Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

"Якщо ти мене будеш любити, то і я тебе буду любити!"


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село репинне



20 липня, неділя, ранок, вулиця Легоцького в Ужгороді. Легко налаштовую своїх батьків – 69-річну Олену Мейсарош і 71-літнього Володимира Фединишинця – на розмову з нагоди 50-річчя їхнього одруження. Сам сідаю за ноут і ліниво читаю новини з різних сайтів. І раптом над головою й перед очима щось промайнуло. Я подумав, що мені здалося. А першим, хто побачив ластівку, яка залетіла в кімнату й сіла на дерев’яну раму ікони, причому рівно над розіп’ятим Ісусом Христом і трьома засмученими Маріями, був батько. Мама дала ластівці ім’я Астя. Спочатку вона не рухалася, але згодом цілком освоїлася, чистила пір’я, розправляла крила, постійно крутила голівкою, вивчаючи обстановку. І врешті покакала на батькове покривало. Словом, просиділа шість годин і полетіла в світ, як і залетіла, – через відчинені балконні двері. «Може, це знак із небес, що ви будете жити разом ще 50 років», – жартував я. Гну до того, що того дня мама брала інтерв’ю в батька (саме так вона захотіла) під знаком ластівки. Я ж, Михайло, записав розмову…
«Мені тяжко уявити біля себе особу іншого закрою»
– Мені приємно буде послухати, як ми познайомилися…
– Вперше ми побачили один одного вранці 1 вересня 1961 року на вулиці Жовтневій (нині Волошина) на філологічному факультеті в аудиторії №4, де висів портрет Шандора Петефі. Ти була в коцкастій плісерованій спідниці, я в костюмі кольору морської хвилі. Тобі впав у око мій зошит, на якому було написано «Вірші Володимира Фединишинця». Ти, 16-річна студентка, на це клюнула, уявивши себе дружиною відомого письменника, з котрим мандруватимеш по світу. Через два-три дні ти позичила в мене черевики для танцю буґі-вуґі-рок-н-рол. Одного дня в мене вискочив ячмінь на оці, а наступного – я мав побачення з мукачівською пасією Олександрою, тому хвилювався. А ти запропонувала піти до себе додому на Капушанську, помастити ячмінь біоміциновою маззю. Я погодився – і ячмінь до ранку зник. Ось так зав’язувалися наші стосунки. Тобі імпонувала моя активність на семінарських заняттях, у періодиці. До речі, це іспит, чи як?
– (З іронією, гумором). А чому б і ні?!
– У 13-й аудиторії філфаку я тобі освідчився в коханні. А ти геніально відреагувала: «Якщо ти мене будеш любити, то і я тебе буду любити». А 9 травня 1963 року, тобто на свій день народження я прийшов тебе сватати. Перед тим для сміливості хильнув півдеци. Моя майбутня теща якраз скубла курицю для бульйону, не знаючи, що я не люблю куряче м’ясо. Пригадую, як ви з сестрою Мицікою сховалися в іншій кімнаті, привідкрили двері, аби чути, як я проситиму твоєї руки. До слова, я мав іти у військо, але завдяки твоєму батьку-медику мене забракували, мовляв, серце слабке, виразка шлунку. А влітку 1964-го ми одружилися. Ти сама собі пошила весільне плаття, купила білі черевички. Їздили ми в Невицьке. Перша шлюбна ніч була на Капушанській, де ми й жили перші два роки. Після закінчення університету за розподілом ми мали їхати на роботу в Міжгір’я: тебе чекало місце на районному радіо, мене – в районній газеті. Але не судилося. Я надрукував у журналі «Вітчизна» статтю на захист роману Івана Чендея «Птахи полишають гнізда», який тоді критикували, розносили в пух і прах. Так і я потрапив в опалу обкому партії, і наверху змінили платівку – не Міжгір’я, а вчителювання в донбасівській спецшколі, де учнями – неповнолітні злочинці. Ми витримали там лише 7 місяців.

