Олександр Доній: Україні необхідна зміна президента в першу чергу, будь-яка заміна Порошенка вже буде позитивом!!!

ЗАХМАРНЕ СЕЛО КУЖБИЇ


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село кужбеї


ЗАХМАРНЕ СЕЛО КУЖБИЇ

У покинутому людьми селі Кужбиї, що високо в горах, залишилося одне обійстя. Дві бабці-сестри потроху господарюють, доглядають церкву і почуваються тут далеко від цивілізації, зате близько до Бога.

А села-то і немає. Не знайдете його в жодних реєстрах - давно зняте з обліку як "мертве". Це єдине село Закарпаття, залишене людьми, а сталося це внаслідок політики занедбання так званих "неперспективних" сіл в СРСР. Не шукайте Кужбиї і на мапах області - лише на детальних топографічних "кілометрівках" можна віднайти малесеньке село в горах біля Соймів, з позначкою "нежитл.". Туди ми і вирушаємо. Спочатку - автівкою, мальовничою трасою Воловець-Міжгір'я, що плавно петляє, повторюючи контур долини. Обабіч дороги - яскраві села, дерев'яні церкви, коні, що пасуться біля потоку, а за ними, як тло - гори. Ми на закарпатській Верховині.



Вперед і вгору

Потрібне село пропустити неможливо. Тут на високому пагорбі здіймається гігантська, химерної форми яскраво-червона споруда, із сотнями балкончиків-сот. Це звичайний санаторій, але виглядає він настільки нереально, що, здається, це космічний корабель дав маху і вимушено приземлився серед лісу, чи пак його вклеїли у карпатський пейзаж у фотошопі. Одразу за червоним монстром починаються Сойми, і перший же за мостом поворот у сільську вуличку - наш. Питаємось дядьку, що порпається на подвір'ї: "На Кужбиї сюди?" Той скептично поглядає на нас: "Так, але ж машиною не проїдете". "Знаємо, але хоч трохи під'їдемо, далеко тут?" "Ну," - каже вуйко, "кілометр ще машиною, і два - пішки, он на ту гору" - показує він кудись на сині пагорби за лісом. Виникає недобре передчуття, що він, як і всі горяни, міряє неосяжні відстані зовсім не тими кілометрами, еталони яких зберігаються в Парижі, в Палаті мір та ваг, а "гуцульськими" кілометрами. Згодом з'ясується, що передчуття не обмануло, причому дядькові кілометри співвідносяться із кілометрами в одиницях СІ нелінійно. Так, автівку довелося залишити в калабані ще в межах видимості останніх хат села. Далі вела нормальна карпатська лісова доріжка з багнюки, прохідна лише для пішоходів, коней та яких-небудь тюнінгованих джипів. Вода з джерела, виведена у дерев'яний жолоб для напування худоби, лилася просто на дорогу, теж не сприяючи її висушуванню. І тут, і далі в мочарах виявилися незайвими гумаки, і це попри те, що спека стояла, як-то кажуть, нєможлівая.


А от подальші обіцяні дядькою два кільометри виявилися навіть не морськими милями (1,852 м). Напевно тому, що ми одразу почали блукати. Дорога почала розгалужуватися, розпадатися на стежки, одні з яких бігли стрімко вгору, інші - завертали уздовж потоку, і кожна з них потенційно могла привести у село. За пару кілометрів (в одиницях СІ) зраділи - ура, огороджений сінокіс! Спробували піднятися стежкою уздовж плоту, але замість села надибали мочари і встрягли в корчі. Мда, тут явно не ходять люди. Довелося втрачати висоту і повернутися на знайомий манівець. На високій горі в далечині видніється вишка - "добре, що нам не туди", жартуємо між собою. Наврочили...
Пошуки дороги тимчасово перервалися, бо на очі потрапило червоне намистячко суниць. Повзаючи навколішки, за важливою справою примудрилися не почути наближення... цілого козячого стада. І коли зауважили звук дзвіночка, то підняли голову і опинилися ніс до носа з білими пастушими псами. О-о... Намагаємось не рухатись, сподіваючись на появу вівчаря (чи як там його, коли пасе кіз, а не овець?). Наші побоювання не від несподіванки, а з власного досвіду походів горами і полонинами. Ці білі пухнасті песики тільки схожі на іграшкових, а насправді - це серйозні робочі собаки, і якщо їм здасться, що ви загрожуєте отарі, легко можуть напасти. На щастя, разом з кількома десятками гарних, з хутром до землі, кіз, наближається вівчар. Питтаємо дорогу на Кужбиї. "Що, до дівчат у гості?" - посміхається він. "Це не сюди, вертайтеся, і поміж огорож дорогою вгору". Побачивши, що ми не дуже впевнені, проводжає нас кількасот метрів аж до потрібного повороту. Балакаємо про те і се. "А вовки тут є?", більше жартома питаємо ми. "Є ", коротко і без жодної іронії відповідає вівчар. "А як же кози, не крадуть?" "А собаки нащо" - лунає лаконічна відповідь. До речі, нібито "випадково" за кожним з нас біжить по одному песику, на відстані двох метрів, як нитка за голкою. Хто їх знає, тих незнайомців. Порядок мусить бути!

