Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

Заробітки, обпалені війною


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село розтока


Заробітки, обпалені війною

Події, про які піде мова, відбувалися рівно 70 років тому. У травні 1944 року група молодих верховинців із сіл нинішньої закарпатської Міжгірщини Розтока, Пилипець, Подобівці та Буковець зібралися на сезонні сільгоспроботи вглиб Угорщини. На «жниво» до крупних землевласників та заможних селян у «хлібні» райони Мадярщини та Словаччини у той час їздили тисячі бідних селян Верховини. Відпрацювавши у господаря від пізньої весни до ранньої осені кілька місяців, заробляли для своєї рідні кілька лантухів пшениці та якусь копійчину. Повернувшись додому, перебивалися випадковою роботою на лісорозробках, веснували на власних пісних нивах і знову збиралися обробляти багаті чужі землі.
Заробітки, обпалені війною
Одним із таких заробітчан був Михайло Юрійович Вощепинець, 1923 року народження, житель с. Розтока. Його родина, як і більшість тогочасних сімей, була багатодітною. Крім батьків, в одній хаті проживало ще четверо його братів – Федір, Андрій, Василь та Іван. Цього разу доля розпорядилася так, що на чужині Михайла застала війна та суворі випробування, подолати які вдалося не кожному з його товаришів. Свою життєву історію він через десятиліття детально описав у спогадах, які по його смерті віднайшов син Іван, котрий люб’язно передав нам для оприлюднення ці спогади, а також свій спомин про батька та деякі документи і фото.

"Організатор поїздки заробітчан кірон (бригадир) Іван Воробець посадив нас у Воловці в товарні вагони і ми рушили у невідомі краї Мадярщини. Минувши міста Мондок, Солнок, Ніредьгаза, Будапешт і Дьйор, ми прибули в місто Чор (біля Секешфегервара), де нас поселили на «тонні» (фермі). Для проживання нам виділили старий корівник, де ми самі робили ліжка і стелили солому замість матраців і подушок.

Першого дня кірон вистроїв нас у шеренгу і сповістив, що згідно з договором із паном ми повинні працювати повний робочий день із виходом сонця і кінчати роботу після заходу сонця, тобто 14 годин. Оплату за роботу хлопцям першого класу поставили 2 центнери пшениці й 100 пенге в місяць, хлопцям другого класу та дівчатам оплата в мі­сяць 190 кг пшениці і 50 пенге. Оскільки я був досить слабий, то записався у другий клас.

Харчувалися ми двічі на день – обід і вечеря. Крім того, пан видавав нам на день кілограм хліба і на місяць по кілограму солонини, яку вживали на сніданок.

Хлопці першого класу косили бекіз (суміш жита з горохом). Інші хлопці й дівчата брали істики (сапки) і йшли прополювати пшеницю від бур’яну. Хлопці, які косили жито з горохом, повернулися з роботи дуже втомленими, деякі на другий день захворіли. Травень був досить холодний і вітряний, і це нам дуже дошкуляло, оскільки теплого одягу ніхто не мав. Спали ми теж в одязі.

Через два тижні нас направили на прополку цукрового буряка. Ми змушені були цілий день копати на колінах, ос­кільки держаки на мотиках були короткі й уже доробили до того, що коліна були в крові й порвали на собі одяг. Після закінчення прополки буряка настали жнива: збір ячменю, вівса і пшениці. Ця робота була ще тяжча, ніж прополка буряка. Тим часом фронт підходив усе ближче. Кожного дня ми мусили по кілька разів ховатися в кукурудзі від літаків, які бомбили міста і села Угорщини.

Незважаючи на всі негаразди, ми стояли один за одного й нікого в кривду не давали. Всі були молоді – 18–24 роки, в нас були свої музики. Це В.Кривка з Розтоки, який нам грав на скрипці, і ми гуляли з дівчатами майже кожен вечір. До нас у барак приходили українці, які служили в німецькій армії з генералом Власовим. Вони багато нам розповідали про колгоспи, про їхнє життя, але ми не змогли в той час усе це зрозу­міти. Так минуло літо і настала осінь – пора збору цукрових буряків. Це теж була важка робота, все робилося вручну.

