Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

Студений: історія гірського села


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село верхній студений


Студений: історія гірського села

«Смерекова хата, батьківський поріг…»… Слухаю цю пісню і не можу наслухатися. Нагадує вона дорогі моєму серцю гори і доли, рідних, близьких людей, а ще – моє село Студений, одне з найбільших сіл Міжгірщини. Розташоване під зеленими Бескидами обабіч невеликої річки Студенки на висоті 611 метрів над рівнем моря, за 28 кілометрів від районного центру Міжгір’я, 22 кілометри від залізничної станції Воловець. За переписом 2001 року в Нижньому Студеному проживало 1124 особи, у Верхньому Студеному – 759 осіб. Хоч офіційно йде мова про два села – Нижній Студений (сільська рада – Нижньостуденська) і Верхній Студений, але від часу свого виникненя (перша письмова згадка – початок ХVI століття) поселення мало одну назву – Студений Потік.

Як про одне село про поселення під водороздільним Карпатським хребтом писав Емільян Мустіянович у «Місяцеслові на 1926 рік» (с. 70-71): «Студеноє – одне з найбільших сіл нашої Богоспасительної єпархії Мукачівської, простягується на 14 кілометрів, має три церкви, трьох кураторів і трьох церківників». Про час виникнення села і походження його назви записано й опубліковано багато переказів. Даючи волю домислам, одні оповідачі вважають засновниками села дружинників Святослава – сина київського князя Володимира Мономаха, які не загинули у битві біля Сколе (у 1016 р.) від рук прибічників Святополка, другі стверджують, що засновниками села були утікачі від татаро-монгольської навали (ХІІІ ст.), а треті виникнення села пов’язують з часом приходу на Закарпаття князя Корятовича (ХIV ст.)… Та найбільше, на мою думку, заслуговують на увагу перекази з опришківськими мотивами.

Як виник Студений

1

Ще коли опришки мандрували у Карпатах, наганяючи страх на панів, заснували вони це село. Шукаючи зручне місце для своїх колиб, їх ватажок напився води із потічка і вигукнув захоплено: «Студена! Смачна! Біля такої води тільки і жити». Так виник біля холодного потічка населений пункт і назвали його Студений. Звідти було зручно потрапити «у гості» і до стрийських, і до мукачівських, і до хустських панів (Записано від Михайла Печори).

2

Сюди, аж під польську границю, збиралися ті, хто втікав від жорстокого пана, рятувався від цісарської служби. Утікали й закохані, якщо в насижених місцях їм чомусь не дозволяли побратися. Перші поселенці жили в колибах, часто їсти було нічого. Холодно зимою у цих місцях. Сніги великі, до пояса. Зуб на зуб не попадав від холоду. Люті вітри пронизували людей до кісток. «Студено!» – плакали діти. «Студено!» – бідкалися матері. Так і село назвали Студений (Записано від Василя Петканича).

Справді, не тільки вода, але й клімат у Студеному холодний, бо Карпатський вододільний хребет над селом найнижчий – і тут у міжгір’я між Бескидами і Боржавськими полонинами прориваються північні холодні вітри. Видно, це враховував уряд Чехословаччини, коли у 1922 році профінансував відкриття в Нижньому Студеному метеостанції, яка діяла навіть під час Другої світової війни і на якій спостереження за погодою проводяться і в наші дні. Реально, що в цих місцях могли переховуватися народні месники за панські кривди. Історик Володимир Грабовецький зародження опришківського руху в Карпатах датує ХV століттям. Тоді на Верховині шукали вільних місць для господарювання втікачі від панщини з обох боків Бескидів. Тож не дивно, що жителі Студеного Мазур і Мандзюк та Клепар і Щадей, як підказує історико-етимологічний словник П.Чучки «Прізвища закарпатських українців» (Львів, 2005), можуть зустріти однофамільців і за Бескидами, і за Боржавськими полонинами: перші два – на Прикарпатті, а другі два – в Іршавському, Свалявському, Виноградівському та Хустському районах Закарпатської області. У першій половині ХVІ століття громада Студеного була такою великою, що спромоглася збудувати церкву. А пізніше – ще дві. Коли у 1751 році єпископ Мукачівської єпархії Емануїл Ольшавський відвідав парохію Студеного, то записав, що в селі діють три церкви, пять попів, три церківники, пять дяків. Візитер детально охарактеризував церкву в нижньому кінці села.

Із опису єпископом Ольшавським парохії в Студеному в 1751 р.: “В сей парохіи церкви суть три. Нижня найновишше поставлена, деревяна, велика, с трема малими вежами, шинглями покрыта, всеми образами украшенна, благословенна от Архіпресвитера келечинского. Антиминс от Бизанцого… Посвященна св. Михаилу Арх. Книги церковни вси. Звоны три, єдин теперь посвящен, други два не знати коли и от кого благословенни. Цинтар терником огороженный. Подобно други дви церкви майже єднаки снаряды мают и в єднаком состояню суть, изявше циборію, что в сих двоих деревяни суть, а высша посвященна св. Николаю, звоны же лиш два маєт. Цинтари добре загороженни. Доходки жадна не маєт” (За кн. В.Гаджеги «Додатки к історії русинов і руських церквей в Марамороші» (Ужгород, 1922), с.70.).

