Олександр Доній: Україні необхідна зміна президента в першу чергу, будь-яка заміна Порошенка вже буде позитивом!!!

ПІДНЕБЕСНИЙ ОСІДОК


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село косий верх


ПІДНЕБЕСНИЙ ОСІДОК


ЖИТТЯ ПОВЕРТАЄТЬСЯ СЮДИ ЛИШЕ ВЛІТКУ

Не всі людські поселення мають однакову долю. Якщо села на Міжгірщині, заснування яких сягає сивої минувшини, живучі по теперішній час, то цього не скажеш про їхні присілки, котрих як маком повсюдно насіяно високо в горах. Маючи чудернацькі назви, чимало з них повільно зникає з лиця землі. Можна перерахувати довгу низку тих, яким вже слід простив або ще ледь-ледь жевріє сяке-таке людське життя. З останніх сил з-поміж присілків тримається і Косий Верх.

Колись було так…

Не те, що точну, але й приблизну дату виникнення людського гнізда аж під горою Тяпеш, пік вершини якої сягає 1324 м над рівнем моря, на жаль, не може пригадати нині ніхто з жителів території Негровецької сільради, котрій підпорядковується цей піднебесний осідок. Існують тільки легенди, догадки про його заснування… Найбільше сходяться в думці, що першим поселився тут якийсь вівчар або втікач. Зате нема непорозумінь з приводу його ймення. Воно, безперечно, походить від крутого ландшафту. І все-таки дехто не без підстав висуває і версію, що першовідкривачем Косого Верха, не виключено, міг бути і… мудрий садівник. Таке припущення базується на надзвичайно сприятливій на умови в осонні гір місцині для плодових дерев. За благополучного клімату, досхочу наливаючись сонячним промінням, тут особливо рясно родять сливи, яблуні, груші, черешні, волоський горіх. Сади – то колись була перша слава присілка.
За радянського часу тут нараховувалося під три десятки дворогосподарств. Були тоді також початкова школа, колгоспна ферма. На відшиб проклала собі дорогу і електрифікація. Копирсаючи мотиками гірський грунт, селяни сіяли і садили на городах, вирощуючи всіляку рослинність, за що їм земля-годівниця щедро віддячувала урожаєм. Звичайно, щоліта дзвеніла косовиця, бо в хлівах газди тримали корови, кози, вівці…


А хрест на присілку поставила урбанізація, коли і у верховинському краї за комуністичного періоду пішов процес зростання ролі потужніших населених пунктів. Родина за родиною залишала обжитий ведмежий кут, перекочовуючи в Синевир, Колочаву, Негровець, Міжгір’я та інде. Згодом дійшло до того, що оточений мішаним лісом хутір осліп, бо «евакуювали» електротрансформатор, повирізали провід на лінії передач. Вірним малій батьківщині залишився тільки Йосип Беля, якого не стало два роки тому.

А нині тут все інакше

Під час чергової подорожі з супутниками на початку цього серпня на присілок переконуєшся, що Косий Верх чахне на очах. Хати розвалюються, сади дичавіють. Але людське життя ще продовжується. Навесні поодиноких на вітцизнину магнітом тягне земля. Що дуже дивно – повертаються здебільшого старожителі. Василині Белі цими місяцями виповниться нівроку 80. З тих пір, як помер чоловік, уже вісім років літує тут самотньо. Незважаючи на солідний вік, рукам дотепер не дає спочинку. Що лиш не вирощує на присадибній ділянці – картоплю, капусту, огірки, моркву, дині, цибулю, квасолю, кріп… З року в рік збирає на диво багаті плоди ниви. «Не берую”, — сумно зізнається, але гонорово додає, що не звикла сидіти без діла. І почуття страху наодинці не відчуває. «Помолюся біля святих образів і свічки у хижчині і дякую Богу, що все добре», — поділилася секретом гаразду. На подвір’ї спокій невтомної землеробки чатують і собаки. Вони у великій пригоді, бо через навколишню хащовиту місцевість пролягають вовчі путівці.

