Сегодня (23 февраля 2018 года) 1419-й день войны на Донбассе. Великая Отечественная война длилась 1418 дней....

МИКОЛІ СЮСЬКУ – 85


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.



Hosting Ukraine

село голятин


МИКОЛІ СЮСЬКУ – 85


ВІН СПІЛКУВАВСЯ З АВІАКОНСТРУКТОРОМ АНТОНОВИМ, КОСМОНАВТОМ ПОПОВИЧЕМ І ПИСЬМЕННИКОМ ГРЕНДЖЕЮ-ДОНСЬКИМ

Микола Сюсько
, якому 4 грудня виповнилося 85 років, уже тривалий час проживає в Ужгороді, але повсякчас у думках-споминах про свій отчий край – зеленооку Міжгірщину. Його душевну любов до малої батьківщини яскраво ілюструє бодай видана ним книга з мемуарами «Серпантини». З почуттям гордості автор згадує земляків-верховинців, із якими довелося пліч-о-пліч працювати протягом багатьох літ у чарівній за видноколами гірській місцевості.

Миколо Івановичу, ви родом із Голятина. Чим вам особливо дорогий рідний осідок?

– Передусім людьми. Село у закутку гір малочисельне, але дало аж п’ять докторів наук. Це – тріо синів із нашої родини – Микола, Михайло та Дмитро Блецкани, перші два з яких, на жаль, уже покійні. З-поміж них і мій брат Михайло Сюсько, а також Микола Зимомря, який днями відзначив 70-річчя. До речі, його син Іван теж має цей високий науковий ступінь. Мати таку кількість учених-професорів, а ще академіків із невеличкої глибинки – це, погодьмося, своєрідний феномен. Один журналіст навіть пропонував перейменувати Голятин на Головате.

Батьки теж цупко тримаються в пам’яті…

– Безперечно. Батько був газдовитою людиною: мав шість гектарів землі, тримав одну, а то й дві корови, коня, марадик овець, іншу маржину. Трудився в поті чола як удома, так і буваючи на заробітках у багатьох районах Закарпаття, Словаччині, Боснії, здебільшого мав діло на лісорозробках. За війни його мобілізували в австро-угорське військо, потрапив у російський полон. У 1944-му батька вивезли в трудовий табір під Нюрнбергом, де в болотах прокладав осушувальні канали. Тут і підкосилося здоров’я, повернувся важко хворим і в 1948 році помер. Із мамою (дівоче прізвище Блецкан) мали семеро дітей, із яких двоє померли малими. Батьки – це наші мудрі дороговкази. Вчили нас бути трудолюбивими, щоб могли своїми руками й розумом здобувати все, що потрібно людині. Я, брати Микола, Василь закінчили вузи й стали педагогами, а Михайло, якому наступного року виповниться 80 – доктор філологічних наук, професор, академік, майже піввіку віддав Ужгородському національному університету, підготував ледь не десяток кандидатів наук.

Як стелилося ваше особисте життя?

– Навчався спочатку в Голятині, а потім у семирічній школі в сусідній Новоселиці. Вступив у Хустське педучилище. Щоб здобути фах учителя початкових класів, довелося ходити у верховинському екзотичному одязі – домотканих полотняних штанах, вишитій сорочині та постолах, чим вирізнявся серед інших. У 1951 році став дипломованим спеціалістом, до речі, першим із голятинців, і почав педагогічну діяльність у Лозянській семирічці, в якій короткочасно був і завучем.

Наступного року продовжив заочно навчання в Ужгородському учительському інституті, а згодом – в УжДУ. Затим мене перевели працювати у Волівський окружком партії. І все-таки мене тягнуло до школи. На початку 1954-го довірили стати директором Ізківської семирічки, де трудився 5 літ. Тут і одружився.

Наречена Олена Могуч тоді була агрономом, а потім, закінчивши біофак УжДУ, працювала в школах Колочави, Міжгір’я і Ужгорода. З Оленою Андріївною, як не прикро, але вже покійною, виростили сина Івана, історика, наукового працівника академічного інституту, та дочку Тетяну – лікаря.

З часом судилося директорувати в середніх школах Колочави та Міжгір’я. У 1965 році обрали секретарем Міжгірського райкому компартії, невдовзі був на посадах другого й першого секретаря.

Перебуваючи протягом півтора десятка років на посту головного партфункціонера району, що вважаєте основним досягненням?

– В умовах командно-адміністративної системи з колегами, керівниками колективів прагнув зробити все від мене залежне для блага Міжгірщини, насамперед вирішувати болючу проблему працевлаштування. І це вдавалося, бо в гірському краї з’являлися потужні підприємства – «Селена», «Електрон» у райцентрі, Майданський завод пластмас, у Колочаві – завод технологічного обладнання. На новостворених виробництвах на початку 1980-го трудилося аж 4237 чоловік. Взагалі в різних галузях було зайнято понад 12,5 тисячі осіб. Споруджувалися школи, соцкультзаклади. В той час була прокладена нова шосейна дорога через Синевирський перевал протяжністю 15 кілометрів. Завжди приємно згадувати тих, із ким довелося поруч працюватися і творити. Водночас шкодую, що нині підприємства зачахли, й верховинцям доводиться шукати заробітку по білому світу. Надіюся, що люди матимуть роботу вдома, житимуть спокійно й заможно.

Удостоювалися державних нагород?

– Маю значок відмінника народної освіти, медаль «За доблесну працю», а також орден Трудового червоного прапора за досягнення в соціально-економічному розвитку Міжгірщини. Але найбільша для мене нагорода – коли тебе люди поважають.

У той час модно було приймати делегації. Хто особливо запам’ятався за візитів на Верховину?

– Природа краю магнітом тягнула титулованих діячів різних сфер, за приїзду яких довелося бути гідом. Зафіксувалися уривки зустрічей із Іваном Козловським, солістом Харківського театру опери та балету й Великого театру в Москві. Коли на наше прохання у піднебессі голосом тенора затягнув українські народні пісні, то, здавалося, гори здригнулися. Бачився з авіаконструктором, членом АН УРСР Олегом Антоновим, що створив понад 60 типів літаків, Павлом Поповичем, першим українським космонавтом, який двічі перебував у польоті навколо Землі. Із зарубіжних осіб на пам’яті гостювання Роберта Максвелла, лорда парламенту Великобританії. Сам він був уродженцем Солотвина і вважався газетним магнатом на туманному Альбіоні. І все-таки найбільш незабутнім виявився прийом Василя Гренджі-Донського – відомого земляка-письменника, громадсько-культурного діяча, літописця Карпатської України.

Піввіку перебували в рідній стороні, а потім – ротаційний перехід в обком партії…

– Дванадцять років був завідувачем відділу та керуючим справами. Потім дев’ять літ працював головним спеціалістом Представництва МЗС України в Ужгороді.

На пенсії з 2003 року.

Оглядаючись на пройдений шлях, як його оцінюєте?

– Скажу так: хоромів собі не нажив, і за цим не шкодую. Старався жити чесно, робити добро людям. І вважаю, що його більше, хоч не заперечую: траплялися помилки, недоречності та прикрощі. Пережите не зміниш, над ним час розставляє крапки…

З нагоди славного віку вам щирі вітання від верховинців.

– Сердечно вдячний землякам, які не забувають.



2016-12-12
переглядів: 628
джерело: Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ

додати коментар (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:

коментарі(0):

свіжі новини:
(голятин)

свіжі коментарі:
(голятин)

всі коментарі

найбільше читають:
(голятин)



© Сергій Росада 2013-2017, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.