«Я заявив, що АТО триватиме години, а не місяці. Я шкодую, що породив завищені очікування». Астанавітєсь вже))))

Сталінські табори не зламали силу духу Василя Бряника


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село репинне


Сталінські табори не зламали силу духу  Василя Бряника

В Україні у третю неділю травня щороку вшановують жертв політичних репресій – людей, які були репресовані й закатовані радянськими енкавеесниками і яких червоні кати нищили в ГУЛАГах та Сибірах.

На Закарпатті налічувалось 15 тисяч по­літичних в’язнів та репресованих. Із них живими залишилося близько 170. Одним із тих, на чию до­лю випало важке випробування радянських «чисток» і кому довелося пройти через справжнє пекло ста­лін­ських концтаборів, є ни­нішній голова Між­гір­ської районної організації Всеукра­їнського товариства по­літв’язнів і репресованих Василь Бряник.

Йому за сфальсифікованим працівниками Міністерства держ­­­безпеки (МДБ) звинуваченням в антирадянській діяльності присудили десять років сталінських концтаборів. Щоб засвідчити своєму начальству бурхливу діяль­ність по захисту «совецкой власти», безпекарі вміло сфальсифікували справу й зарахували його до існуючої лише в їхній хворобливій уяві терористичної організації «Граніт Верховини». Цю органі­зацію сталінські сатрапи задумали у 1949 році. Василя ж заарештували у лютому 1950-го. А було це так.

Оскільки церберам кому­ністичного режиму зайнятися у райцентрі Верховини особливо було нічим, а у віддалені села не дуже рипалися, вирішили самі «за­снувати» націоналістичне під­пілля. Працівник Міністерства держбезпеки Аксьонов задумав організацію «Граніт Верховини», до якої зачислили молодих хлопців із «неблагонадійних» сімей. Так, батько пана Василя за часів Чехословаччини і Карпатської України був членом «Просвіти», а в 1939-му – січовиком, переховувався від угор­ського режиму. З приходом радянської влади спочатку на­відріз відмовився вступати до колгоспу. Але з часом його таки змусили усуспільнити землю і майно, лякаючи виселенням у Сибір.

До малого Василя, якому тоді було 17 років, підіслали провокаторів, котрі заводили розмови про несправедливість дій радянської влади. Той, звісно, погоджувався з такими оцінками. Цього виявилося досить, аби запідозрити його в антирадянській діяльності та включити до складу «Граніту Верховини», роль «ідеолога» якої фальсифікатори відвели Федору Ньорбі, який на той час уже навчався у Дрогобичі, де, як відомо, кожен другий – бандерівець. До «членів» неіснуючої організації записали й Буртина, Джумелю з Майдана, Бунчу, Нанинця з Синевира. Згодом до них «долучили» й В.Бряника з Репинного. Чим мала зайнятися під­пільна антирадянська організація? Підривом авторитету влади шляхом нелегального друкування і поширення листівок. Для цього «підпільникам» був потрібен шрифт, якого у безпекарів було вдосталь. За їхньою легендою, виявленою через 60 років у архівах, Бунча передав шрифт В.Брянику. Насправді ж, коли Василь вийшов із гуртожитку, у якому мешкав, шрифт йому підкинули безпекарі під подушку. Василь, застеляючи ліжко, випадково виявив підо­зрілий згорток, і по дорозі на уроки закинув шрифт під сходи. А безпекарі, тим часом, готуючи арешт Василя, пі­шли з понятими в гуртожиток за «вещ­­до­ком» і пі­ймали… об­лиз­ня – шрифту під подушкою немає! Незважаючи на це, хлопця таки заарештували прямо на уроці та доправили у ра­йон­не відді­лення безпеки.

У приміщенні ве­ли­чаво сиділи «освободітелі» Верховини – Коміссаров та Аксьонов. Спочатку присутності юнака у кім­наті ніби й не помічали, але через якийсь час Коміссаров заревів: «Ты что, сволочь бандеровская, советскую власть хотел уничтожить?!», – і з усі­єї катівської сили кулаком за­їхав спантеличеному хло­пчині в голову, від чого той зне­притом­нів. – Где шрифт?!». Переляканий юнак зі­знався, куди він поклав злощасний згорток. Однак цей факт у матеріалах справи від­сутній. Фальсифікатори написали, ніби шрифт безпосередньо до рук В.Бряника передав Бунча. А Василя тоді затримали, зняли відбитки пальців і залишили ночувати у холодній кімнаті. Через кілька днів чоти­рьох «ворогів народу» помістили у залізний кузов вантажівки під лавки, на яких сиділа охорона, і відправили в Ужгород. По прибутті всіх помістили у вузенький металевий бокс по 4 чоловіки, де й присісти було неможливо, а потім доправили у камери.