12І до сьогодні у Вознесенській (? – Благовіщенській) дерев’яній православній церкві шатрового тризрубного типу у Середньому Студеному, яка є архітектурним пам’ятником XVIII (? – ХІХ ст.) століття, зберігається подарована одним із прихожан бронзова тарілка, на якій прочитується дата: 1544. На дзвінниці з тих часів збереглися надзвичайно мелодійні й голосні дзвони, звучання яких від рук дзвонаря-віртуоза нагадує орган, а луна йде майже на весь Студений. Церкву внесено у список пам’ятників дерев’яної архітектури. Пам’ятником дерев’яної архітектури є також церква св. Миколая у Верхньому Студеному. Михайло Сирохман писав про церкву св. Миколи Чудотворця: «Ця церква – єдина класична бойківська церква, збережена на закарпатській Бойківщині (Воловецький та більша частина Міжгірського району). Датують її за написом на зрубі (1804). До переробок церква була невимовно гарна і мала стародавню чистоту бойківського стилю. Всі смерекові зруби – прямокутні, пі¬рамідальні верхи з заломами – також прямокутні в плані, а не восьмигранні, як у піз¬ніших церквах галицької Бойківщини, верхи над бабинцем і навою мають по п’ять членувань, над вівтарем – чотири. До архаїчних елементів належить і ґанок на стовпчиках, що обходить бабинець з трьох сторін (тепер, на жаль, засклений), і здвоєні вікна, і шатрові закінчення верхів (тільки центральний верх завершується главкою). На жаль, церкву ще на початку 1920-х років, було оббито бляхою (організував це Василь Фурдяник, який привіз з Америки гроші і привів бляхарів з Мукачева), а недавно до вівтаря прибудовано бічне приміщення. Дерев’яну дзвіницю, що стоїть коло церкви, також вкрито бляхою» (Із кн. Михайла Сирохмана «Церкви України. Закарпаття» (Львів, 2000), с.428).

Від ХVІІІ століття зберігся ще один документ – «Урбарійна записка про Студений», складена у 1772 році, мабуть, у присутності якогось емісара австрійської імператриці Марії-Терезії про кріпосні повинності жителів цього високогірного поселення. Від селян Iвaна Вaрaкaнича, Андрія Фалинця, Луки Щадея, Івана Печори-Щадея, Андрія Деркача, Гриня Томинця, які під урбаріальною запискою замість підписів поставили хрестики, записано щирі слова про благодатню місцину під Бескидами: «Для марги маєме пашу у свойом гатару, тулько то, што не скоро росте та рано припадає снігом. Воду маєме добру та доста і близько. Древа смерекового на селитву та на огень маєме доста та і близько, вишняне мают і букове древо. Для свого сушиґу хміль помало маєме у кертох коло хижі. Корчму сільську не маєме, але котрий має муць, може варити пиво та і продавати. Млини маєме в селі, але коли сушає, хоч і в зимі, хоч і в літі, стоят наші млини і мусиме інде носити у млини». Усе це – «хосен». Але є у цієї місцини й негативи, які в «Урбарійній записці» названо «шкодами»: «Гатару маєме таку, у котрій лиш овес ся родит, помалу ячмінь, кде погноїме, та і ярі пшениці сієме, але пшениця така ся родит, котру катуни не хочут брати од нас. Вароша близько не є, та і котрі сут, далеко сут, а дорога на усі боки лиха. І чех не маєме кде заробити ни із волми, ни із сокиров». Та є ще гірші «шкоди» – пани-землевласники, на користь яких кметі (селяни-кріпаки) змушені були робити панщину (узимку – «з сокирою», улітку – «з косою та серпом»), платити данину грошима («чехами», «маріашами», «злотими») і натурою: відміряне ліктями полотно, пошиті з клочаного полотна міхи, змайстрована «судина» (коновка, гелетка, бочечка, решето), наколоті «шингли» (драниці), знадений на ораниці «драгоміт» (кристал польового шпату), іця (горнятко) тмину, козуб смоли, фонт (півкілограма) лою, орябка (курка), ваґов (бик)…

В «Урбарійній записці» названо 26 панів – власників земель на території Студеного: княгиня Урайка, Ілошвай Петро, Будай Ференц, Поґань Ласло, Балья Мігаль, Калай Янош, Серенчі Ференц, Комлоші Ференц, Стойка Лайош, Рац Міклош… Процитуємо документ у тій частині, де розповідається про повинності кріпаків, які проживали на «телеках» (земельних наділах) панів Вайові та Телекі. А щоб осягнути тягар панщини, треба знати, що грошова одиниця «чех» дорівнював півтора ґрайцарам, «маріаш – 17 ґрайцарам, що 60 ґрайцарів складали один флорин (злотий ринський, гульден), що вола можна було продати за 25-30 флоринів, за один флорин можна було купити 4 коблики (200 кг) пшениці… Данина була щорічною, на кожен двір або на двох господарів («оден а оден»): «Пана Вайові кміти контрактус мают од году 1766, попри котром повинні дати, оден а оден, котрі на четвертині сидят, шеснадцять маріашув на гуд, та к тому ще оден міх, одну судину, одну іцю кмину, два козуби смоли, драгоміт, а поверх сего усі уворох одного ваґова; наопред того служили 8 неділь, за зимущину по три маріаші, дань шесть маріашув та по міхові давали… Пана ґрофа Телекі Ласлова служат кміти у годі від голови до голови анебо од хижі до хижі по вусем недєль, по міхові, по орябці, анебо по осем чехув, по конві, по решетові, анебо за решето та за конву по шесть чехув, по два фонти лою, по чотири маріаші за зимущину, усе од двох годув, дань уж по три маріаші брали із нас, по 200 шинглів та й по попрузі. Дань од четвертини два злоті, у яловичину оден а оден по чотири чехи, козуб смоли, помало кмину, інше нич, окрем десятин» (Подано за книгою Ласла Деже «Деловая письменность русинов в XVII- XVIII веках: словарь, анализ, тексты» (Ниредьгаза, 1996), с.270-275).

