Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.
село рекіти
У ці листопадові дні матері-героїні Марії Дурунді з сільця Рекіти міжгірської Верховини виповнилось би сто літ. Але вже шість років вона у незвіданих світах Вічності, за Межею. Ми довго не знали, коли ж точно народилася наша мама, бо у паспорті був тільки рік: 1919. Вже потім у державному архіві вдалося встановити дату: 25 листопада. Доля їй випала така, що ворогу не побажаєш. У сорок сім стала вдовою з сімома дітьми! І ще стільки ж літ – сорок сім! – прожила на світі, зазнавши щастя внуків, правнуків і праправнуків! Багатьох з них навіть вибавила, аби її діти, а потім і внуки мали можливість заробити копійку. Пам»ятаю, як саме я – тоді мені йшов десятий рік – приніс їй страшну звістку про смерть чоловіка – нашого 55-річного тата. Недільної днини мама саме була у Рекітській церкві, на Божій службі. Я ж зранку пішов у Новоселицьку лікарню відвідати батька, а він уже помирав… Ще встиг почути його останній земний звук… Уже потім виявиться, що медсестра помилково ввела йому не ту ін»єкцію. Бо ж тої неділі, як стверджували хворі з його палати, зранку ще сам встав, помився, поголився, помолився, як робив це завше у празники. А після уколу відразу… Ніхто, звісно, за смерть простого горянина медпрацівницю не покарав, ніхто не розбирався. А йому, астматику, саме призначили інвалідну пенсію і ми всі так чекали її, так ждали, радіючи, що буде за що купити хоча б хлібця святого. Але не діждалися… Тої смертної неділі з Новоселиці я вітром помчав за найріднішою в Рекіти, до Божого храму. Знав, де її місце у церкві. Вивівши її, передивовану, надвір за руку, як дитя, біля кам»яного хреста сповістив їй: «Мамо, тато вмер». Вона, побіліла й приголомшена, так і зсунулася тим хрестом… А перед тим, опівночі… Хтось загримів у сінешні двері. Мати подумала, що це вернулася додому дочка Гафія, яка пішла на совтирю (заупокійний молебень) до недалеких сусідів. Тому, нічого не питаючи, відчинила двері. Але там нікого не було. Босоніж по снігу пішла в темінь за хату – нікого. Мов не своїми ногами перестрашена вернулася до кімнати і вже не могла склепити очей, аж поки не прийшла донька… То вже потім старі люди скажуть, що це душа чоловікова прилітала прощатися… Хоча був уже березень, але сніги у горах-високостях ще лежали глибокі. І ми з ненькою, ледве упросивши для цієї невдячної роботи новоселицького чоловіка, нічною порою на санях кіньми вивезли тата у Рекіти, до нашої хатини… Все це я описую у одній з новел повісті «Сльозинка на зеленім листку…» (1994 рік). У своєму романі «Сльози Святої Марії» (1999 рік), де Марія – не тільки мама, не лише Мати Ісуса Христа, а й Україна, я описую і страдницьке життя верховинки Марії-мучениці. Якоїсь днини до нас забрела циганка. Мама саме поралася біля печі, в якій для нас, дітей, варився звичний для нас чир – супчик з води й просіяних отрубів. – Дай, погадаю тобі, – попросила прийшла. – Не треба мені гадати, – сердито відповіла мати. – Іди собі, відки-сь прийшла. У мене й так нічим тобі заплатити. – Дай долоню, уповім ти правду. Задарма. Гірко подивилася на неї ненька. Вийшли на сонце з хатньої темряви. – Кілько я буду жити? – прямо спитала мама, від удовиної горе-долі зовсім не рада цьому неправедному світику. – Будеш жити вісімдесят і три роки. І вмреш на дорозі. – Йой, якоє дурноє говориш, – здивувалася жінка. – Вісімдесят і три, ого-го. Я вже нині, у п»ятдесят, не бирую. Деколи так тяжко, що дивлю туди, – та й кивнула головою на кладовищенську гору, де лежав її Ілько, її предки. Ми росли, розліталися по світу по білому. І з острахом-жахом ждали, коли мамі виповниться 83. І вона сама чекала, але без особливої тривоги… Більше боялися ми, аніж вона. Але ненька, Богу дякувати, переступила Межу на 94 році, тобто через одинадцять після циганського строку. Сама не пам»ятала, аби у піднебесних Рекітах хтось доживав до такого поважного віку. За все своє життя боляща великомучениця Верховини, комуністично-колгоспна рабиня не знала, що таке відпустка на березі теплого шовкового моря, що воно таке санаторій, будинок відпочинку, круїз чи салон моди… Знала тільки одне: безкінечний труд від ранкової зірниці до вечірньої зорі. Тому руки мала великі, огрубілі, із аж закам»янілими мозолями долоні… Бо робила і жіночу, й чоловічу роботу… Липневої днини, коли по схилах гір духмяні трави влягалися у валки, а в ізумрудній зелені потопали Рекіти – у церкві заридали дзвони: умерла найстаріша жителька села, Мати-героїня, жінка-мучениця. На круту і високу гору в Затінь попрощатися з нею прийшли далекі й близькі родичі, діти-внуки-праправнуки. Неймовірно по-літньому красиво було довкіл – і печально водночас. Хатина і стайня, Новини і Долини, Горбок і Кичірка, Берег і Ліс – всі ці урочища, які вона обробляла десятки літ, прощалися з своєю невтомною трудівницею, своєю хранителькою і цінителькою-берегинею. Священик відпрощав її від усіх, виголосивши промову. І закінчив її моїм віршем: Матері Розкажіть мені, мамо, про гори, У яких ви лишили життя. У нужді, у нестатках, у горі, І в прокльонах без слів каяття. Ті прокльони життям нас носили, Наче мана тяжка і глуха. Ми жили, витягаючи жили, Не без радостей і не без гріха. Сніжні гори у небо ячали, Хриплі зойки пливли ув імлі, Як семеро півсиріт стояли Над горбочком могили-землі. Ви ридали, мов чайка безкрила, І самі повели нас у світ… Звідки, мамо, черпали ви сили, Щоб самій не здійнятись в політ. А потім по одному із хати Проводжали нас в далеч доріг, І просили завжди повертатись На смерековий отчий поріг. Ми орали, садили, ростили, У трудах проживаючи дні, І які тільки біди нас били – Знаєм ми лиш одні, лиш одні. Як невимовно тяжко ступати Нам ставало на своїй путі, Ми завжди пам’ятали, що мати – Наш незгасний маяк у житті. А потім усе написане, в тому числі й мій вірш, поклав у домовину… Померк наш земний маяк – Мама! Але у пам»яті стількох своїх нащадків живе і житиме доти, доки сонце в небі сяє. …Нині ненька з цвинтаря дивиться на Затінь, Новини, Горбок, на найстарішу споруду Рекіт – ветху стайню під ясеном, на хатинку, в якій світанням стріла ту, з косою... На цій же горі, тільки з другого боку, понад півстоліття під могильною черешнею від трудів земних відпочиває-спочиває її Ілько, наш тато-страждалець... А життям по різних країнах і краях ідуть їхні діти-внуки-правнуки-праправнуки, несучи у своїх душах, серцях та ділах честь, гідність і безсмертя роду…
На світлинах: Марії Дурунді 93 роки; на фестивалі «Рекітське сузір»я» разом з поетом Василем Густі, сином Андрієм та письменником зі США Володимиром Коваликом (2006 рік). Фото Василя Тарчинця
2019-11-23 переглядів: 298 джерело: Андрій Дурунда
