Hotels24.ua Отели за полцены и реальные отзывы гостей!
Володимир Зеленський: Прийде весна, будемо саджати!

Ціндоля


міжгірський район
(всі новини)

карта сайту



Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.

Hosting Ukraine

село рекіти


Ціндоля

...Коли з гiр менi всмiхалося сьоме лiто, мама, кладучи на стiл
вечерю, сказала:
- За те, Митре, що-сь такий непосидючий, пiдеш вiд завтрашнього
дня пасти корову до Кочерганiв. Ачей не треба вас аж трьох ходити
за нашою коровою.
- Може, не пущала би-сь дiтвака, - скрушно озвався з глиняної
печі важкохворий на астму батько.
Але мама не давала йому договорити:
- У Кочерганiв нiкому за худобою придивитися. Треба помогти
людям…
За мною, звичайно, лишалось право вiдмовитись, i пасти чужу
корову нiхто б мене не заставив.
Але я сам згодився. Менi було просто цiкаво пожити в чужих
людей. Та їсти там було що, а не як удома...
У сiм лiт усе цiкаво.
Кочергани мешкали недалеко вiд нас. Молода сiм’я: Хома - млинар, Гафiя, його дружина, вела домашнє господарство; i двi маленькi донечки-зозульки в колисцi.
Хоч були вони людьми незлими, але доглядати їх корову нiхто не
хотiв.
І став я пастушити самостiйно, не зі старшою сестрою, як досi,
та ще й з такою злющою худобиною, як Кочерганова Цiндоля.
Корова була як корова, середнiх розмiрiв. Лише кольором рiзко вирiзнялась з-мiж iнших: жовтаво-червона, аж огниста. Здалеку здавалося - не тварина пасеться на зеленiм косогорi, а вогник пломенiє.
Ось Цiндоля пiдняла голову i з неприхованою цiкавiстю почала
розглядати мене, наставивши вперед вуха: що за пастух i чого вартий. «Ти, хлопчино, хочеш пасти мене? - наче питала корова. - А чи посильний тягар береш на себе? Ти навiть не здогадуєшся, хлопче, якi бiди ждуть тебе зi мною. Скiльки пастухiв було в Кочерганiв – i всi тiкали. Поскотарить тиждень-другий - i геть. То все з-за мене.
Хазяї мої давно б збулися такої корови, але я молока їм даю за
двох...»
Час до вечора пройшов чудово. Я, радiсний i щасливий, зустрiв
надвечiр’я дзвiнкими коломийками.
Коло стайнi з вiдром у руках уже стояла господарка. А через
кiлька хвилин я пив тепле Цiндолине молоко.
У далекiм густiм лiщанику бадьоро виспiвувала птаха, i було так
гарно, як буває тiльки в лагiдну вечорину дитинства.
Як багато того першого дня менi ще не було вiдомо про Цiндолю!
Я ще не знав, що вона має неабияку власну гiднiсть i готова захищати, вiдстоювати її цiною будь-якої самопожертви.
Я настiйно вивчав її натуру.
Коли понад селом гнав Цiндолю на пашу - треба тiльки було
бачити, як вона йшла. Не поспiшаючи, гордовито, з високо пiднятою
головою.
Простуючи бiля своїх подруг, що паслися при дорозi, вона лише
зрiдка удостоювала їх своїм поглядом. Тодi вся череда, мов по
командi, пiднiмала голови, набирала позу «струнко» i супроводжувала її. У ту мить корови не махали хвостами, хоч би якi ґедзi кусали
їхнi спини, не рухали жовнами. Так незрушно стоять солдати, коли
повз стрiй проходить генерал.
А я дрiботiв позаду, як ад’ютант Цiндолi. І справдi, моє мiсце було
тiльки позаду неї. Якщо хотiв завернути, забiгав уперед - вона зривалася i теж бiгла, не даючи випередити себе. Цiндоля сама прекрасно знала шляхи-дороги на пасовище й назад.
Кiлька разiв я пробував все ж не здаватися, i ми бiгли наввипередки, довго мчались вершиною гори. Господар я над нею, чи нi?
Через якийсь кiлометр чи й бiльше мої потуги виявлялися марними.
Отими перегонами, мабуть, я все-таки добряче дошкуляв коровi.
З помстою вона не забарилась. Якось вранцi я, напiвсонний, зайшов
до стайнi й почав вiдв’язувати її, аби гнати на пащу. І в ту ж мить
вона умудрилася своєю передньою кiнцiвкою наступити на самiсiнький мiзинчик моєї босої правої ноги. Я заверещав не своїм голосом.
На пасовище побiгла покривавлена роса...
Вiдтодi мої стосунки з Цiндолею посуворiшали, та я нiчим не виказував того, боячись ще бiльших ускладнень.