Йшли віки… Одні події змінювалися іншими. В архівах Мукачівської греко-католицької єпархії збереглася інформація, що князь Трансільванії Георгій Раковці II у січні 1657 року з 40-тисячним військом перебував у Студеному, звідки через Новоселицю і Присліп по великому снігу перейшов до Галичини, щоб здобути собі польську царську корону. Поки князь Раковці воював в Польщі за польську корону, Георгій Любомирський, головний польський маршалок, у червні того ж року з своїм польським військом перейшов Бескиди і через Студений прийшов на Верховину, руйнуючи все на своєму шляху. Любомирський спалив тоді Мукачево і Берегово. Збереглися архівні документи про участь студенців у революційних подіях 1848-1849 років. Протоієрей С. Мустіянович писав мукачівському єписко¬пові, що «вся Верховина перейшла до рук ре¬волюціонерів, а тому важко буде відновити там спокій». Дорого обійшлася студенцям їх революційна активність з вимогою відмінити панщину: у кінці березня 1849 року Верхній Студений було повністю спалено, а народ пограбовано каральним загоном, про що свідчить рапорт офіцера Яноша від 2 квітня 1849 року пану майору Зуричу в Сігет: «Я зупинився у Гідекпотоку (Студений Потік), верхній край якого я спалив дотла, мешканців, які чинили опір, я розігнав, а солдатам дав годину вільного грабунку» (Держархів Закарпатської області). У ХІХ столітті в Студеному було 230 дворів із населенням понад 1000 чоловік. Основним заняттям було скотарство і землеробство. А ще етнографи спостерегли, що в Студеному затрималася аж до ХХ століття давня традиція жити великими родинами. Так легше було вести натуральне господарство, виживати під час природніх і політичних катаклізмів. Та найважча доля була жінки-матері. На її материнських плечах була доля всієї сім’ї. Вона була і куховаркою, і пекарем, і прибиральницею, і ткалею, і швачкою, і домашнім педагогом… Особливо багато часу витрачалося на виготовлення конопляного та льняного полотна, яке починалося з маленьких зерняток льону і коноплі в процесі надзвичайно важкої копіткої праці на протязі року перетворювалося в народний одяг. Від маленьких зерняток – до сорочки Для вирощування льону і конопель відводились кращі землі. Коноплі були двох видів: які не дають насіння, плоскінь, їх вимикали раніше, в августі; і коноплі з насінням, які вимикали осінню, коли насіння дозрівало. «Жменя», або «горстка», «горсть» – найменша міра вирваних конопель чи льону, дві-п’ять жмень становили «снопок». Льон вимикали також осінню, зв’язували у мандлі (снопики), розставляли їх для висушування так, щоб стояли на полю. Коноплі також висушували на сонці – під стріхами будинків або під навісами для сіна. Висушивши, лен і коноплі обмолочували пральниками на великих підстилках (простирадлах). Після обмолоту стебло конопель упродовж 3-4 тижнів вимочували у спеціальних мочилах з підходящою для цього водою. Льон розстеляли рядочками на землю, бажано під дощ. Відлежувався 3-4 тижні. Коноплі після вимочування мили у протічній воді і висушували, а стебла льону зв’язували у більші снопи і теж висушували. Сушарню (три муровані стіни або стіни із дощок під навісом) робили десь під бережком, щоб вітер не дув, була близько вода – на випадок загорання, бо сушарню обігрівали невеличкою ватеркою. Там, у сушарні, терли льон і коноплі на терницях.

У Студеному загадували таку загадку: «Що то за пси, що коло каждої хижі брешуть лише восени?» Відповідь: терниці. Терниці були з одною перетиркою для тертя грубих стебел коноплі і з двома – для тертя льону й одержання волокна-прядива. Відділене від паздір’я (костриці) прядиво льону і конопель інколи змішували, щоб потім нитки не злипалися. Далі волокна вичісували на щіті (щітка з довгими гвоздями-зубами), доки в руці не буде жменя (повісмо) довгого чистого ніжного прядива, а з щіті знімали клоччя. Добра господиня за день начісувала до 60 горсток (повісем) прядива. Після цього пряли на ножній куделі тонкі нитки, а ручним веретеном – клочані (грубіші нитки, із клоччя). Часто прясти збиралися до одної хижі. До пряділь приходили хлопці, фіглювали. З вечірниць запам’яталася така коломийка: Та я сночи пряла клоччя – было бы повісмо, Сідай, хлопче, коло мене – не буде нам тісно. Та я сночи пряла клоччя – было бы на міхи, Сідай, хлопче, коло мене та кусай оріхи. Напрядені нитки сновали на мотовило навхрест по вісім пасем (одно пасмо – 30 ниток) – це один моток, основа на одну стіну полотна (стіна – сувій домотканого полотна довжиною 8-9 м). З мотовила знімався моток (8-12 пасем). Для вибілювання мітки складали у цебер (велику діжку), засипали висіяним ясеновим або яворовим попелом, заливали водою, в яку метали розжарене до червона каміння, від чого вода кипіла. Після виварювання мітки мили (виполіскували) у річці, у чистій воді, прали на спеціальному камені пральником. Висушені мітки ставили на віявки і нитки звивали у клубки. З клубків сновали. Сновальниці були двох видів: настінні – кілки на стіні, або так звані німецькі – на підлозі і в стелі закріплений стержень, навколо якого обертається рама, на яку «мотають моток». На мотовилі лічили пасма для прививання на кросна. Три нитки – «чисниця», десять чисниць – «пасмо» (30 ниток), 8-14 пасем – «моток». Далі треба було «привити кросна». Кросна в хижі газдині ставили в Пилипівку та в передвеликодний піст. Каркас кросен скріплювався двома збивачами (бруски поперек кросен), ще круглим дерев’яним міцним стержнем, на якому кріпилися лапки. Два воротила із наскрізними чотирма дірками у головках. 3ліва – головка великого воротила, справа – малого воротила. За допомогою попускача (довгої палиці) нитки основи трималися у напрузі (добре натягнутими) і у міру необхідності переводились у бік малого воротила, яке на всю довжину мало проріз, через який пропускалось полотно і натягувалося за допомогою другого попускача. До комплекту кросен входили ще ничильниці, над ними були качалята, які сприяли зіву ничильниць, та набивач (набивки), куди закладалось бердо. До кожної ничильниці була прикріплена лапка.З допомогою лапок піднімалися і опускалися ничильниці, утворюючи з ниток основи зів. Основу намотували (навивали) на велике воротило, перекладаючи нитки ціпками. Коли основу намотали, нитки розрізалися, розправлялися, ділилися на пасма. Ширина майбутнього полотна залежала від кількості пасем і ширини берда, в яке набирали нитки (від 8 до 14 пасем, або від 240 до 360 ниток). Далі йшла дуже копітка робота – нитки пропускались через ничельниці (кожна нитка окремо), потім через бердо і закладалася основа (початок) майбутнього полотна. Кількість пасем і якість ниток, використаних для основи, визначали товщину і ширину полотна: дев’ять пасем – «дев’ятка» – найтовстіше полотно; далі ідуть «десятка», «дванадцятка», з сього тонкого полотна шили сорочки. Щоб нитки у берді не волохатилися, за допомогою щітки змазували відваром із льону. Всі нитки на ширину майбутнього полотна дотягувались до малого воротила, пропускалися через проріз у ньому і за допомогою попускачів робили напругу основи. Далі можна було розпочинати ткання. Із клубків за допомогою потака (спеціальний станок), який приводився у рух правою рукою, навивалися цівки (щось подібне до шпульок), у цівку вставлявся флутець (прутик, стержень), за допомогою якого цівка з ниткою закріплювалася у чонок (човник). А далі: лапкою і ничильницями робиться зів у основі, човником протягається поперечна нитка, бердом притискається-прибивається… Виткане полотно було трьох видів: тонке з прядива, тонке грубіше з клочча, грубе з найгіршого клоччя. Полотно вибілювали на снігу під весну, якщо не було снігу – поливали водою. З готового тонкого полотна шили сорочки, натільну білизну, фартухи для жінок. Верхні штани (бачмаги) шили з грубішого полотна. З третього сорту полотна виготовляли мішки, плахти. Із зерна льону і конопель у олійницях виготовляли олію. Відходами – макухою – випоювання телят. Відбірне зерно залишалось на насіння (Записано від Єви Михайлівни Матоляк-Буркуш).