Вгору і вгору... і ще вгору... і ще трішечки вгору

Починаємо підйом. Перші півгодини нас ще тішить думка, що село, навіть і колишнє, не може бути аж так високо, тож скоро дійдемо. Тут бачимо фігуру, що нас наздоганяє. Дядько в чоботях і з цигаркою йде на гору до овець. Наші сподівання, що він скаже: "Кужбиї? Та ви вже прийшли" швидко зникають. " Пішли, проведу до повороту". Дядько, не збавляючи темпу, йде стрімкою дорогою через ліс вгору, наче по рівному, а ми, висолопивши язики і обливаючись потом, дряпаємося, вдихаючи смердючий дим від дядькової цигарки. Минає ще півгодинки, а дорога і не думає виходити на рівне. Наш провідник обертається і бачить наші червоні пики: "Може відпочинете?" "Ні!" - намагаємось не втратити залишки авторитету. З питання стає ясно, що до Кужбиїв ще неблизько... Та що ж це за таке село, ми ж не в Тибеті!
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Дійшовши до непомітної розвилки, дядько здійснює акт гуманізму: "А, ладно, проведу вас короткою дорогою" - і довго петляє майже невидимою стежинкою через мочари, потім корчі, потім ліс, і так далі, і так далі. Зрештою виводить нас, вже вкрай виснажених, на край лісу і показує гребінь гори попереду - прийшли! Бачило пасторальну картинку - на трав'яному схилі величезна отара овець, кілька вівчарів на сієсті та безліч пастуших псів. Дядько вертає нас з небес на землю: "Е ні, так ви не пройдете, виламайте собі палиці від собак", і, відчуваючи відповідальність за тих, кого приручив, сам виламує величезні патики і пхає нам в руки. "Ось, ви ними не розмахуйте, а на землю спирайтеся, коли йдете". Так і робимо, хоч психологічна атака псів, які впритул оточують нас зі страшенним гавкотом, діє на нерви. Але вівчарі заспокоюють собак. Виходимо на гребінь гори - ов-ва! Оце краєвид - як зі справжньої карпатської вершини! Довкола гори на 360 градусів, а телевишка, про яку ми жартували, тепер нижче від нас, на сусідній горі.

Кілька "скелетів" хат і порослі різнотрав'ям горбики на місцях колишніх осель - все, що лишилося від колись звичайного села, де були електрика, клуб, рейсові автобуси.. Тепер сюди можна зайти лише пішки або приїхати кіньми

А народу в "мертвому селі" - як на Хрещатику. Назустріч йде вуйко з рушницею за плечима. "Не боїтеся самі сюди ходити?" - зловісно питає він. "А що, треба боятися?" - відповідаємо ми, обмірковуючи, питання це було чи погроза. "Ні, боятися нічого не треба!" - загадково посміхається дядько і йде далі. Он під деревом, в тіньочку, сидить закохана парочка, а ще далі - інша компанія. Ми й забули, що сьогодні неділя. А горянам така відстань - не відстань, так, коротка прогулянка. Дехто прийшов і з санаторію.
Де ж залишки села, які ми чекали побачити? На перший погляд, їх немає, лише декілька напіврозвалених дерев'яних хиж і стаєн видають колишні обійстя. Але якщо придивитися уважно, видно, що порослі різнотрав'ям схили гори розбиті на тераси, де колись були городи. І дерева навколо - не лісові, а фруктові, хоч і здичавілі. Від довколишньої краси перехоплює подих, а довершує досконалий краєвид чарівна дерев'яна церковця, вкрита дранкою. Ключі - у "дівчат", як називають місцеві селяни двох бабусь, "останніх могікан" Кужбиїв. Тож йдемо до них - їхнє подвір'я видніється внизу, метрів за чотириста від церкви.