В iнших - Темная, Барнуша, Зоряна, Первуша... А тут - Цiндоля.
Цiн-доля, цiна долi. Може, в самому iменi вже була частина правди:
хто випасав її, той уже дiйсно знав справжню цiну скотарської долi.
Загалом цю корову треба було розумiти. Якщо з толоки, наприклад, повагом бреде в траву, котру мають косити на сiно, її не варто
перепиняти. Пiде, кiлька разiв ущипне запашної зеленi та й угомониться на тiм. Тодi йди i завертай її. Все буде спокiйно i тихо. А не
допустиш її до трави - сам накличеш собi бiду. Цiндоля оббiжить -
i як помчить буйнi трави толочити, як понесеться узгiр’ям вогненною блискавкою - побачиш її аж на протилежнiм косогорi. Зачеплено її самолюбство, i вона цього просто так не може подарувати.
Що тут подiєш - натура! І хочеш не хочеш, а бери ноги на плечi - й
гайда за нею. Поки Цiндолю приженеш - теля може запропаститися:
звори, лiс, поляни... Мало де йому закортить полiзти.
Як поступати з Цiндолею в тому чи iншому випадку - я нi з ким
не радився: ані з сестрою, що iнколи скотарила зi мною, ані з іншими, старшими пастухами. Дiяв на свiй власний розсуд i був сам
собi стратегом i тактиком. Навiть хазяям нiколи нiчого не казав про
свої пригоди. Хоч вони й щовечора питали:
- Розкажи, як тобi скотарилося?
- Добре, - незмiнно вiдповiдав я, не кажучи нi про зранений палець, нi про поколотi зiсподу ноги, нi про вибрики їхньої норовистої
худобини. Менi просто було соромно жалiтися.
Я з кожним днем все мiцнiще прив’язувався до Цiндолi, звикаючи
до її витівок. Щоразу мене чекали найнепередбаченіші iсторiї, якi
важко було навiть видумати.
Вiд чого залежав настрiй корови - неможливо було вгадати. Вiд
ґедзiв? Погоди?
Чи вiд того, що снилось-марилось їй уночi, чи на яку ногу вранцi
встала спершу - на ліву, праву, задню, передню?..
Траплялося - Цiндоля серед толоки великодушно дозволяла менi
трохи здоїти себе, і я, зголоднiлий, пив із долоньки її солодке молоко.
За це дiставала дрiбку солi.
Проте iншим разом не дозволяла навiть пiдiйти близько. Хмура,
аж чорна, як нiч, бродила сюди-туди й не могла собi мiсця знайти.
Або нi з того нi з сього як зiрветься - i помчить вiтром. Куди, вiд
кого, за чим?..
А на другий день вже ставала покiрна й лагiдна.
Якось погiдної днини, звернувшись клубочком, я здрiмнув пiд густою смерекою. Прокидаюся - аж оторопiв: довкола - нiч, зорi над
головою. Цiндоля тичеться мордою в мою шию, мовби будить:
«Вставай, скотарю, жени додому...» Серце з ляку запекло: де теля?
Вибiгаю з затишку - а воно собi пасеться за смерiчкою.
Зрадiлий, що вся маржина укупi, я погнав її до села.
Іншим разом пообiддя сiяло дрiбним дощиком. Хоч лiто ще не
вiддзвенiло у свої зеленi литаври, земля вже була прохолодна. Вигнавши худобу пiд лiс, я швидко назбирав сухого хмизу й запалив,
аби посушити одежу.
Такої погоди в будь-яку хвилину мiг надiйти керейтів – сторож
колгоспної трави. Тому треба було добре пильнувати, аби не застав
випадково в травi корову. Неприємностей потiм бiльше, нiж тої
шкоди: сiльська рада, бригадир, господар, штраф... І все зiйдеться на
менi. Цiндоля про це, звичайно, не знала i, помалу крадучись, побрела
собi серед трав’янистого поля, на видноту. Я зiрвався з мiсця - i до
неї. Не тiкала, лиш пiдняла голову i з подивом слiдкувала за мною.
Очi в неї були серйознi. Пiдходжу ближче - нiякої реакцiї. Це обурило: вона мене вже й за пастуха не вважає?
Я двiчi оперiщив Цiндолю прутом: треба врештi порядок наводити.
Тварина вiд несподiванки вiдскочила вбiк i сповненим коров’ячого обурення поглядом змiряла мене. Може б, на цьому
iнцидент i вичерпався, але я подумав: «Бог трiйцю любить», та й для
повної своєї перемоги розмахнувся втретє.
Третiй удар прозвучав для неї нiби команда «марш!». Цiндоля гордо
випросталась, зiтхнувши, набрала повнi легенi п’янкого повiтря i рушила-поскакала над сивими росяними травами, якось так грайливо і
