Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

Петро Скунць. «Болю мого не вгамовано…»


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

селище міжгір'я


Петро Скунць. «Болю мого не вгамовано…»

«Болю мого не вгамовано…» – впродовж останніх місяців мені ніяк не йде з голови цей рядок із вірша «Біль» Петра Скунця. Може, то все прийшло у травні, коли вшановували день народження (20.05.) і день смерті (30.04.) митця. А може то невгамований біль його передчасного відходу.

Для Закарпаття (його культурного, громадського, літературного життя) ім’я Петра Скунця займає окреме, почесне, ве­личне місце в поезії, публі­цис­ти­ці, літературознавстві. Для літпроцесу кінця ХХ ст. Петро Миколайович був рушієм, що задав поштовх, аби ми нарешті наблизились в напрямку до активації розумових процесів і усвідомлення себе як на­ро­ду (потенційного і творчого!) після довготривалого періоду «застою» (що, на жаль, не обмежився тими хронологічними рамками, які йому приписують).

Але локалізовувати вплив Петра Миколайовича на літературу лише закарпатську не варто. Йдеться не тільки про загальноукраїнські проблеми і теми, що їх можемо відчитати у Скунця – маємо велета духу, націленого вказувати на одвічні наші промахи і вчитися на них, спраглого пошуковця, харизматичного інтелектуала европейсього зразка. Його історія на перший погляд досить проста. Народився 20 травня 1942 року на Міжгірщині (Закарпаття), навчався на філологічному факультеті Ужгородського університету, потім працював редактором обласного видавництва, на початку 1990-х очолює Народний Рух, з часом повертається до журналістської роботи. Ще з 1960-х є членом Спілки письменників України. Хронологічно і тематично Скунць є представником шістдесятників, але часто його ім’я усувається із переліку представників цього літературного руху. Чому так стається? Однією з імовірних причин може бути те, що митець не належав до так званих «офіційних» шістдесятніків (як от І.Драч чи Д.Павличко), як і не належав до дисидентів (В.Стус, І.Калинець, І.Світличний). Решта ж творчої інтелігенції активно, відкрито не протистояли суспільству, але духом і настроєм цілком і повністю підтримували ідею ламання системи, яку втілювали на своєму рівні.

Для поезії Петра Миколайовича характерним є актуальність піднятих проблем, багатство художніх деталей та образів. Найчастіше звертається до істо­­ричних мотивів, переносячи їх на канву сучасного, що дає нам можливість долучитися до пізнання генетичної пам’яті. Попри злободеннісь публіцистичних тем, текст Скунця цікавий і колоритний. Окремої уваги заслуговує його перекладацька діяльність. Лише перелік мов, з яких зроблено підрядники просто вражає – абхазька, азербайджанська, башкирська, білоруська, молдавська, німецька, осетинська, словацька, татарська, угорська, чеська…

Не хочеться говорити банальні речі. Казати щось таке: «він був визначним культурним і гро­мадським діячем», «непересічною особистістю», «патріотом і борцем за справе­д­ли­вість», «талановитим поетом і публіцистом», лауреатом літературних премій ім. Дмитра Вакарова, Андрія Малишка, Національної премії ім. Тараса Шевченка. Хочеться написати про Петра Скунця те, що відчувало серце в його присутності.

Як батько, ні, швидше, як дідусь, який навчає своїми байками-казками онуків, так щиро, просто, жартуючи, не соромлячись зроблених помилок, ніби його покликання найбільше в тому, щоб отак сидіти і ділитися найкращими, найтеплішими думками, мріями, сподіваннями на майбутнє. Часом Петро Миколайович уявляється мені трікстером. То такий архетип казковий ­– антигерой, чи, влучніше, хитрий позитивний герой, який обманює задля перемоги Добра. У китайській міфології його називають Сунь У-кун – звучить подібно до Скунць.

Згадую його ужгородське помешкання… звичайна собі квартирка на кілька кімнат, маленька кухня, де творилися літературні дискусії, що часом могли перерости у справжі літературні баталії; на стінах – відомі й маловідомі шедеври художників-друзів; невелика кімната-кабінет заставлена повністю книгами-рукописами-листами-статтями-журналами. Справді дуже багато книг – рідкісних, самвидавських, заборонених у свій час. Атмосферно. Запах тютюну і строгий, але добрий погляд з-під густих брів – такого я знаю Скунця. Не впевнена, чи досі там все так, як мені ще малій запам’яталося. Дуже сподіваюсь.


Мені писати про Петра Скунця якось і приємно, і страшно. Страшно у тому сенсі, що вже звиклося читати Скунця. Не йдеться тіль­ки про поезію, стало звичним читати Скунця і в закарпатських тижневиках чи мисте­ць­ких часописах. І якшо говорити про перші, то завжди на противагу полі­тич­ній маячні і астрологічним прогнозам, те, що писав Петро Миколайович давало по­ту­ж­ний поштовх до формування освіченої читацької аудиторії. Тому писати про лю­ди­ну, що мала такий вплив на широкий загал, дуже відповідально, а бути об’єктивною не завжди можливо. З іншого боку, писати про творчість чи не єди­но­го закарпатського шістдесятника – то велика потрібність.

Увійшовши в літературу стрімко і потужно, молодий Скунць одразу підняв рі­вень поезії на кілька щаблів вгору. Видана 1961 року збірка «Сонце в росі» дала уявле­ння про поета самобутнього, індивідуального, в центрі світогляду якого була Україна, її болі і нечисленні перемоги. «На границі епох» Скунць написав 1967-го. Са­ме тоді шістдесятників активно розпинали, проте його, Скунця, «розіп’яли» за пізнішу поему – «Розп’яття» (1971), що була пущена «під ніж» всім тиражем. Невелику час­ти­ну з нього все-таки було врятовано (поцуплено водієм машини, яка вивозила примірники з видавництва). Петро Скунць хотів бути Одним, відчував себе таким («Один» – назва збірки). Він ним є. І нехай це прозвучить банально, але таких не було раніше і не буде вже потім. Хоч в наших думках, в наших спогадах про нього – ми разом з ним. Адже кожного разу, як якийсь рядок з його поезії безперестанку крутитиметься в моїх чи твоїх думках – Скунць житиме і, маю надію, біль гамуватиметься.

Ми живі.

А ті живіші,

що не змовкли і в землі.

(уривок із поеми П. Скунця «Розп’яття»)


Петро Скунць, Василь Вароді та Федір Зубанич, 1960-ті рокиПетро Скунць. «Болю мого не вгамовано…»

Іван Чендей та Петро Скунць, травень 2002 рокуПетро Скунць. «Болю мого не вгамовано…»


2014-06-20
переглядів: 2500
джерело: Олеся Ребрик, "За Збручем"

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(2):

2018-05-13 я
Дуже помогло

2014-06-20 читач
ми ще не усвидомили, яка то сила силенна наш Скунць.

свіжі новини:
(міжгір\'я)

свіжі коментарі:
(міжгір\'я)

всі коментарі

найбільше читають:
(міжгір\'я)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.