У "дівчат"


Нас "засікли" ще коли ми ходили навколо церкви. Здалеку бачимо, що одна жінка вдивляється в наш бік, прикривши чоло рукою, як індіанець. Друга теж вийшла на подвір'я - кого це там несе? Принесло нас. Назустріч вибігають двоє брунатних песиків, за ними підходять і господині. Вітаємось, починаємо неквапну бесіду, розпитуємо, що ж сталося із селом, і як тепер живеться в Кужбиях. Розповідає говірка і усміхнена 53-річна Калина, але світську бесіду підтримує й 67-річна Ганна, вельми комунікабельна, попри те, що глухоніма і спілкується мичанням і жестами.
Село дуже старовинне, розповідає Калина, першим поселенцем був чоловік на ім'я Медвідь, який мав дві доньки. Але меншеньку, трирічну, з'їв вовк, тож родина переселилася до сусіднього села, аби не втратити і другу донечку (тут нам згадався вівчар і наші запитання про вовків). До 1980-х років в Кужбиях було 30 дворів, були і школа, і магазин, і клуб. В село їздили автобуси. Побачивши вираз недовіри на наших обличчях, Калина підтверджує - була, була дорога, і не одна, а цілих три - дві на Сойми і одна до села Майдан. Але відколи їх перестали доглядати, вода з потоків позабирала, тепер лише кіньми можна заїхати.
Молодь почала виїжджати з села, старі помирали. Занепад села довершило те, що у 1986 році порозтягали електричні стовпи і дроти - відтоді тут немає електрики. Хати порозбирали і повивозили селяни, решта самі завалилися і вже поховані під землею і травою.
Сестри Калина і Ганна Бряник народилися в Кужбиях, Калина - останньою, десятою дитиною в сім'ї. Зі здоров'ям обом не пощастило - старша Ганна отримала інвалідність як глухоніма, а Калина кульгає, бо від народження одна нога коротша за іншу. Вона теж після закінчення школи отримала інвалідність - за зором, тому й носить такі здоровенні окуляри. Заміж ніколи не ходили. За своє життя сестри чотири роки прожили поза рідним селом - у 1982-му після смерті батьків переселилися в Сойми. Але знов повернулися газдувати до гір - внизу, у долині, ніде їм було взяти землі, а тут, в Кужбиях, мають два гектари. До того часу їхня хатинка вже розвалилася, тож купили сусідчину, за 400 карбованців. Відтоді живуть з натурального господарства, з сінокосу - то працювали самі, а тепер наймають людей покосити, бо сили вже не ті. Комбікорм, муку, інші припаси привозить чоловік сестри. За пенсією раз на місяць спускається в долину Ганна - у Калини хворі ноги.


Антикризова філософія


Сестри ведуть нас показати своє господарство, песики не відстають. Ось хатинка, під новим дахом з шиферу. Заходимо всередину - сіни з різноманітним господарчим принаддям, в тісній душній кімнатці вміщається лише два ліжка, стіл і пічка. Речі, одяг - у міхах, шаф тут немає. Як же можна прожити десятиріччями у такій тісняві? Напевно, врівноважують гірські простори довкола. Далі йдемо до хліву, до телички. Була ще й корова, але її позбулися - "показилася", перестала молоко давати, каже Калина, а Ганна мичить і підтверджує жестами. За наступними дверцятами рохкає свиня. Чого ж не тримаєте курей? Лиса забирає, пояснюють жінки.
Колись мали телевізор "Весна", але це було ще за часів, коли в селі була електрика. Тепер про життя в світі дізнаються з радіо на батарейках та читають газету "Порадниця", що її приносить поштарка раз на місяць. У 2004 році ходили голосувати. А за три роки... купили мобілку, і бензиновий генератор, щоб її підзаряджати (мобільний оператор і фірма-виробник телефону могла б таку рекламу з цього зробити, що сестрам би дістався у нагороду пожиттєвий безліміт!). Взагалі, збираючись в Кужбиї, ми очікували побачити двох нещасних, замордованих злиднями стареньких, що доживають віку на самоті, усіма забуті. Та де там! За весь час спілкування не почули ми нарікань ні на владу, ні на побут, на життя загалом. Калина про побутові речі говорила лише у відповідь на наші розпитування, а з власної ініціативи вела розмови філософського гатунку. Одна з її колоритних фраз, вочевидь, містить і її миролюбне кредо: "я ні до кого за хлібом не ходжу, і мене нехай не чіпають. А хто мене образив, на того зла не тримаю. Бог все бачить, він і накаже". Виявляється, охотників образити двох беззахисних жінок вистачало. Колись хотіли пограбувати, забрати худобу цигани - але, на щастя, трапився на полонині знайомий, вистрілом з рушниці у повітря розігнав волоцюг. Нещодавно вкрали (і знайшли ж у кого!) тисячу гривень і... кілька пар домашніх капців. Але не це із сумом згадують сестри, а те, як дурний від горілки чолов'яга накинувся на Ганну і вдарив її патиком по нозі так, що вже, думали, скалічив. Ганна, "слухаючи" це, страшенно хвилюється, біжить в хату і виносить пом'ятий рентгенівський знімок ноги, жестами показуючи своє обурення. І знов таки чуємо "Ми на нього не скаржилися - нічого, як обідив каліку, Господь його покарає..." А так нам тут добре, каже Калина, і до Бога ближче - разом оглядаємось довкола, і знову приходить відчуття польоту...
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Ганна проводжає нас до церкви, песики теж не лишаються осторонь