Неспокійні ХІХ і ХХ століття дуже часто руйнували сімейкий спокій, ґрунт для мирної праці. Жодна із масштабних подій в центрі Європи не обминула Студений. Віхами в його історії були відміна панщини, Перша світова війна, соціалістична революція в Угорщині, входження Закарпаття до складу Чехословаччини, радість і горе Карпатської України, окупація краю військами гортіївської Угорщини, визволення Срібної Землі Червоною Армією…

Дуже важким було становище селян Студеного під час Першої світової війни. Австро-угорські війська реквізували від людей вози, коней, фураж. У жовтні 1914 року російські війська перейшли Карпати, зайняли частину Верховини. Населення Студеного їх зустріло дружелюбно. А коли через 9 тижнів росіяни відступили, з ними пішли на Схід Василь Куцюна, Василь Зозулич, Михайло Беца, Василь Косюч та інші. Австро-угорські війська після того ще більше стали тероризувати студенців. За зв’язки з російськими солдатами було повішено батька і сина Савчурів, ув’язнено 160 чоловік. Революційні події в Росії та Угорщині стали живильним ґрунтом для розгортання в Студеному руху за соціальну справедливість. У квітні 1919 р. в селі було проголошено радянську владу. У 1922 році в селі була створена партійна організація Комуністичної партії Чехословаччини, яку очолив Василь Косюч. З 1926 по 1928 рік Василь Косюч працював секретарем Волівського ок¬ружкому КПЧ. Потім за революційну діяльність рік відсидів у в’язниці. Та це посилило вплив його агітаційних виступів: у 1929 році на виборах до Чехословацького парламенту із 507 виборців Студеного 87 (майже кожен шостий) проголосували за комуністів.

На Верховині побутує переказ (див. кн. «Як то давно було», Ужгород, 2003, с.246), що невтомний борець за соціальну справедливість «надів холошні, взув постоли, зав’язав гуню мотузкою, взяв у тайстрину кусень вівсяного ощипка» і попрямував «у Прагу до Масарика, щоб розповісти про голод на Верховині, щоб випросити якесь облегшення для народу», та розмова з президентом показала, що той «тягне панську руку». Він був справжнім захисником знедолених, правдошукачем. В періодичних виданнях зафіксовано, що в 1931 році він виступав на І з’їзді Спілки працюючого селянства в Мукачеві, а в наступні роки – на першотравневих мітингах у Новоселиці й Торуні. В травні 1940 року Василь Косюч нелегально перейшов кордон в Радянський Союз. Там, десь у таборах і загинув. У довіднику «Борці партії» (Ужгород, 1984) вказано дати його земного життя (1896 - 1942). Активно комуністичну агітацію на Верховині проводила уродженка Студеного Анна Туряниця (Рошкович).