– Володю, що ти втратив як мужчина, не маючи порівняння подружнього життя з іншою жінкою?
– Мені здається, що нич. Слава Богу, що й не мав. Звичайно, якийсь досвід був би, але навіщо він?! Але не зарікаюся, ще всяко може бути. Хоча тяжко уявити мені біля себе особу іншого закрою. Тим паче одна лебідка, яку ти добре знала, на років двадцять відбила в мене бажання закохуватися. І я вже постійно дув на холодну воду. І добре чинив.
– Як реалізувалося в твоєму житті поняття щастя?
– Якщо коротко, отриманий сімейний затишок, творений тобою впродовж десятиліть нелегкого побуту з творчою людиною. А це постійна нестача грошей, політичний дискомфорт, оскільки ми не вислужувалися перед владою. Хай як дивно, за п’ять десятиріч ми не набридли одне одному. І в тебе, і в мене знаходиться затасканий, старезний жарт, який для нас уже – як наркотик. Чимало сімей не витримують випробування побутом, одноманітністю й розлучаються. Ми це розуміємо, спостерігаємо й тягнемо свій візок далі. Розлучитися – це не проблема, це найлегше. Набагато важче – спільно терпеливо жити.

«Для мене головне – іскра нижче пупа»
– Ти як письменник важко або ніяк не перевтілюєшся в жінку…
– Так, у моїй творчості більше фігурують чоловічі почуття. Але погоджуюся, що жінка – істота чутливіша. Жінка надихає на будівництво, її любов подвоює зусилля, пробуджує енергію. Якщо любов завдає страждання, то й вони продуктивні. Приміром, в інтимній ліриці. Із власного досвіду суджу про це. Але я проти того, аби жінка перевтілювалася в чоловіка, а чоловік – у жінку. Два світи мають екзистувати по-різному й утверджувати себе на ліжку.
– Які жінки тобі подобаються?
– Для мене головне, щоб та чи інша молода жінка викресала в мені іскру нижче пупа. Але щоб ця іскра не була вищою за 219 вольт. Бо хочу жити й виконувати чоловічий обов’язок. Не тобі ж пояснювати, що півсторічний секс із однією партнеркою має свою специфіку.
– Ти скептично ставишся до кухні, а відтак до жіночої роботи…
– Це щоденне, скороплинне, допоміжне. І на жаль, малорезультативне. А сенс життя не в тому, щоб їсти, а в тому, щоб творити собі славу. Правда, без усебічної жіночої роботи на кухні і в ліжку тут не обійтися. Ціную обидві грані. Лише в кухонній діяльності я пасивний і лінивий. Це генетично не чоловічий рід занять, хоча знаю і таких мужчин, які залюбки готують їжу. Може, в минулому житті вони були жінками. Я мужчиною був, є і буду.
– Ти любиш сороміцький фольклор...
– Сороміцький фольклор – складова загального потоку словесної народної творчості. І відображає найпотаємніші порухи людського інтиму. Та й загалом фольклор – недосяжна творча вершина, взірець для письменника. Ну бодай таке:
Та ой біла білявино,
Лігайме на межу,
Ой ци даш ми, ци не даш ми –
Хоть з тобов полежу.
Геніальна мініатюра! І таке фольклорне багатство доволі швидкими темпами відмирає. Може, Інтернет допоможе зберегти його.
– Я угорка, але за 50 років ти вивчив лише кільканадцять угорських слів.
– Я глухий до іноземних мов. Природа мене обділила. Плюс твої мадяри у війну забрали від нас у Репинному корову. Баба знайшла її біля Хуста, але новий власник не захотів віддати, хоч корова упізнала ґаздиню. Отже, я, не вивчивши мову твоїх предків, помстився за Темнайку. До речі, мадярки звикли завойовувати чоловіків через шлунок. Так і я клюнув на тебе. Спосіб – надійний, вивірений, а наживка – результативна, смачна. Хоча мене заворожує, насамперед, жіноче начало. А загалом дякую тобі за гармонійне піанісимо й фортисимо в житті.
– І на десерт: чи одружився б ти на мені вдруге?
– Після довгих сумнів, Іліке.
– А я сама себе звідаю: чи вийшла б заміж за тебе вдруге? Однозначно – вийшла б, бо я родинна центристка, середнянка.
Письменника Володимира Фединишинця запитувала його дружина Олена Мейсарош, а записав розмову син Михайло







2014-08-03
переглядів: 1553
джерело: "Закарпатська правда"

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(3):

2014-12-31 щиро ваш цімбор
кохайтеся чорнобриві,та не з мацкалями , бо мацкалі зпії люди,роблять лихо з нами ...

2014-11-22 м
навернути б літа молодії...

2014-08-08 РЕПИНЦІ
Щиро вітаємо наших земляків з ювілеєм ! Бажаємо Вам міцного здоров"я і нових творчих злетів .

свіжі новини:
(репинне)

свіжі коментарі:
(репинне)

всі коментарі

найбільше читають:
(репинне)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.