Церква, де правиться раз на рік

"А не нудно вам тут без людей?" Питаємо, але згадуємо, яку "тусовку" зустріли по дорозі. "Та приходять люди, туристи з санаторію, а часто і художники приїздять, завжди нам хліб приносять" - розповідає Калина. "А скільки тут кіно назнімали! І з газет скільки були" -жінки явно почуваються в центрі уваги. Згодом пошук в інтернеті показав, що й насправді наші "самітниці" вже стали своєрідними знаменитостями. Про них регулярно виходять статті у місцевих і всеукраїнських виданнях, а у 2005 році режисер Петро Померанцев зняв сестер у заключному епізоді свого артхаусного фільму "Викрадення Європи".
Фото Олени Крушинської, червень 2009 р.
Ганна показує церкву. Сюди сестри приходять щонеділі - просто так, помолитися, без священика. Служба тут правиться раз на рік, на храмове свято Івана Купала

А раз на рік, на Івана Купала, сестри приймають понад сотню гостей з Соймів, що приходять на храмове свято до церкви, напевно, найбільш високогірної в Україні. Священик, отець Іван, робить відправу, а потім Калина і Ганна частують гостей, та й ті приходять не з порожніми руками, аби посидіти і посвяткувати на природі. Ганна, на наше прохання, бере ключі і проводжає нас до церкви - за нами біжать і обидва песики, тож разом ми, ідучи один за одним стежинкою, являємо колоритну картину. Мініатюрна дерев'яна церква Успіння Пресвятої Богородиці була збудована 1937 року православною громадою. Виглядає вона як давня, тому що теслі побудували її в дусі місцевих традицій. Природно, із розпадом села почала занепадати і церква. Фото Олени Крушинської, червень 2009 р. Завдяки старанням викладачів Ужгородського коледжу мистецтв у 1991 році дахи та шпиль були частково перекриті новою дранкою, а іконостас прикрасили ікони, намальовані студентами коледжу. Через дев'ять років ремонт організувала Сойміська сільрада, дахи були наново перекриті. Відтоді щороку 7 липня у покинутому селі збираються люди і звучить літургія.
Ганна відчиняє двері і хреститься. Всередині церква малесенька, затишна, прикрашена рушниками та іконами. Сестри приходять сюди щонеділі, без священика, помолитися. Просимо дозволу піднятися на дзвіницю. Там замість дзвонів сурогат - обрізані газові балони. Ганна розпачливо мичить і розмахує руками, час від часу показуючи на свій язик і незадоволено морщить обличчя. Поступово розуміємо, що їй подобалося, як звучать справжні дзвони, які мали "язик", а нинішня заміна її неабияк дратує.
Фігурка жінки в оточенні двох песиків ще довго жестикулювала нам вслід, коли ми, розпрощавшися, покидали село. Сестри знову залишилися самі, далеко від долини і близько до неба.


Панорама села Кужбиї з його єдиним обійстямЗАХМАРНЕ СЕЛО КУЖБИЇ

ЗАХМАРНЕ СЕЛО КУЖБИЇ

Стайня в обійсті у сестерЗАХМАРНЕ СЕЛО КУЖБИЇ






2016-02-11
переглядів: 1689
джерело: Олена Крушинська. derev.org.ua.2009 р.

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(кужбеї)

свіжі коментарі:
(кужбеї)

всі коментарі

найбільше читають:
(кужбеї)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.