навiть незграбно, як теля, котре вперше випустили на волю зі стайнi.
Обiгнувши край хащi, вона зникла з очей.
Як не хотiлося менi холодними росами брести за коровою! Я неохоче потягнувся навскоси, до лiска. З гори сiрою повiнню випливав
туман. Якось аж звечорiло, мов перед бурею. Нещастя, якщо не
встигну знайти корову.
Я побiг, але першi сивi клуби туману обiгнали мене, за ними накотилися вали ще густiших, мов дим iз свiжої смерекової хвої. Потiм
суцiльне бiле море залило все довкiл - гори, полонинськi кряжi, смереки... Вийшовши до хащi, я не побачив корови. Помчав далi - нема.
Ще далi, вгору, вниз - сива пустка, сива тиша...
Ноги носили мене луками, полянками; я продирався крiзь зарослi,
й роси заново обливали мою й так до нитки мокру одежину, а Цiндолi нiде не було. Серцю стало важко вiд бiгання, а ще бiльше - вiд
хвилювання: «Що скажуть Кочергани? Де корова? А в такiй суцiльнiй пiтьмi, якщо пропажа не знайдеться до ночi, вовк чи ведмiдь роздере її…»
І я знову почав мiряти крутосхили. Опустошений i безвольний,
перегнув гору, збiг униз - хоч би теля не пропало.
На щастя, воно було на тому ж мiсцi, де й лишив його, але Цiндоля?! Чому ж я бив її?..
Скоро нiч... Тут виходу вже не було, i я заспiшив на ґрунь напроти
хати Кочерганiв... Просити помочi було соромно, адже за весь час
скотарювання я нi разу цього не робив. Господарi приємно дивувались, цiнили мене за це i всюди хвалилися: «Файний у нас скотарик».
- Гафiє! Егей-ей, Гафiє-е-е!.. - кричав я в туман. Невдовзi вона
одiзвалась.
- Цiндоля втекла, i не можу її знайти-и!
- А теля де-е? - донеслось.
- Туйки пасе-е!
- Почекай, я зараз!..
Прибiгла, захекана, як командир, миттю оцiнила обстановку, намiтила план дiй. Це було для Гафiї справою звичайною, зi мною ж
таке трапилося вперше.
- Ти йди низом, а я - верхом. Сходимося за Дуласовим полем.
Теля хай пасе, - повела скоромовкою.
Те, що сталося, її особливо не стривожило, не розсердило.
Вiд того й менi полегшало, i я помчав. Високi стебла знову хльоскали в груди, обличчя, обливаючи мене своїми пречистими росами.
Марними були й спiльнi пошуки. Тим часом туман почав брататися з першими сутiнками.
Гафiя з телям направилась додому: Хома повинен з роботи надiйти. Най кличе сусідів і йдуть шукати.
- А ти ще поглядай сам, - порадила спокiйно i пiшла в туман.
Я знову зостався один.
Стало темнiти. Я бродив поза Кутом, Кичiркою, над Черениною,
вздовж i впоперек прочiсуючи мiсця, де полюбляла пастися Цiндоля.
Темрява так згустилася, що за метр-пiвтора стояла чорнющою стiною. Село ховалось за горою, а з цього боку, з Черенини, Тюхового -
внизу - дикi урвища, лiси-пралiси, бескеття, де владарюють вовки,
ведмедi, кабани... А якщо корова подалась туди? Нiжки та рiжки лишаться… У мене терпло серце...
Темiнь.
Пустота.
Страх помалу пiдступав до мене звiдусiль, закрадався в душу, як
хижий звiрок. Я боявся свистiти й кричати, аби самому не накликати
на себе звiра у такiй глибоченнiй пiтьмi.
Раптом позаду щось глухо гупнуло в землю.
Не озираючись, я помчав на вершок гори, спотикаючись i падаючи,
спустився вниз, у бік села, лiсом продерся до криниць, пiдiйшов до переходу через зворину, куди пролягав маржинський шлях на пасовище
й до стайнi. Спинився: з глибокого потiчка долинули неяснi звуки.
Хотiв уже дати ногам волю, та цiкавiсть перемогла. Берег був крутий,
майже прямовисний, i якщо б звiдти й справдi загрожував звiрисько -
встигну вилiзти на смереку. Та й хата недалеко. Докричусь, коли щось.
Неспогадано на протилежнiм боцi почув неквапнi твердi кроки
по кам’янiй дорозi. Сумнiвiв не було - Цiндоля. Миттю злетiв глинистим урвищем, стишено пiшов нагору i скоро вгледiв знайомий
коров’ячий силует. Позвав її ласкаво, наблизився. Тварина не сахалася, самотньо шкандибаючи до своєї домiвки i знаючи, що доброго
нiчого чекати... Зрадiлий, я пiдiйшов до неї, вигрiб iз кишені дрiбочку