Неподалік одинокою застали на рік старшу Василину Чорней. Теж поралася під стріхою убогої хатини, тримаючи в руках веретено з напряденими нитками з вовни. Тут народилася, сповіщає, і хоче довікувати під небом, з яким, здається, стуляється земля. Разом з нею господарює син Дмитро, якому під час служби в армії судилося повоювати в Афганістані. На обійсті мати і син тримають корову, вівці.



На подвір’ї покійного з останніх «могікан» Косого Верха Йосипа Белі зустріли 41-річного сина Василя, який мешкає у Синевирі. Він з юного віку сином Володею влітку в цій глухомані доглядає за марадиком ягнят та козенят. Дев’ять літ тому з його дочкою Ангеліною на присілку трапилася жахлива оказія. У трирічному віці дівчисько відлучилося від діда і заблукало у дрімучому лісі. Дві ночі маля ночувало під колодою, аж поки її випадково не відшукали, на щастя, живою.

Мандрують у гірський куточок, щоб помилуватися тутешньою красою, і туристи, передусім з Словаччини, Чехії. І цього разу можна було побачити кількох іноземних прибульців. Водночас часто візитують і самі вихідці присілка, які нині проживають за межами району, щоб згадати добрим словом предків, молодість. З Ужгорода завітала якраз цього дня пенсіонерка Марія Попович. Тут на свято Іллі відпочивали з родичкою Василиною Стець та її чоловіком Миколою, дітьми. Гостя з обласного центру щиро призналася у милих серцю почуттях на лоні природи після буденної міської метушні.

Організатором поїздки високо в гори став підприємець Іван Маркович, котрий мешкає у Колочаві-Брадолцю. Він, як і брати Василь, Юра та Микола, сестра Василина, народився і ріс у Косому Верху, з батьком Миколою, на жаль, вже покійним, та мамою Христиною жили в будиночку, якого слід вже зник. Іван – патріот присілка. Кілька років тому на маківці Тяпеша встановив хрест, а зараз на ньому планував прикріпити і розп’яття Христа, яке виготовив шовгор-художник Василь Шиндра. Та благородному наміру завадив раптовий наскок бурі з градом, блискавками, які на полонині таять грізну небезпеку.

З неабиякою гордістю провідник розповідав по дорозі, що тут у минувшину були люди-моцаки. Силача Василя Белю дехто з повагою величав і верховинським Фірцаком, бо на лопатки клав й кількох дужих легінів. А його дід Василь, який прожив 79 років, із Негрівця до домівки (відстань 3 км) міг на плечах винести 70-кілограмовий мішок кукурудзяного борошна всього з двома перепочинками менше, ніж за півгодини. До речі, на присілку так ніколи і не було як крамниці, так і церкви, хоч всі горяни були дуже побожними. А цвинтар, вщент тепер зарісши смерічками, березами, буком, був і зберігається, символічно нагадуючи тіні пращурів. Шануючи свій родовід, Іван за християнським звичаєм вклонився пам’яті похованої бабусі Анни — запалив на могилі свічку.

Безлюдним Косий Верх стає вже під саму зиму. За холодної сніжної пори тут голосно виють одні крилаті вітри, хуртовини та вовки.


♦ З веретеном від молодості до глибокої старості.ПІДНЕБЕСНИЙ ОСІДОК

♦ Споконвіку тут вівчарство – основне заняття горян.ПІДНЕБЕСНИЙ ОСІДОК


2014-08-20
переглядів: 1418
джерело: Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(2):

2015-11-19 вова
краса до якої незабаром будуть зходитися всі

2014-08-25 Балога
скоро там буде проживати подалі від людей вівчарь Іван Ярема .

свіжі новини:
(косий верх)

свіжі коментарі:
(косий верх)

найбільше читають:
(косий верх)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.