Однак тоді ми й не здогадувалися, що найважчі часи лише попереду. Фронт наближався щодня і в листопаді наш пан утік до Німеччини, а ми розійшлися служити до газдів для того, аби прогодуватися. Я пішов служити до господаря, у якого були 2 коні, 4 корови, 2 свині і багато пшениці. Моїм завданням було чистити корівник, нагодувати корів. Біля коней ходив поранений військовополонений із Білої Церкви (у той час усі здорові мадярські чоловіки були на фронті). За деякий час робота для мене виявилася тяжкою, і я залишив цього газду і повернувся на нашу ферму. Але там хлопці й дівчата, які не могли працювати, жили впроголодь, оскільки продукти не видавали (весь хліб згорів при влученні бомби в склад із зерном).

Згодом мені пощастило: я найнявся служити до м’ясника, який мав свою власну крамницю в місті. Господар хорват одразу дав мені хліба, солонини і каву. Потім повів мене до хліва і показав, що я маю робити. Була в нього кобила дуже зла, яка не давала себе чистити гребінцем або щіткою, крім того, ще було моїм обов’язком пиляти дрова. Мені виділили кімнату з постіллю, матрацом, ковдру і подушку. Не знаючи обстановку, рано встав і пішов чистити кобилу. Тільки я потягнув гребінцем, вона мене зубами схопила за одежу і кинула перед себе в ясла. Я дуже розлютився і знову пішов її чистити, вона мене знову зубами хвать за одежу і знову кинула в ясла. Вставши з ясел, я вирубав довгий прут і став її бити. Кобила іржала і била копитами в стіну, але нічого не могла мені зробити. Після цієї процедури я взяв гребінець, почистив її і почав годувати, вона вся дрижала, але мене не кусала. Другого дня вранці хазяїн прийшов до хліва і запитав, чи чистив я кобилу. Я сказав, що чистив, він запитав, чи била мене, я сказав, що ні. Він наказав робити і пішов.

Так минула зима. Руські прорвали оборону Будапешта і йшли на Відень. Кожен день можна було бачити, як відступають німецькі частини і вже було чути стрілянину на окраїні міста. Настав довгожданий час 25 березня 1945 року. Зранку цього дня я вже говорив на вулиці з руськими солдатами, хоча в хаті ще сиділи німецькі офіцери. Коли вони помітили, що руські солдати у дворі, то вискочили з кімнати через вікно і втекли городами. Бої йшли за кожну вулицю, за кожен дім. На вулиці було багато мертвих солдатів – німців і руських. Особливо багато руських полягло на залізничній станції, бої тривали цілий день. Німці відійшли з міста в Австрію. Другого дня руські викопали братську могилу, де поховали полеглих бійців. А німецьких солдат два тижні не хоронили – вже трупи розкладалися і нестерпно смерділи.

Після прибуття руських я почав збирати хлопців і дів­чат для того, аби крутити машини, які переробляли м’я­со на ковбасу. Ру­ські у двір нагнали корів, телят, свиней для забою і відправки продукції на фронт. Так я про­­був там до травня 1945 року. Після перших чисел травня подався додому пі­ш­ки. По дорозі з ін­шими добрався до Будапешта, де починається нова іс­торія мого життя.

На залізнич­ній станції Будапешта до мене підійшли два солдати з автоматами і попросили документи. Оскільки у мене не було ні­яких документів, вони забрали мене в комендатуру для з’ясування. Прийшовши на місце, я помітив, що вся територія обгороджена колючим дротом у три ряди, через кожні 50 метрів стоїть вишка, де стоять солдати з автоматами. Я зрозумів, що вони мене привели в табір для військовополонених.

Там від нас відібрали все, що було в кишенях, однак мені вдалося сховати малий складний ножик. На той час у таборі було десь 12 тисяч чоловік. Це були німецькі військовополонені солдати, румуни, мадяри, поляки, чехи, словаки, французи, цигани. Оскільки всі казарми були переповнені військовополоненими, ми мусили спати на бетоні просто неба. Годували нас раз на день, видавали суп і 200 г чорного хліба. Це було для мене дуже мало, і я був страшенно голодний, хоча ми нічого й не робили. Почав я худнути, сили вичерпувалися.