солi, дав їй, обняв за теплу шию i… заплакав.
Ми стояли вдвох, стуливши голови, мовби шепотiли одне одному
якусь лиш нам вiдому таємницю...
А вранцi, тiльки-но розвиднiло, хмурий хазяїн посунув до стайнi
з палицею. Корова занепокоєно заоглядалася, неспокiйно затупцювала, передчуваючи бiду.
- Но що, Цiндолько, будеш тiкати? - спитав i вдарив. Спершу по
крупу. Якось по-злому красиво це в нього вийшло. Потiм по ребрах,
по хребту, по ногах. Вiн бив без жалю, гамселив її куди попало.
Раптом почувся трiск. «Кiстка», - подумав я з жахом. Але це надвоє переламалась замашна смерекова палиця.
- Будеш, будеш тiкати? - хрипiв осатанiлий, щосили вже штрикаючи її уламком, мовби конче хотiв пробити.
З кривавими смугами на огнистiм тілі корова танцювала свiй танець страждання, вибалушивши переляканi очi.
Дарма жiнка, йойкаючи, вiдтягувала Хому, дарма благала...
Я стояв за порогом надворi. З моїх очей не впала жодна сльозинка.
Тiльки тодi, може, вперше в життi, вiд людської жорстокостi мене
гостро заболiло серце.
А далi хазяїн товстою мотузкою пов’язав Цiндолi навхрест ноги,
аби не могла бiгати. Так звичайно роблять із вiвцями, баранами, якi
пасуться вдома, але щоб таку горду корову... Я вигнав кульгаючу Цiндолю з телям на густу, соковиту пашу, але вона пасти й не збиралась.
Може, вiд побоїв болiв хребет, може, була настiльки зганьблена й зобижена, що волiла здохнути, анiж так жити. Хто знає...
Вона стояла серед буяючого лiтнього лугу - така сумна й нещасна, що менi бракло сил дивитись на неї. Кривавi рани засихали
на теплiм сонцi, i бiля них роїлись мухи. Я вiдганяв їх, гладив корову,
давав їй свiй хлiб...
З її страдницьких очей стiкала тоненька прозора цiвочка й засихала на щетинi.
Тварина плакала.
Кров’ю обливалась моя дитяча душа. Здається, то над нею позбиткувались, а не над Цiндолею.
Я не знав, чим хоч трохи дошкулити Хомі за наругу над худобиною. Ввечерi в кишенi його пiджака, що висiв на гвiздку, непомiтно
переламав усi цигарки в пачці найдешевшої марки «Гуцульські».
Подумає, дочки накоїли. І всю нiч мучитиметься без курива.
Та вiн, нiчого не допитуючись, із розсипаного тютюну зробив собi
самокрутку, чинно сiв на лавицю, поклав ногу на ногу й затягнувся
смачно, крiзь дим пiдозрiло втупившись у мене своїми неласкавими
очима...
Днiв зо два корова ходила спутана. Хома розв’язав їй ноги, але це
вже не вплинуло на Цiндолю. Їй принесли вiдро зі смачним соленим
пiйлом - навiть не глянула на нього. Спершу Кочергани не мали з
того великої жури. «Добре виголоднiєся - поїсть», - казали. Навiть
посмiювались з її гордостi: «Диви, корова - й та знає комизитися».
А Цiндоля худла на очах. Був ветлiкар - сказав, що нич їй не поможе. Пропаде. Лiпше здати на м’ясо - хоч якiсь грошi ще дiстануть.
Хазяї так i зробили, не гаючись i не вагаючись.
...Вони вивели Цiндолю зi стайнi в чисте свiтання... Дорога, куди
йшла, була їй зовсiм нова. Зрозумiла, мабуть, що це вже все, бо на
високiм ґрунi раптом спинилась, хоч Хома нетерпляче тягнув її за
мотузку, повернула голову назад та й послала зеленому царству - толоцi, зворам, горам, лукам - своє прощальне «му-у-у».
Цiндоля замукала так протяжно й жалiсно, що Гафiїне серце не
витримало й жiнка поквапливо стала витирати очi...



2019-11-05
переглядів: 1174
джерело: Андрій ДУРУНДА

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(1):

2019-11-09 Віруючі
наш умнічка буде дурнів захищати одна біда нехочут платити ,за теля .

свіжі новини:
(рекіти)

свіжі коментарі:
(рекіти)

всі коментарі
Hotels24.ua Отели за полцены и реальные отзывы гостей!

найбільше читають:
(рекіти)



© Сергій Росада 2013-2019, email: ser.rosada@ukr.net Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Адміністрація може не поділяти думку авторів. Адміністрація залишає за собою право редагувати надані матеріали. У разі копіювання матеріалів гіперпосилання на «Міжгірський портал» обов’язкове.