Допити відбувалися тільки вночі. Слідчі приходили напідпитку. Били, затискали паль­ці дверми, робили всілякі провокації. Особливо «вигадливим» був слідчий Кречко.

Через 8 місяців допитів та судилища В.Бряник отримав 10 років тюрми і «плацкарту» до знаменитої Львівської пересильної тюрми на Лонцького. Там сиділи в одній кімнаті по 80 чоловік, де не те що лягти – дихнути не було змоги. Звідти люди самі просилися у Сибір… І їх дослухалися: 1800 чоловік завантажили у «телятники» по 70 чоловік у вагон – і вперед на «стройки коммунизма!» У дорогу видали пайок: кілька щедро солених оселедців і буханку хліба. Води – зась!

Упродовж семи днів везли їх у Мордовію на станцію Поть­ма, а звідти – пішки до таборів. В.Бряник потрапив на лісо­сплав. Там їм видали нове табірне «обмундирування»: ватні куфайки, штани, валянки. Однак це їх не довго зігрівало. Кримінальники-блатняки, які на роботу не ходили, а лише контролювали політ­в’язнів і доносили табірному начальству, дуже швидко влаштували «обмін» свого лахміття на одяг новачків зони.

По смерті тирана у 1953 році у Норильську вибухнуло повстання, і після цього в’язнів різних таборів перемішали, як колоду карт. У табір В.Бряника привезли з Караганди хлопців, які воювали в УПА. Ті швидко навели лад з кримінальниками: одних винищили фізично, інші у страхові тікали через «колючку», де їх дістала куля охоронця…

Звідси у 1954 році його перевезли на будівництво нафтопереробного заводу в Омськ, хоча й мали звільнити по амністії. Однак країні була потрібна дармова робоча сила, й амністувати таких, як він, не поспішали. На кількох десятках гектарів вирубували ліс, копали траншеї у вічній мерзлоті під фундамент, монтували обладнання. У 1956 році його таки амністували і відпустили додому.

Відпустити то відпустили, але життя поламане: школу не за­кінчив, спеціальності немає, на роботу з відсидкою не беруть. Брат, який працював на будівництві електроліній, влаш­тував до себе прокладати опори. Згодом спробував влаштуватися в артіль, директор якої любив «причаститися» горілкою. Порадили підійти до нього з пляшкою, що він не без певної боязні й зробив. Директор виявився вдячним – запропонував роботу кочегара у котельні. Робота була нескладною, мав забезпечувати функціонування локомобіля: запустити двигун, під­тримувати рівень води для виробництва пари.

Згодом прочитав у газеті оголошення про прийом на заочне навчання до київського технікуму по обслуговуванню електрообладнання. Разом із ще двома працівниками заводу подав за­яву. І треба ж такому статися: зарахували його одного! Навчався спраглий до знань верховинець добре, лише муляло душу, що у графі про судимість він поставив прочерк. На роботі теж справувався добре, його портрет на­віть на дошку пошани вивісили. Аж тут парторг почав наполягати вступати в партію, ос­кільки кращі працівники ма­ли бути партійними, а про суди­мість ніхто й не відав! Але тут уже мусів вказати про судимість, чим наробив клопоту як пар­тійному секретареві, так і директору, що довірив енергетичне господарство політично неблагонадійному! Але до роботи пана Василя претензій не було, то й справу за­мнули. Аж тут на паровому котлі сталася аварія і винним зробили «ворога народу» й звільнили з роботи.

Шукати правду пан Василь вирішив у… газеті «Известия», куди звернувся з відпо­відним листом. За кілька днів зі Львова до Міжгір’я приїхав власний кореспондент газети. З’ясувавши усі обставини справи, відверто сказав директору, що звільнення – незаконне. У ті часи слово преси важило більше, ніж судове рішення, і В.Бряника поновили на посаді. Однак журналіст був принциповим до кінця: в наказі про поновлення він потребував вказати, з чиєї вини мало місце незаконне звіль­нення і притягнути до відповідальності винних, що й бу­ло зроблено…

У 1990 році пан Василь вийшов на пенсію, у 1991-му до­мігся повної реабілітації, і нині всю свою енергію віддає діяльності в Товаристві своїх побратимів.



2015-05-28
переглядів: 879
джерело: Василь Ільницький, Закарпаття онлайн.Блоги

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(репинне)

свіжі коментарі:
(репинне)

всі коментарі

найбільше читають:
(репинне)



© Сергій Росада 2013-2018, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.