Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

ОБІЙНЯТІ ТРЕПЕТОМ


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село тюшка


ОБІЙНЯТІ ТРЕПЕТОМ

В ім'’я Отця, і Сина, й Святого Духа


Христос воскрес!


«Істинно, істинно говорю вам: ви заплачете і заридаєте, а мир зрадіє; ви сумні будете, але сум ваш в радість буде» (Ін.16.20). Виявилося, однак, що в них не було навіть сліз. Виявилося, що вся колишня палкість, вся впевненість у тому, що «якщо й усі спокусяться про Тебе, я ніколи не спокушуся» (Мв.25.33), розвіялися як дим. Виявилося, що колишня рішучість: «підемо й ми вмремо з ним!» (Ін.11.16), - переможена страхом. Тільки страх, тільки трепет, тільки жах переповняли душі суворих чоловіків і слабких жінок! Уявимо собі весь розпач цієї великодньої суботи - дня надії і радості для всіх оточуючих їх людей, і такого безнадійно-гіркого для них, апостолів і мироносиць.


І от їм, що пережили крах надій, що пережили власне зрадництво, їм, одержимим смертельним жа-хом, треба було жити далі. Тим, хто через п'ятдесят днів стане непереможною Церквою Христо-вою, потрібно було пережити цей час розпачу, цю муку туги, цей безнадійний стан втрати всіх своїх сподівань. Воістину, вони разом зі своїм Господом зійшли в пекло! Вони зійшли в пекло богозалишеності, поринули на дно розпачу, тому що їх Бог залишив Своїх учнів, але - вижили і встояли, не вподібнившись «синові погибелі» (Ін.17.12), не зробивши останнього гріха.


Треба було жити, зібравши всю свою мужність. Треба було зважитися тепер, після смерті Христової, насмілитися й увійти до прокуратора із проханням, що зробить явним для всіх те, що колись зі страху ретельно ховалося. Треба було зі звичною старанністю виконувати свій звичний борг служіння: обмивати зранене і зганьблене Тіло, сповивати Його плащаницею, - виконувати всю цю скорботну роботу поховання, забувши про страхи, забувши про розпач, зневаживши лютою злістю тих, хто ще вчора волав : «Розіпни Його!»


Нам іноді здається, що святим - легко! Їм, обдарованим рясними дарунками Святого Духа, і біль не біда, і смерть не страшна! Нам іноді здається, що розбійник розсудливий якось занадто вже просто заробив собі Царство Небесне: після такого дивовижно грішного життя прохрипів усього три-чотири слова і - урятований! Але будемо пам'ятати, що в ту страшну мить на вершині Голгофи Цар Світу найменше був схожий на Всемогутнього Володаря Всесвіту, і потрібно було воістину всіма силами душі своєї сподіватися порятунку, очікувати Месію, щоб у пораненому, обпльованому, умираючому Сині Людському побачити Бога й Господа. Побачити і з усією вірою, з усією останньою надією попросити Його про милість. Попросити в той момент, коли увесь світ, насміхаючись говорив: «урятуй Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста» (Мв.27.40).


Бувають хвилини, коли найбоягузлива, найнерішуча людина готова зробити подвиг. Бувають миті відчайдушні, миті розпачливої рішучості, «моменти істини», коли звідки не візьмися приходять сили й мужність, і людина, по слову поета, «коня на скаку зупинить, у палаючу хату ввійде»! Так буває, і люди справедливо називають такий учинок подвигом. Але рідко кому вдається не в пориві розпачу, жалості або страху за близьку людину, не в миті безрозсудної рішучості, а в продовження довгого часу, година за годиною і день за днем, переборюючи страхи й слабості, зневажаючи власним спокоєм і безпекою, нести своє служіння навіть тоді, коли вся наявна очевидність свідчить про безглуздість і марність подвигу, навіть тоді, коли, як здається, всі надії звалилися, коли Бог - в гробі і увесь світ став пеклом.


Такий був подвиг святих жінок-мироносиць, Йосипа і Никодима. Не впасти у відчай, коли всі в розпачі, не сумувати, коли всі інші втратили надію, робити свою справу, коли здається, що всяка справа втратила зміст, тому що Той, Хто наповнює світ змістом, - умер.


Легко молитися, коли радість переповнює душу, і сама собою співається пісня подяки. Легко волати до Бога із глибин серця, ураженого скорботою, але й розм'якшеного слізьми. Але що ж потрібно зробити із самим собою, коли ні сліз, ні радості, ні надії, ні сподівання вже не залишилося? Де тоді взяти сили для того, щоб жити, для того, щоб просто дивитися на білий світ, просто говорити, просто слухати те, що говорять інші, просто виконувати свої повсякденні обов'язки, не прислухаючись особливо до дзвінкої порожнечі усередині?


Отоді саме й потрібно пам'ятати, що найстрашніший гріх - розпач. Тоді і варто, може, згадати скромне подвижництво тих, кого Церква йменує Жінками-Мироносицями, які, обійняті трепетом і жахом, несли хрест свій, слідуючи за своїм Богом у морок і безнадійність Голгофської могили. Тому що немає й не може бути розпачу там, де сяє Світло Воскресіння! Тому що не знання, не впевненість у собі, а надія робить нас християнами! Тому, нарешті, що воістину воскрес Христос! Амінь.



2013-05-26
переглядів: 1262
джерело: о. Сергій Ганьковський

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(тюшка)

свіжі коментарі:
(тюшка)

всі коментарі

найбільше читають:
(тюшка)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.