Тут у нагоді став мені мій ножик. Маючи час, я з верби почав вирізати шахові фігурки. Німецькі солдати це помітили і давали мені по дві порції хліба за кожну зроблену фігурку (це 32 фігурки). На деякий час це підтримало мій організм.

Наближались великодні свята. Румуни мали Біблію і стали молитися у Великодню п’ятницю. Ми теж до них приєдналися. Проходячи повз нас, сторожі спитали: «Ви молитесь?». Ми відповіли: «Так». Тоді вони нам сказали: «Кому молитеся, той вас хай і нагодує». І після, і у великодню суботу кухня не працювала, хліба не привезли, так минув тиждень – Великдень, понеділок і цілий тиждень. Через 6 днів люди були такі виснажені, що деякі вже не вставали з землі. У вівторок на другий тиждень до нас привезли дві бочки соленої риби. Голодні люди хапали і, наївшись соленої риби (а води не було), мали великі болі й почали поголовно помирати. За день померло близько 600 чоловік. Хто не їв цієї риби й зостався живим, викопував велику яму 30х10 метрів і тягав трупи до братської могили.

День 9 травня 1945 року зустріли в Будапешті в таборі. Згодом нас перевели в табір у Цеглед (біля Солнока), де я пробув до липня 1945 року. По прибутті в табір я через кожен другий день ішов у комендатуру на допит. Мене питали, в якій армії я служив, скільки вбив руських та ін. Відповідав, що в армії я не був, а працював у поміщика на польових роботах. Мені не вірили і тримали в таборі аж поки не прийшов наказ розпустити військовополонених по домівках, а німців відправити на відбудову Донбасу та інших заводів, які були знищені під час війни.

Повернувшись додому, у свої 22 роки важив 36 кг. Це був справжній скелет. Зароблену пшеницю в Мадярщині так і не дали, оскільки було розбито бомбою склад, і пшениця згоріла".

Після повернення з табору жив у Розтоці, займався домашнім господарством, – розповідає його син Іван. У 1949 році разом із великою групою переселенців із Верховини подався у с.Вилково Ізмаїльської області. Тут їх поселили в хати, де раніше жили румунські родини, яких виселили в Сибір. Але там був абсолютно інший клімат і умови життя, до яких горяни так і не звикли. Батько розповідав, що дощ падав перед Пасхою, а другий – на жовтневі свята. Він працював там у колгоспі, але практично нічого не заробив, тому що була страшна посуха і неврожай. Батько залишив ту хату, що йому виділила держава, і приблизно у 1950 році повернувся додому.

У 1956-му закінчив курси рахівників при Львівському ВЗУК і почав працювати в міжгірському колгоспі. У 1959 році одружився і почав будувати хату. 1966 році закінчив Мукачівський с/г технікум, отримав професію бухгалтера і працював головним бухгалтером у колгоспі «Радянська Верховина» аж до його розпаду. Він допізна писав різні звіти, плани, розрахунки і робочий день у нього за­кін­чувався близько 8–9 вечора. Водночас завжди працював фізично і брався за будь-яку домашню роботу. Маючи вже більш як 70 років, він ще косив зі мною, робив копиці, копав і підгортав картоплю, дуже любив збирати гриби. Після розпаду колгоспу ще працював бухгалтером у будівельному кооперативі «Ремонтник». Помер у 82 роки, до останніх днів чимось допомагав і ніколи не скаржився на життєві випробування, які уготовила йому доля.


Заробітки, обпалені війною

Заробітки, обпалені війною


2014-05-22
переглядів: 1786
джерело: Василь Ільницький, Закарпаття онлайн.Блоги

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(1):

2014-06-09 іван
це було тяжке випробування для молодих верховинців того часу.

свіжі новини:
(розтока)

свіжі коментарі:
(розтока)

всі коментарі

найбільше читають:
(розтока)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.