16Із статті Анни Туряниці «8-е Березня – Міднародний день жінок» у газеті «Карпатська правда» (1938, 27 лютого): “Цьогорічний міжнародний день жінок відбувається в році, коли Чехословацька республіка святкує 20-ту piницю свого існування. Цей piк повинен бути роком, який приніс би жінкам i дітям ліпше життя. Кожній працездатній жінці треба дати роботу i належну плату. Ось нашi справедливі вимоги, за які всі жінки повиннi вести боротьбу: 1. Ввести 40-годиновий робочий тиждень з вирівнянням плати. 2. Збільшити плату у робітниць, що досі одержували лише наполовину меншу. 3. Сім’ям, що мають багато дітей, надати окрему допомогу. 4. Ввести в селах i містах для безробітних робітниць медичні зарядження i надавати їм безплатне лікування, на яке міністерство здоровоохорони виділило 400 тисяч крон. 5. Створити при школах кухні для тих дітей, родичі яких знаходяться без роботи. 6. Знизити ціни на вci продукти споживання, зокрема на цукор, хліб i молоко. 7. Побудувати здорові i дешеві квартири, а також знизити орендні плати за приватні квартири. Ці вимоги можуть бути здійснені лише тоді, коли ми, жінки, проведемо спілльно з чоловіками бій проти капіталістів i вopoгiв” (Із книги «Полум’яне слово» (Ужгород, 1957), с.183).

Комуністів більше підтримували селяни Верхнього Студеного, а в Нижньому Студеному ґазди (заможні селяни) поширювали просвітянські ідеї національно-визвольних зманань. Тож коли осінню 1944 року Червона Армія визволила Закарпаття (Студений – 11 жовтня), створивши реальні умови для возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, просвітянин В.І.Іваницький, як згадує Михайло Щадей (газ. «Верховина», 2010, 16 березня), символом цього возз’єднання побачив не п’ятикутню зірку, а національний український герб: перед хатою він посадив два ясени і переплів їх у вигляді тризуба. Вони ростуть до цього часу…

1939 - 1945 роки для багатьох родин Студеного принесли горе і сльози. Окупація Закарпаття в березні 1939 року фашистською Угорщиною принесла нові тягарі, криваві погроми. Переслідували і комуністів-інтернаціоналістів, і українських націоналістів. Тоді біля 40 юнаків емігрували до Радянського Союзу. Серед них Олексій Буришин, Юрій Мазур, Микола Мишанич, Микола Гуйван, Ілля Медулич, Федір Щерба, Іван Петричко, Михайло Кополовець, Василь Боричок, Семен Ціфрак… А Василь Клепар, увійшовши до Буштинської підпільної групи, збирав розвідувальні дані про «Лінію Арпада». Улітку 1944 року із села депортували єврейські сім’ї Бергера, Берковича, Гершковича, Гофмана, Грюнберга, Каца, Менделовича, Неймана, Фрідмана – усього 40 осіб. За допомогу партизанському загонові Д. Усти – І. С. Прищепи було кинуто до в’язниці жителя села В.В. Клепаря, а 15 червня 1944 року окупанти організували публічну страту селян Ф. М. Петканича, М. І. Кічковського, В. В. Печору, Г. В. Рошкович, Г.Фенюк, Г.Карабин, Ю.Бобика, Г.Янчик та ін. В село були зігнані селяни з восьми навколишніх сіл. Приречених до страти вели закованими в кайдани через усе село. Такою картиною вороги хотіли залякати народ, придушити боротьбу за визволення. В останні хвилини страта була відмінена. Восени 1944 року мешканців приселка Буркуші і верхнього кінця села, які жили приблизно за 4 км від залізної дороги з мостами і тунелями, де фашисти підготувалися до жорсткої оборони, були виселені із своїх помешкань у нижній кінець села в пустуючі єврейські хати. За час боїв на Бескидах бомби і снаряди падали й на село. Тоді загинули батько і син Федури, дружина і дочка Миколи Шкелебея. Тягарем для селян були й радянські війська: у кожній хаті верхнього кінця села були примусово поселені по 2 – 4 солдати і молодші командири, які забезпечували охорону і діяльність військовополонених, в основному угорців. Табір військовополонених, які відбудовували зруйновані фашистами тунелі та мости на ділянці залізниці Воловець-Лавочне, був розташований на території маєтку багатого єврея Дуведа. Після відбудови тунелів, мостів і інших інженерно-технічних споруд табір військовополонених тихо і незамітно із села зник, як і появився. Після звільнення села понад 60 жителів Студеного пішли добровольцями на фронт, 19 із них загинули за визволення Польщі і Словаччини. Й із тих студенців, котрі служили в чехословацькому корпусі Людвіка Свободи, з кривавих полів війни повернулися не всі – загинули в боях: Василь Янчик – за Соколово на Харківщині, Іван Буркуш – за визволення Києва, Юрій Мазур – на Дуклі, Михайло Косюч – визволяючи Кошіце… У «Книзі пам’яті України: Закарпатська область» (Ужгород, 1995) названо імена 32-х студенців, які загинули на тій війні. Імена полеглих вибито на пам’ятнику в Нижньому Студеному.

Час від часу згадують і про тих, хто пройшов кривавими військовими дорогами і вижив. У книзі «У вирі кривавої війни: уродженці Закарпаття – генерали і офіцери чехословацької армії – у боротьбі з фашизмом» (Ужгород: Карпати, 2000) на стор.128-130 вміщено нарис Б.О.Гвардіонова про полковника чехословацької армії Івана Медулича – уродженця Студеного, якого у 1941 році було мобілізовано в угорську армію, послано на східний фронт, під Курськом за зв’язок з партизанами його судив військовий трибунал, та в хаосі відступу угорських військ йому пощастило вирватися із в’язниці і перейти фронт на бік Червоної армії; у 1943 році він вступив у 1-шу Чехословацьку окрему бригаду, брав участь у боях за визволення Києва і за Дукельський перевал, був поранинений, в кінці 1944 року працював в чехословацькій адміністрації у м. Хуст і займався мобілізацією військовозобов’язаних у Чехословацький військовий корпус, після війни служив на різних офіцерських посадах у містах Попраді та Празі. У тій же книзі (на стор. 255-264) є нарис ще про одного вихідця із Студеного – про підполковника чехословацької армії Олександра Печору.

