверо померло на першому році життя, в тому числі трійня. Коли був семикласником, батько зі старшим братом Михайлом, який, до речі, ще й зараз викладає в УжНУ, кандидат філологічних наук, доцент, подалися в Чернівці на заробітки. Я, як середульший, змушений був випасати колгоспних овець. Не лише їх дозирав, але й стриг, доїв. Як літував, так і зимував з отарою.

Втіхою було лиш те, що дітваком на баранах цигайської породи катався на пасовищах, мов на мотоциклі. За цих обставин довелося пропустити рік навчання в школі. Важким пам’ятаю той час – земля слабо родила, голодували люди. Як наші заробітчани привезли кукурудзяне борошно, то радості в родині не було меж. Три вівці зі стада пропали, але брат, обійшовши навколишні села, все-таки їх відшукав – розпізнав по тавру на вухах. Потім я продовжив вчитися. У Пилипці закінчив школу з трьома четвірками, решта з предметів – відмінно.

З такими оцінками куди подалися?

— Пішов в Ужгород вступати в училище художньо-прикладного мистецтва, але не подолав екзаменаційні бар’єри. Відтак подався на Донбас: у Горлівці закінчив гірнично-промислове училище і працював шахтарем-прохідником. Але не довго, бо згодом за порадою брата перебазувався на Харківщину, де вже трудився з ним у колгоспі. За повернення забажав заочно вчитися в Ужгородському держуніверситеті на інженерно-педагогічному факультеті, але, склавши іспити, не вистачило прохідних балів. Зате вступив до Виноградівського кооперативного училища, де здобув професію перукаря. Але у нашому селі із-за відсутності приміщення роботи за фахом не виявилося, і порекомендували на дому відкрити крамницю. Довго не торгував, бо всі лиш на “бороду” брали товар. У 21 рік пішов у армію – тоді був сором, якщо не служив. За військової повинності у Архангельській області організували собі підготовчі курси. Результат самостійної школи виявився вдалим: з 17 вояків 11 стали студентами. Після закінчення математичного факультету УжДУ рік навчав учнів у Голятині, а потім перебрався в Ізки, де згодом став директором школи.

Яка причина того, що після 10-річного директорування подали заяву на звільнення з посади?


— Не моя натура, щоб керувати. Директорство забирало багато часу, нерви псувало. За літніх канікул мене, як і чимало інших освітян, кортіло підзаробити на сезонних роботах, щоб мати більш-менш пристойний добробут. Таких виїздів по областях України і Росії нарахував аж 17. Зрозуміло, що із-за посади керівника це важко вдавалося, бо під час шкільного «антракту» треба було буди на місці – турбуватися про підготовку до нового навчального року, та ще за свій кошт купувати матеріали на ремонти, самому білити стіни… Ще шість років був рядовим вчителем, а потім у 53 роки з 25 літами освітянського стажу остаточно звільнився, бо хотілося мати вільний час і для мистецького хобі. Дружина Олена почала дорікати, що поступив погано, бо педагогам почали піднімати зарплату. Щоб не було проблем з грошима в сім’ї, знову мандрував по заробітках – то в Росію, то в Чехію або Угорщину.

Тоді, значить, і захопилися мистецтвом?

— Так, хоча це визріло ще в ранньому дитинстві. Мама була народною майстринею, гарно вишивала.

До неї часто навідувалися і жони з сусідніх сіл, щоб повчитися рукоділлю, і просили на домотканих полотнах ескізи намалювати. Коли її вдома не заставали, то я брав хімічний олівець і зображував різні орнаменти. Мене хвалили за виручку, і це збуджувало мрію стати художником. Її зміцнювали інші випадки. У середині 70-х років якось взяв участь у обласній виставці творів вчителів малювання. Хоч я ним не був, але удостоївся похвальної грамоти за підписом самого Кашшая – корифея закарпатської школи живопису. А одного разу в наш край навідався зі Львова народний художник СРСР і неподалік, де жив, розклався з мольбертом. Подивився на його роботу та й подумав собі: а я чим гірший? Забув навічно про трафунок у молодості, коли не поступив у мистецьке училище, бо страшно розсердився, гадав, що на все життя не буду мати діло з пензликами і фарбами. Відтоді й дав повну волю захопленню.

Знаю, що особливо дружні зв’язки вас єднають з Василем Свалявчиком…


— Нашій дружбі вже понад три десятки літ і нею горджуся. Це надзвичайно талановитий митець, а ще – добра людина. Я його вважаю своїм вчителем у живописі. Глибоко вдячний йому за поради, кожна з яких ставала мені у пригоді. Він вміє і підбадьорити, коли впадаю у розпач. Золтан Мичка, народний художник України – теж друг, як Василь Вовчок та багато інших. Слова похвали за співдружність висловлюю, звичайно, і Василю Шиндрі з Синевира – це від Бога художник, який душею і серцем піклується, щоб місцеві мистецькі кадри розвивалися. Дуже подобається пліч-о-пліч малювати із земляками-міжгірцями Іваном Вегешем та Володимиром Глебою. У них теж запозичав майстерності, бо є чому повчитися.

Нині ви теж визнаний митець, якщо брали участь у виставках, в тому числі була й персональна. Цікаво, а чи далеко помандрували ваші твори?

— Є і за кодоном – у США, Канаді, Голландії, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії, Росії, країнах Прибалтики.

Ви – учасник і багатьох пленерів. Де найбільша насолода творити?

— Безумовно, що у рідній стороні – Рекітах, Розтоці, Потоці, околицях Пилипця. І, звичайно, казковому краї – Тереблянській долині.

Що для вас значить мистецтво?

— Самовираження. Що в душі, те й на полотні. Скажу й таке: мистецтво сприяє збереженню древнього зодчества. Передаючи на картинах дерев’яну архітектуру предків, а цими сюжетами, слава Богу, захоплені теперішні митці, вони живлять історію для майбутніх поколінь.

Яка фабула творів найбільш до вподоби?

— Найперше – зимові пейзажі. Але закоханий і у ранню весну та пізню осінь. Та хіба наша мальовнича Міжгірщина є поганою на якусь пору року? Чарівна вона будь-коли споконвіків.

Знаю, ви — великий фіґляр. Хочеться від Сенька почути анекдот…


— Розкажу політичний, що в радянський час лиш пошепки смішив. Якось одного закарпатця питають: «Як думаєш, де холодніше – у Волівці чи Виноградові?». Той гонорово відповідає, що у низинному райцентрі, а не гірському. «Неправда, — каже співрозмовник, — у Волівці Ленін у пам’ятнику без кепки, а у Виноградові у шапці».

Хтось із ваших нащадків пробував чи пробує себе у мистецтві?


— Покійний син Василь теж малював. І онучка Андріана, яка зараз навчається в УжНУ, у дитинстві захоплювалася живописом. Мистецтво, сподіваюся, має бути невми­рущим. Я теж не збираюся вмирати, бо ще свою ліпшу картину не намалював (знову дотепно жартує і життєрадісно сміється співрозмовник. – Авт.). Дуже люблю грати в шашки, ще й тепер беру участь у змаганнях, але пензель на шахівницю вже ніколи не поміняю. Живопис – то є вже платонічна любов, яка на першому плані.



2016-03-13
переглядів: 840
джерело: Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(ізки)

свіжі коментарі:
(ізки)

всі коментарі

найбільше читають:
(ізки)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.