Про свій життєвий щлях, про однополчан О.Печора розповів у книзі «Я йшов до вас, Бескиди» (Ужгород, 1994). Серед тих, хто у складі чехословацької армії звільняв Європу від фашистів, та не дослужився до високих чинів, згадаємо Миколу Щадея, Гафію Федур, Калину і Гафію Раковцій… Мирне життя в Студеному почалося створенням на початку листопада 1944 року Народного комітету, який надав 114 бідним і безземельним сім’ям допомогу зерном. Головою Народного комітету був обраний Д.Д. Совбан. На І з’їзд Народних комітетів у Мукачево студенці послали І.В.Щадея (1919-1996) і Ф.В. Жигана (1913-1987). Про їх життєвий шлях і внесок в соціалістичне будівництво в рідному краї опубліковано нариси в кн. «Навічно в пам’яті історії» (Ужгород, 2004, с.115-116, с.342-343). У наступні роки в Студеному, як і на всій Верховині, здійснювалося соціально-культурне будівництво за радянськими стандартами.

У кінці 1948 року добровільно-примусовим способом були створені два колгоспи: ім. Шевченка у В.Студеному (першим головою було обрано М. І. Фединишинця) та ім. Сталіна у Н.Студеному (очолив І.В. Щадей), згодом вони об’єдналися в одне господарство – колгосп ім. Кірова. Державним актом на вічне користування за колгоспом було закріплено 5160,8 га землі, у т.ч. 2424 га орної. У колгосп усуспільнювались коні, воли, вівці, плуги, борони, вози та інше знаряддя. Основними галузями виробництва було тваринництво і рільництво. Провідними сільськогосподарськими культурами були картопля, овес, жито, ячмінь. Значну частину займало кормовиробництво. І хоч у сусідніх забескидських селах Хащованя, Лавочне, Опорець Львівської області ті, що називали себе прибічниками Степана Бандери, чинили збройний опір усьому, що ототожнювалося з радянським ладом, заходили вони і у Верхній Студений, насильно забирали продукти харчування, погрожували розстрілами активістів, при цьому намагалися знайти однодумців серед селян, та марно… Колективне господарство у Студеному було успішним, бо люди зрозуміли, що тільки спільними зусиллями, мирною працею, а не руйнаціями створюється благополуччя сільської громади. Тут варто скористатися статистикою. Якщо у 1953 році на фермах артілі було 242 голови великої рогатої худоби, в т.ч. 72 корови, у 1968 році, ця цифра зросла до 911, а у 1983 році в колгоспі уже налічувалось 1380 голів ВРХ, приблизно стільки ж овець, 103 коні, 75 вуликів бджіл. Якщо у 1953 році зібрали по 78 центнерів картоплі з гектара на площі 70 гектарів (і вважали це непоганим урожаєм), то у 1960 році – по 115 центнерів, а у 1980-1983 роках ця цифра зросла до 200 і більше центнерів на майже у два рази більшій площі. У 1964 році було зібрано по 251 ц/га на площі 160 га. Ланкова-картоплевод Н.Штеля щороку вирощувала високі врожаї цієї культури, а у 1964 році виростила по 343,5 ц. картоплі з гектара на площі 7 гектарів. За це була нагороджена орденом Червоного трудового прапора, медалями. У цьому велика заслуга керівника господарства Юрія Федоровича Штелі. Колгосп у Студеному він очолив у 1964 році. До цього 12 років керував передовим колгоспом трьох сіл – Пилипця, Розтоки і Подобовця. Про нього як про умілого керівника була опублікована стаття у популярному в СРСР журналі «Огонёк» (1954, № 20, с.10-11). А у книзі «І брат братові руку подав» (Ужгород, 1970) опубліковано роздуми Ю.Ф.Штелі про колгоспи, свою діяльність і про людей Верховини.

Питаю себе часом: коли б оце я знову став молодим зараз, коли світ такий широкий і так багато в ньому хороших, звабливих доріг, коли ти усюди потрібен і, куди б не подався, – досягнеш свого, то чи зостався б я зараз на селі, в колгоспі? Хочу бути чесним самі з собою, хочу бути об’єк¬тивним у відповіді. Думаю собі так. Літ двадцять тому, коли я при¬йшов у колгосп, він ще не мав оцих 17 тракторів і 9 машин, столярного й паркетного цехів. У корівниках ще не стояли автонапувачі, транспортери для прибирання гною, не діяла механізована кормокухня. Тваринники не мали гуртожитку, в якому нині є все для культурного відпочинку – книги, радіо, телевізор. І про їдальню, де вони безплатно снідають, обідають і вечеряють, тоді навіть не мріяли. І платних відпусток не було, і пенсій. І нікого ще не посилали на навчання в інститути на громадські кошти, як ото направили Михайла Славця, Федора Миголинця, Михайла Мишанича, Юрія Жигана… І відповідаю собі: коли я тоді пішов у колгосп, то тепер – поготів! Колгоспний лад не тільки приніс селянинові достаток, впевненість у завтрашньому дні, а й виростив цілком нових людей – багатих духовно, з широким світоглядом, озброєних знаннями. Колись убога Верховина мала єдину окрасу – мальовничі гори, зараз вона красна передусім своїми людьми, їх щастям. Юрій Штеля, кавалер ордена Леніна, голова колгоспу імені Кірова Міжгірського району (За кн. «І брат братові руку подав», Ужгород, 1970, с.111).

Деякий час автору цих рядків довелося працювавти разом з Юрієм Федоровичем. Він мислив масштабно, зі знанням справи, з турботою про людей. Ми почали згуртовувати навколо себе здібних організаторів виробництва, які користувались авторитетом серед колгоспників. Обставини вимагали зміцнення фінансової системи. Було прийнято рішення створити ферму по інтенсивній відгодівлі молодняка ВРХ – бичків і неплемінних теличок. Крім приплоду від власного стада йшла закупівля телят від колгоспників. За 14 - 15 місяців кожен бичок нарощував 400 – 500 кг м’яса. Ферму ми жартома називали фабрикою по виробництву м’яса. Важливою віхою у тваринництві було створення кормокухні при центральній молочно-товарній фермі. А ще ми заключили договори на обмін студентських картоплі і хвойно-вітамінного борошна на берегівські кормові буряки і концентровані зернові корми.

Великий тваринницький комплекс було споруджено на вершині гори Кам’янка. За методом американського фермера Кейда до всіх тваринницьких комплексів при фінансовій допомозі держави були підведені асфальтовані дороги, благоустроєно території біля ферм. Юрій Федорович постійно дбав про покращення умов праці трудівників. Крім добротних гуртожитків для тваринників, кормокухонь для тварин, підвозу доярок до молочних ферм, механізації годівлі і доїння, механізованого способу посіву зернових, обробітку і збирання картоплі, де це було можливо в гірських умовах, мріяв про створення умов для відпочинку колгоспників. Було побудовано будинок для профілакторію на 50 місць з мінеральними ваннами, споруджено штучне озеро, в мініатюрі схоже на Синевирське, з острівцем і альтанкою посередині.

Під безпосереднім керівництвом Ю.Ф. Штелі у В.Студеному побудовано сучасну школу зі спортивним залом; клуб, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський пункт (в одній будові), у Нижньому Студеному – правління колгоспу, будинок побуту. Всі ці цифри і факти наведено з метою показати, наскільки любив своє село і його мешканців цей мудрий, далекоглядний, ініціативний, невтомний, з новаторськими задумами керівник, якого на початку 1980-х років спонуками відправили на пенсію. Спостерігаючи руйнацію того, що на протязі багатьох років із великими зусиллями по крупицях збиралося, складувалося, будувалося, пестувалося, він дуже переживав, важко захворів і в 66 років пішов із життя. На будівлі сільської ради вдячні земляки талановитому багаторічному керівникові встановили меморіальну дошку, на якій вказані роки його життя (1919 - 1985) із словами: «В знак вдячності за внесок у розвиток верховинських сіл». Все, що споруджувалось у селі, будувала своя будівельна бригада, яку всі роки очолював талановитий, прискіпливий, уважний самоучка Михайло Медулич, якого сільчани поважно величали Мурником. Серед тих, хто своєю працею примножував добру славу колгоспу і селу, не можна не назвати ініціативного ентузіаста і пропагандиста гірського садівництва Дмитра Федоровича Щадея (02.10.1898 - 10.07.1989), який на площі 35 гектарів виростив прекрасний фруктовий чудо-сад. Він довів, що і у складних природньо-кліматичних умовах можна вирощувати різні сорти яблук, груш, слив всесвітньовідомих сортів “Італійка”, “Ренклод”. Сад для Дмитра Федоровича був змістом його життя, мріяв мати послідовників, тому щиро передавав свій досвід молодим. (фото садовода) Говорячи про Дмитра Федоровича, згадують одну бувальщину. Коли в Хусті проводився зліт передовиків сільського господарства, було заплановано і виступ садовода з гірського села, щоб він поділився досвідом своєї роботи. Після надання Дмитру Федоровичу слова для виступу, він не пішов до трибуни, а підійшов з торбиною до столу президії, кожному вручив по яблуку, сказавши: «Говорити з трибуни я не звик і не вмію, а ці плоди – результат моєї багаторічної роботи, коштуйте і оцінюйте».

Пишаються студенці і особистостями із числа творчої інтелігенції, науковців. Олекса Янчик, Василь Гецянин, Михайло Гоблик, Дмитро Криванич, Іван Мишанич …

Василь Федорович Гецянин (1937-2012) пройшов шляхом служіння тій системі, яку тепер називають тоталітарною. Але незаперечний і той факт, що тоді люди відчували і соціальний захист, і пошану за самовіддану працю. Завдяки таким керівникам, як Василь Гецянин. Виріс він у працьовитій багатодітній сім’ї, закінчив Пилипецьку середню школу (1954), працював завідуючим сільським клубом у селі Голятин, вчителем історії у Лісковецькій семирічній школі, літ працівником районної газети «Червона зоря», а в кінці 1956 комсомольці Міжгірщини обрали його своїм вожаком. З серпня 1957 року авторові цих рядків довелося працювати з Василем Федоровичем. Ті роки роботи в комсомолі ніколи не забудуться. Вони були не тільки напруженими, але й романтичними. Двічі на тиждень в районному будинку культури проводились молодіжні вечори, які готували по графіку всі комсомольські організації. Їх готували продумано, за конкретною просвітницькою тематикою. Була присутня не тільки молодь, а й літні люди. Старалися, щоб були призи, які вручали переможцям різних ігор, вікторин, танців, художнього читання. Ну і, звичайно, танцювали всі. А як святково щороку проводили ми день молоді на лоні природи, поблизу джерела мінеральної води у селі Келечині! Після Міжгір’я Василь Гецянин працював на керівній комсомольській, а потім і партійній роботі в Ужгородському, Перечинському і Мукачівському районах та в обласному центрі, в 1972 - 1975 роках навчався в академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві, здобув учену ступінь кандидата історичних наук.

Із Студеного вийшов ще один науковець – кандидат медичних наук Мишанич Іван Ілліч. Він працює наркологом у Виноградівській районній лікарні, шанована у місті і районі людина. А в селі Виноград Городенківського району Івано-Франківської області пошану сільчан заслужив студенець Михайло Михайлович Гоблик. Виноградці двадцять років підряд довіряли йому бути очільником сільської громади. Цей сільський голова, професійний журналіст, ревно дбає про розвиток культури Винограду, вивчає історію краю (твори «Червона папороть» та «Село під Чорнявою»). А студенець Василь Кополовець (1937 - 2010), колишній директор Нижньостуденської восьмирічної школи, залишив добрий слід на Рівненщині, де понад двадцять років пропрацював головою обласного комітету професійно-технічної освіти. Затим його, як професійно компетентного спеціаліста, запросили працювати у науково-методичному центрі Міністерства освіти України, де він трудився аж до виходу на пенсію. З його ініціативи у квітні 2001 року засновано закарпатське земляцтво Рівненщини.

А до київського земляцтва закарпатців входив знаний виходець із Студеного Іван Клепар, який добре зарекомендував себе на керівній роботі на Київському заводі вичислювальних і керованих машин (нині Енергомаш), а потім – у Київміськбуді. Родове коріння у Студеному має й відомий в Україні адвокат-правозахисник Андрій Федур, який вів гучні справи Гонгадзе, Бориса Колесникова, банку «Слов’янський» та ін. Він хоч і народився у Миргороді на Полтавщині, але рідним вважає Студений, де пройшло його дитинство у батьків його матері Анни Федур.

Тут не можу не згадати багатодітну сім’ю Кузя Івана Федоровича. За 100 років життя із села нікуди не виїжджав, працював на землі. Майже всі із дев’яти його дітей одержали середню спеціальну і вищу освіту. Тут є шахтар, бухгалтер, інженер-механізатор, зоотехнік, учителі, фельдшер, а найменший Василь – юрист. Василь Іванович Кузьо понад десять років працював представником Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Про сім’ю Кузів письменник Андрій Дурунда у книжці «Замах на Паганіні» (Ужгород, 2002) опублікував обсяжний нарис. Родом із Студеного і Володимир Васильович Мишанич, який після закінчення Ужгородського училище прикладного мистецтва та Ужгородського державного університету працював кореспондентом у газетах «Новини Закарпаття», «Срібна Земля», «Карпатська Україна», «Ужгород», висвітлюючи культурно-мистецьке життя краю. З 2008 року працює в Обласному організаційно-методичному центрі культури на посаді провідного методиста, вивчає стан народних художніх промислів у різних регіонах Закарпаття, надає методичну допомогу в організації виставок та пленерів самодіяльних художників. Заслуговують на добре слово Іван Федорович Кополовець, його син Іван Кополовець та внук, також Іван Кополовець, які розвивають у Студеному інфраструктуру зимового туризму, Ілля Мишанич, який довгі роки очолював Закарпатське рибне господарство, народні скрипалі Дмитро Кополовець та Ілля Медулич…

Кожне село славне ділами людей. І тут мушу признатися, що відведений обсяг для нарису про Студений не дозволив назвати ще багатьох-багатьох земляків-трудівників, які працювали і трудяться тепер для слави рідного села, району, краю, всієї України, адже тільки в Ужгороді та Ужгородському районі студенців більше двохсот! Працюють наші земляки в Мукачеві, Берегові, Сваляві, Воловці й за межами Закарпатської області – по всій Україні! Багато з них, кожен по своєму здібний, цікавий, талановитий, заслуговує на те, щоб про нього писати, говорити. Надіюся, що ті, про кого не сказав по причині звужених рамок нарису, пробачать мені. Нас багато. Шануймося!


Студений: історія гірського села

Студений: історія гірського села


2013-09-04
переглядів: 2911
джерело: Степан Мандзюк, нащадок Федора і Марії Мандзюк із крайньої у Студеному смерекової хати під солом’яною стріхою

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(3):

2014-11-24 М.І..Штеля
Зав.ФАП с.Пилипец. Горджуся, що я невістка із багатодітної сімї, пів-сирота,інвалід з дитинства продовжила сімейний рід. Є з кого брати приклад.Праця людину прикрашає.

2013-12-08 Сергій Росада - теперішній житель Студеного
Федір Степанович Косюч - це, мабуть, ваш стрий, директор школи у Н.Студеному, шанована в селі людина. Добре, якби кожен хто вважає себе з Студеного, залишив тут маленького коментаря, як це зробила Тетяна. ...Сьогодні на Студений знову випали тяжкі часи. Автор, Степан Мандзюк, в своєму описі ні разу не згадав про нинішніх "героїв" Студеного, або може і не уявляє собі старий що твориться зараз у нашому селі. Село пустіє. Люди що тут залишилися спиваються, хворіють і вимирають. Хащу вирубали - тепер зруби позаростали ожиною - джунглі. Трави вже давно не косяться, а спалюється навесні суха трава. Будинки в покинутих дворах завалюються. Де колись були тваринницькі комплекси, турбаза - зараз руїни, гадюки розвелись... Єдине чим хвалимося - це озеро в Потоці. Так там гарно, але ж воно вже не належить студенцям, воно всякими правдами і неправдами продано в приватні руки, і вже, навіть, називається не привично для нас "Рибник", а "Віта" (від імені власника ВІТАлія Гудзенко). І ще є місце де порядок - це єврейські кладовища. Їх є три. Постійто хтось приїзжає, моляться, дивляться, косять, обгородили. Це кусочки Європи у Студеному. Переконаний , в Ізраїлі теж багато хто вважає себе вихідцем з Студеного, і вони, напевно, краще знають історію Студеного, ніж ми, теперішні жителі села. І ми сподіваємось на ліпше майбутнє. і в ці дні деякі свідомі жителі села поїхали в Києв на Майдан вимагати кращого життя.

2013-12-06 Мартинюк (Косюч) Тетяна
Гарно дякую за опис, було дуже цікаво... Я теж вважаю себе родом із Студеного,- мій татко Косюч Іван Степанович .Ми частро всією родиною бували в Студеному в гостях у дідуся та бабки (Косючів) у Студеному.

свіжі новини:
(верхній студений)

свіжі коментарі:
(верхній студений)

всі коментарі

найбільше читають:
(верхній студений)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.